Прощання відбуватиметься з 11.00 до 13.00 у Будинку вчителя (Київ, вул. Володимирська, 57). Поховають Євгена Олександровича на Байковому кладовищі.
Ще в грудні 2012 року в інтерв’ю газеті «День» Євген Сверстюк сказав: «Уже сьогодні розумію, що наступний — 2013 рік — стане роком наполегливої боротьби за все українське. А передовсім — за українську свободу. Адже лише справжня свобода нашої країни означатиме безапеляційне звільнення народу від різних проявів диктатури. Сподіваюсь, що українці до цієї боротьби готові!» Ці спостереження Євгена Олександровича справдилися. Він і сам, попри хворобу, брав активну участь у ключових подіях 2013 — 2014 років як моральний авторитет, як людина, що бачить більш повну картину того, що відбувається. Нині боротьба триває, але вже без Євгена Сверстюка. На жаль. Утім, його слово, його статті, думки, історія його життя лишаються з нами — як своєрідний дороговказ, куди рухатися, як своєрідна планка, досягти яку варто прагнути. Дякуємо Вам, Євгене Олександровичу! Спочивайте з миром.
У день прощання як вияв поваги і пам’яті друкуємо спогади людей, які особисто знали Євгена Сверстюка і можуть уповні оцінити масштаби особистості, яку втратила Україна.
«ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ ДУЖЕ ТОЧНО ВІДМЕЖОВУВАВ АВТЕНТИЧНЕ ВІД БРЕХЛИВОГО В ЛІТЕРАТУРІ»
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, український мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист:
— Передусім Євген Олександрович Сверстюк — один із найбільш блискучих українських письменників порога 1960-х років, один із кращих інтерпретаторів тогочасного літературного процесу. Євген Олександрович дуже точно відмежовував автентичне від брехливого в літературі, і робив це елегантно, точно, зі знанням справи. Окрім того, Євген Сверстюк працював як історик літератури, зокрема створював дуже якісні історико-літературні портрети, приміром, самого Гете. Переднє слово Євгена Олександровича до київського однотомника Гете видрукували десь 1970 року, але під іншим прізвищем — не поспішали тоді друкувати Сверстюка. На мою думку, ця праця — один із кращих у світовому гетезнавстві етюдів про німецького письменника.
У радянські часи Євген Сверстюк працював на повну силу в напрямі морально-політичного неприйняття аморального тодішнього режиму. Зрештою, за це він розплатився багатьма роками тюрми, таборів, заслання, абсолютного мовчання довкола його імені. Усередині 1980-х Євген Олександрович повернувся в публічну сферу України й залишався там до останньої хвилини життя.
Для мене Євген Сверстюк — один із найцікавіших персонажів української культури ХХ століття. До того ж ця людина діяла в билинно тяжких умовах автентичного флангу цієї культури. Начутий, як складно було Євгенові Олександровичу з порога 1960-х і до цієї хвилини, коли завершилась принаймні ззовні радянська політична поліція в Україні.
По життю Євгена Олександровича підтримувала любов до рідної країни. Окрім того, він був справжнім християнином. Ця людина знала, що у світі є певна сила, яка асистує добру. Любов до України й любов до Бога — от що тримало Євгена Сверстюка. Загибель загрожувала цьому персонажу чи не щохвилини з осені 1965 року, коли розпочалися репресії Луб’янки проти української інтелігенції. Але Євгена Олександровича рятувала любов до України, родини, друзів і Бога. А якщо немає любові, людина зміщується до того, що філософ Хайдеггер називав «нульовим меридіаном». Органіка поведінки, думки, які були в Євгена Олександровича Сверстюка, власне, приступні небагатьом. Ми маємо заздрити цій людині.
«ВІН БУВ ІНШИМ, ВІН БУВ ЄВРОПЕЙЦЕМ»
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, психіатр, президент Асоціації психіатрів України:
— Я гадаю, що Україна навіть не розуміє, більша частина української інтелігенції, що йде не просто покоління, йдуть носії якоїсь моральності. Як не дивно, в тій тоталітарній країні, попри те, що з боку держави був страшний тиск на кожну людину, був і опір. Причому, це був моральний опір. Це ж неправда, що Сверстюк, Дзюба, Світличний, Стус були антирадянщиками і націоналістами. Та не були вони. Це були люди, які бачили правду, (цю ж правду бачили і багато хто інший, у тому числі працівники КДБ і КПРС), але ці люди ще й говорили цю правду або намагалися говорити. Сверстюк був людиною, яка хотіла чути довкола себе правду і хотів говорити правду. Власне, це й привело його до в’язниці, як і багатьох інших, як і мене. Тобто, насправді не було якихось таких примітивно-націоналістичних переконань. Були й такі люди, але ні Сверстюка, ні Стуса, ні інших це не стосувалося. Вони були іншими, вони були європейцями. Тоді просто такі слова не виголошували, а вони ось були такими стихійними європейцями. І найближчим другом Євгена Олександровича в зоні був Сергій Ковальов, росіянин. І він продовжував із ним контакт — і особистий, і телефонічно, доки в обох були сили. Він просто приліпився до Ковальова, а Ковальов до нього, аж до того, що вже в нові роки, коли Ковальов був омбудсменом при Єльцині і двічі приїжджав до Києва, він робив усе можливе, щоб зустрітися зі Сверстюком... Це важливі деталі, вони багато про що говорять.
Сверстюк був абсолютно нормальною людиною, і мені здається, він цього не усвідомлював, а я боявся його ранити, але насправді він був незатребуваним у останні роки. Його коло спілкування мало бути набагато ширшим. Грубо кажучи, його коло спілкування замикалося на Будинку вчителя. Це неправильно, його мали б чути мільйони. Сверстюк ніколи не збирався бути політиком, такі речі навіть не обговорювалися. Його абсолютно це не обходило, його цікавило інше — література, моральність, історія... І я гадаю, що в цьому сенсі відхід Сверстюка — непоправна втрата. Говоритиму прямо. Адже правда набагато складніша за те, що нам інколи дають. Люди, які йшли в табори, це не завжди були найкращі люди або найінтелектуальніші. Були дуже добрі люди, які через обставини щось зробили, щось сказали і були названі радянською владою дисидентами, пішли до таборів. Але вони не стали суперзірками з інтелектуального погляду, деякі і з морального погляду мали вади, ми просто не кажемо про це. Але таких, як Стус, Світличний і Сверстюк насправді було дуже небагато. Тому дуже гірко зараз, це втрата не лише для родини і близьких.
Після того, як мені зателефонували і сказали, що він помер, я раптом якось прозрів, усвідомив, що я неправильно живу. Я зрозумів просту річ: переважну більшість часу я спілкуюся з негідниками — народними депутатами і політиками... Мене вразила думка, що з ними я спілкуюся а зі Сверстюком, якого вже немає, я практично не спілкувався. А мені ж хотілося спілкуватися не з ними... Я вибрав таку стезю, її вже не змінити, але вперше я подумав, що живу неправильно. Я себе обмежував постійно від спілкування з світлою та близькою мені людиною...
