«Європейський вибір... Західні цінності... Європейські принципи... Євроатлантична солідарність... Європейський вектор розвитку... Західна демократія... Європейські інституції...» — і так далі, і таке інше. Всі ці звороти рясніють на шпальтах українських видань, звучать по радіо й телебаченню, вписуються у програми кандидатів на посаду президента. Що ж, усе вірно — на демократію класичних західних зразків слід орієнтуватися, у Європи є чого повчитися. Проте далі нерідко йдуть начебто логічні висновки: Україна, мовляв, має поводитися так, як їй рекомендують (часом, як то кажуть, «настирливо рекомендують») її західні партнери, передусім з Євросоюзу й інших європейських структур, як-от Ради Європи, бо вони значно краще за нас розуміють усі глобальні та місцеві проблеми і мають досконалі методи подолання кризових явищ. І в жодному разі не можна гнівити наших західних партнерів, сперечаючись із ними чи діючи всупереч їхнім порадам, більше схожим на вказівки.
А от тут уже, на нашу думку, йдеться про дуже небезпечне, ба більше — абсурдне явище. Бо ж і Захід в цілому, і Європа як така, і Євросоюз зокрема не були, не є і не можуть бути (принаймні, в досяжному майбутньому) уособленням усіх можливих чеснот. Західний світ був і є надзвичайно різнорідним; поряд із переконаними демократами там постійно присутні ідеологи та практики авторитаризму й тоталітаризму. Власне, ці історичні феномени — теж винахід Заходу; хоча тоталітаризм спершу й був утілений в Росії, але ж «Маніфест Комуністичної партії», чиї рецепти використовували Ленін, Троцький і Сталін, написано не в Москві. Та й перша диктатура пролетаріату — Паризька комуна — теж явище європейської історії. Ну, а далі були італійський фашизм, німецький нацизм і їхні авторитарні та тоталітарні сателіти й однодумці практично по всій Західній Європі, хіба не так? А крім Пакту Молотова — Ріббентропа була ще й ганебна Мюнхенська змова 1938 року, коли західні демократії буквально згодували демократичну Чехословаччину тоталітаристу Гітлеру, щоб задовольнити геополітичні апетити нацистів. І ті ж самі західні демократії (включно з Німеччиною, коли та ще була супердемократичною Ваймарською республікою) допомогли у створенні радянського ВПК, продаючи найновітніші зразки військової техніки й устаткування подвійного призначення, створюючи і втілюючи проекти велетенських «паровозобудівних» і «комбайнових» заводів тощо — за добрі гроші, звичайно, одержані шляхом пограбування селянства, конфіскації церковних цінностей і праці в’язнів ГУЛАГу. Причому про походження цих грошей на Заході добре знали, та майже всі робили вигляд, що все в порядку.
А хіба не демократичні держави Заходу домоглися в 1990-х знищення та передачі Росії тієї стратегічної зброї (не лише ядерної), яка дісталася Україні після розпаду СРСР? Хіба не одержали українці навзамін начебто «залізні» гарантії у вигляді Будапештського меморандуму 1994 року, який де-факто виявився новим «Мюнхеном» за рахунок України? Чи не західні лідери «настирливо рекомендували» українській владі навесні 2014-го «не провокувати» росіян у Криму та не чинити опору окупантам?
Ось вона, так би мовити, друга сторона медалі. Саме так — бо, на жаль, це все не винятки для західних демократичних суспільств, а щось значно більш фундаментальне. Скажімо, наразі повноправним членом Соцінтерну є партія «Справедливая Россия», яка беззастережно підтримує агресію проти України, окупацію Криму і президента Путіна (вона закликала голосувати за нього торік), попри всю антисоціальну й антидемократичну політику «кремлівських чекістів». При цьому Соцінтерн не засудив російську агресію, не «викликав на килим» «справедливоросів», натомість він ухвалив торік майже одностайно резолюцію із закликом тотальної блокади Ізраїлю, аж поки той не капітулює перед палестинськими радикалами (читай — перед рухом ХАМАС). Практичні наслідки такої політики: соціал-демократи Молдови й України не мають змоги брати участі в конференціях та інших акціях Соцінтерну, що й далі відбуваються на території Росії (крім усього іншого, це небезпечно: можна потрапити за ґрати за звинуваченням у «тероризмі»), а Партія праці Ізраїлю («Авода») змушена була призупинити членство в Соцінтерні, хоча була в ньому здавна. Це лише штрих діяльності однієї з впливових організацій демократичного світу, яка, поряд із цим, зробила й чимало корисного (втім, варто згадати й ганебне виключення у 1970-х з Соцінтерну емігрантських соціал-демократичних партій, що мали коріння у деяких «національних республіках» СРСР і країнах Східної Європи — мовляв, настала розрядка, комунізм вічний, тому слід дружити з Кремлем).
Та що там далеко ходити: міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас, член федеральної ради СДПН, позаминулого тижня закликав Росію й Україну: «Усі сторони мають докластися до деескалації конфліктів», — тим самим поставивши на одну дошку жертву агресії й самого агресора. А на додачу він заявив, що «Північний потік-2» — то, мовляв, неполітичний проект, хоча як може бути неполітичним проект, якщо 51% акцій належить там «Газпрому», який Путін ще на початку свого правління повернув під повний державний контроль? Що ж, дух «дядечка Шрьодера» витає над німецькими соціал-демократами...
Можливо, хтось скаже: це сталося тому, що соціалісти взагалі політики дуже сумнівні, їх завжди кудись хитає. Проте не всіх і не завжди: Вяйньо Таннер, багаторічний лідер фінських соціал-демократів, був принциповим противником комунізму та разом із маршалом Маннергеймом і лібералом Рісто Рюті очолив опір радянській агресії у Зимовій війні 1939— 1940 років. А наприкінці минулого року представник СДПН у комітеті Бундестагу з питань зовнішньої політики Нільс Шмід заявив: «Політиці «чоловічої дружби» лідерів партії з главою Кремля Володимиром Путіним слід покласти край». То хто уособлює серед німецьких соціал-демократів «європейські цінності» — лідери партії чи група молодих, але вже впливових партійних «бунтарів»? А якщо лідери СДПН, яких підтримує масовий виборець, уособлюють де-факто капітулянтство перед російським тоталітаризмом, то що ж таке Європа?
Питання, на які, коли починаєш відходити від ідеологічних стереотипів і гарних гасел, ступаючи на підґрунтя фактів, дуже непросто відповісти...
А хто є справжнім європейським консерватором — Чемберлен, який усіляко запобігав перед Гітлером в ім’я «миру для нинішнього покоління» та підписав Мюнхенську угоду, чи Черчилль, який одразу ж заявив, що ця угода означає і ганьбу, і війну, та очолив Британію, яка цілий рік фактично на самоті протистояла Гітлеру й Муссоліні, підтримуваним Сталіним? А зараз що робиться в таборі поміркованих європейських правих, де багато років присутній друг Путіна й ворог демократії Сильвіо Берлусконі?
На нашу думку, з наведених вище колізій наочно видно, що до західних (і європейських зокрема) «винаходів» належить т.зв. Realpolitik, ґрунтована на заміщенні суто тактичними вигодами демократичних ідеалів, цінностей і стратегічних — національних і глобальних — інтересів, поєднана з відточеною, навіть вишуканою демагогією, що дозволяє створити «димове прикриття» для будь-яких негідних вчинків суб’єктів цих процесів. Саме Realpolitik об’єднує дружбу західних демократій зі сталінським СРСР у час Голодомору, зраду Чехословаччини (причому двічі — у 1938-му та 1968-му), небажання приймати напередодні Другої світової війни втікачів-євреїв із нацистського Райха (те, що Сталін відмовився взяти до себе півтора мільйона юдеїв із німецької зони окупації Другої Речі Посполитої, прирікши їх на смерть, не виправдовує тих, хто не хотів дратувати Гітлера, відмовивши у притулку нехай і набагато меншому числу потенційних жертв)... Realpolitik — це політика постійного загравання Заходу з Путіним — аж до 2014 — 2015 років, на яку майже не вплинуло російське вторгнення до Грузії (навпаки, остракізму де-факто був підданий тодішній лідер цієї держави Саакашвілі — мовляв, на ньому теж лежить відповідальність за війну з Росією). Та й зараз надто часто санкції проти Кремля виявляються надто вже лагідними, і постійно точаться розмови про необхідність якщо не зняти їх, то зменшити. Водночас обсяги поставок російського газу до Європи (поза СНД) ростуть і ростуть — за роки з часу окупації Криму та вторгнення на Донбас вони підскочили зі 150 млрд куб. м до 200 млрд куб. м. Із провідних держав Західної Європи скорочує обсяги російського газу на своєму ринку хіба що Великобританія, натомість у Німеччині частка російського газу сягнула 60%. То чи варто дивуватися, що вітчизняний олігархат, у тому числі й представлений в органах влади, не рве економічних зв’язків із Росією, попри війну, а навпаки, нарощує їх, беручи за приклад далеко не найкраще? Схоже, формула «вранці воюємо — ввечері гендлюємо» — це провінційно-український варіант загальноєвропейської Realpolitik, зворотний бік нашої європейської інтеграції...
І ще декілька штрихів до характеристики «зворотної сторони медалі» європейського буття. Realpolitik зазвичай поєднується з майже релігійною догматикою про святість загальних виборів, свободи слова тощо. Проте ці вимоги передусім спрямовані назовні. А от усередині держав, де наявне це на перший погляд парадоксальне поєднання, сповідується інше. Якось одна популярна німецька телеведуча мала необережність публічно висловитися: Гітлер, звісно, мерзотник, але при ньому все ж існувала ефективна соціальна політика. Цю телеведучу негайно вигнали з роботи, а колеги-журналісти піддали її остракізму, хоча (вона цього, найшвидше, не знала, бо це таємниця велика в демократичній Німеччині) у повоєнній ФРН за канцлера Аденауера тишком-нишком залишили в дії чимало ухвалених у 1933 — 1939-х соціальних законів, «почистивши», ясна річ, їх від расових моментів, адже робилися ті закони справжніми фахівцями — хоча й за нацистів, — і були вони ефективними. Тож ведуча сказала щось достатньо правдиве, ба більше — вона спробувала було скористатися свободою слова — а результат? Теж свого роду Realpolitik!
У нинішній Європі можна проводити антисемітські маніфестації, ледь їх маскуючи під антиізраїльські, з гаслами на кшталт: «Євреї, забирайтеся з Палестини до США!» — але демонстрації проти дій ісламістів зустрічають звинувачення в фашизмі, на вулиці виходять бойовики «антифа», які, втім, нічого не мають проти більшовицького тоталітаризму і виступають під ледь перефразованими сталінськими гаслами — і нічого...
І цензура насправді є, хоча вона зветься політкоректністю. Втім, це вже інша, хоч і дотична, тема. Тут же зазначимо, що Realpolitik дає змогу тим урядам і державам, які її використовують, мати чимало тактичних вигод і спокійне заможне життя, проте лише до певного моменту. Захиститися від тоталітарних загроз, чужоземної експансії, світових криз за допомогою Realpolitik неможливо. Тут потрібно звертатися до цінностей, ідей, ідеалів. І нам усім, ведучи війну за виживання нації та держави, варто пам’ятати про другу сторону медалі і не в усьому копіювати європейський досвід.
