У світогляді пап, починаючи з Івана Павла II, історія християнства ділиться на три тисячоліття. У першому тисячолітті Християнська церква була єдністю різноманіття, й, попри розбіжності між церквами, зберігалося сопричастя — спільне звершення літургії та спільне причастя на ній Тіла і Крові Христових. Друге тисячоліття є часом замикання церков на власних традиціях, наголошенні на власній богословській та історичній правоті, часом — конфліктів. Відновлення єдності в II тисячолітті розумілося як досягнення єдності адміністративної вертикалі на чолі або з Папою (католицька версія), або із Вселенським собором (версія православна та раннього протестантизму). Не дивно, що II тисячоліття завершилося кризою всієї християнської цивілізації — світовими війнами, людиноненависницькими ідеологіями, такою нетерпимістю до іншого, що призвела до геноцидів. Починаючи з послання Константинопольського патріарха 1902 року та енцикліки Папи Івана XXIII, 1958 року починається боротьба за третє тисячоліття як час відновлення видимої єдності християн. Єдності сопричастя. Такої єдності, що зберегла б ідентичність кожного. Де різноманіття було б передумовою спілкування, а не перешкодою на шляху до нього. Саме грецьке слово «сопричастя» — «койнонія» — має три додаткові переклади. По-перше, це — «взаємне спілкування», й у наш час глобальних комунікацій діалог стає цінністю не меншою, ніж спільне життя та єдність організаційна. По-друге, це — «спільнота», яка пронизана солідарністю, відкритістю та прагненням до спільної дії. Саме таким бажало б бачити суспільство християнство в Європі та всьому світі. По-третє, це «взаємне причастя до чогось більшого». Розуміння, що самі церкви не є моментами єдності, а єдність — у Христі, в причасті до нього — важливий перехід до нової психології християн. Занадто довго Церква взагалі та священнослужителі зокрема були в центрі світогляду християн. Занадто багато християни замість служіння Богові служать своїм церквам, поклоняються церковному начальству або ж звеличують власну місцеву спільноту як ідеальну громаду, як ціль та смисл християнського життя. Повернення до розуміння, що Церква покликана виконувати волю Божу, що Христос — вищий за всі доктрини, вищий за всіх єпископів, вищий за всю нашу правоту і всі наші права на особливі ідентичності — ось початок християнства третього тисячоліття. Церква, яка живе інтересами не власними і не державними, а живе Христом і виконує його волю щодо жертовного служіння ближньому, суспільству, всім, хто потребує, — ось яким має бути християнство III тисячоліття.
Папа Франциск поспішає. Відновлення видимої єдності не можна відкладати на потім. Християнство потребує оновлення, нової євангелізації світу, а Христос дав ясний рецепт успіху своїх учнів: «Да будуть усі єдині, щоб світ увірував» (Ів. 17:21). Подолання старих ліній розколів розпочалося у XX столітті. Взаємні анафеми скасовано 50 років тому. На великий ювілей християнства 2000 року Папа Іван Павло II попросив вибачення за всі помилки католицизму, які мали місце в історії. Досягти єдності до 2000 року не вдалося, але попереду ряд нових ювілеїв. 2017-го — 500 років Реформації, й явити єдність традиційного християнства — католиків та православних — було б свідченням життєвої сили Церкви. Надії кінця XX століття на можливість подолання негативних наслідків реформації та поєднання католиків із частиною протестантів розвіялися: протестантизм, у цілому, рухається поки що манівцями історії. 2025-го — 1700 років Першого вселенського собору, який прийняв єдиний символ віри, затвердив основні догмати християнства. 2030-го — дві тисячі років від самого заснування християнства, і зустріти цей ювілей єдиною Церквою — найкращий послух Христові, «бо тим покажете, що ви мої ученики, коли будете мати любов між собою». У світлі цих ювілеїв Папа Франциск поспішає відновити єдність Церкви, бажає досягти сопричастя католиків і православних за свого понтифікату або ж хоча б зробити цю єдність невідворотною.
Папа Франциск як прочанин прибув на свято апостола Андрія, засновника Константинопольської кафедри. Оскільки майже всі православні церкви перейшли на новий стиль, то й відзначається День святого Андрія на два тижні раніше, ніж в Україні. Що ми побачили під час візиту? Нові слова про необхідність відновлення сопричастя, сказані від усього серця. Нові завірення в тому, що Папи відмовляються від претензій на абсолютну владу і не хочуть розуміти Церкву як середньовічну ієрархію. Чим вищим є церковне служіння, тим більше ти повинен бути слугою для всіх — таке повернення до євангельського розуміння єпископства і апостольства керівників церков не може не радувати. Жести смирення. Папа Франциск просить у Патріарха Константинопольського благословити католиків і схиляє перед ним свою голову. А Патріарх цілує Папу. Благословення через братній поцілунок виражає сам дух християнства початків його історії та відкриває можливість для його буття в третьому тисячолітті. У травні, в Єрусалимі, Папа поцілував руку Константинопольського Патріарха, й цей жест смирення при цій зустрічі було продовжено найкращим чином. Але головне, що це не пустий жест. У богословському діалозі католицизм так само відкриває себе для православного розуміння Церкви, послуху Христові, й сьогодні богослови теж недалекі від повної згоди. Папа Франциск і Патріарх Варфоломій зазначили, що ця згода богословів стала реально досяжною в найближчій перспективі, оскільки в центр власних роздумів був поставлений єдиний Христос.
Перешкодою для православно-католицької єдності голова ради з питань єдності християн кардинал Курт Кох цілком слушно називає відсутність єдності серед самих православних церков. А саме: богословські аргументи й жести доброї волі не діють на Московський патріархат, у якого — особлива думка з будь-яких питань. Де-факто Москва є останньою перешкодою на шляху до єдності. Повертаючись до Ватикану, Папа Франциск висловив надію найближчим часом зустрітися з патріархом Кирилом і досягти порозуміння. Сьогодні в такій зустрічі зацікавлена не лише католицька сторона. Друга людина в РПЦ, яка відає питаннями зовнішньої політики у церковній сфері, митрополит Іларіон Алфеєв став причиною дипломатичного скандалу. На відкритті синоду католицьких єпископів у Римі він вийшов за межі офіційного привітання і накинувся на католицизм із брутальною критикою в дусі газети «Правда» часів Сталіна. І все через те, що буцімто УГКЦ — то є першопричина гонінь на православних на сході України. Скандал викликало не лише те, що на сході України якраз православні закривають храми УГКЦ та інших церков, а не навпаки. Просто будучи запрошеним, гість не повинен грубіянити господарям у брутальній формі пропаганди — такого церковна Москва не дозволяла собі навіть за часів залізної завіси. Крім того, інформація щодо реального стану справ у католицьких кардиналів та єпископів є на руках із численних надійних джерел, і єдиним наслідком для УГКЦ стало те, що члени синоду висловлювали власну солідарність із цією церквою, яка так багато робить для досягнення миру в Україні — як суспільного, так і релігійного. Для кардиналів виступ митрополита Іларіона Алфеєва виявився моментом істини: якщо таке говорить найліберальніший єпископ РПЦ, то взагалі яка може бути згода із церковною Москвою. Дії та бездіяльність РПЦ призвели до найбільшої кризи у ставленні християн до православ’я взагалі, й Константинопольський патріархат поспішив із друком спеціальних статей у західній пресі, щоб пояснити: за це мракобісся має відповідати лише Москва, а не все православ’я як таке. Проблема полягає в тому, що сьогодні саме ідентичність православ’я московського типу є негативною та означає антизахідництво. Патріарх Варфоломій, всупереч цьому, наголошує: якщо під Заходом розуміти християнську і постхристиянську цивілізацію, то православ’я є невід’ємною частиною цієї цивілізації, є найдавнішим і найголовнішим елементом цієї культури, що принесла у світ ідеї свободи.
У намаганні подолати російське ірраціональне і саморуйнівне протистояння Заходу Папа вже апелював і до патріарха Кирила, і до Путіна. Зараз, у зв’язку із підготовкою всеправославного собору, який має відбутися 2016 року, з’явилися нові очікування модернізації православ’я взагалі та РПЦ зокрема. Спробувати востаннє — і якщо не вдасться порозумітися з Москвою, йти далі шляхом православно-католицької єдності без неї — таким є історичний вибір папи.
Відновлення християнської єдності не означає протистояння з ісламом. Навпаки, і папа Франциск, і патріарх Варфоломій бажають досягти історичного порозуміння з офіційним ісламом, про що свідчить їхня спільна декларація: «Серйозні виклики, що стоять перед світом в актуальній ситуації, потребують солідарності всіх людей доброї волі. Тому визнаємо важливість того, щоб провадити конструктивний діалог з ісламом, що ґрунтуватиметься на взаємній пошані та приязні. Духовно укріплені спільними цінностями й поєднані справжніми братерськими почуттями, мусульмани та християни покликані разом співпрацювати заради любові, справедливості, миру і пошани гідності й прав кожної людської особистості, найперше у тих регіонах, у яких вони свого часу протягом віків жили в мирному співжитті, а сьогодні разом переживають трагічні жахіття війни... Крім того, як християнські провідники ми закликаємо всіх релігійних провідників і надалі зміцнювати міжрелігійний діалог і докладати всіх зусиль, необхідних для забезпечення культури миру й солідарності між людьми та між народами». Порозуміння не лише відкрило би нові історичні можливості як у Європі, так і в усьому світі. Завдяки цьому можна було б зупинити знищення християн на Близькому Сході. У контексті нагальної потреби припинення загибелі людей і встановлення миру Папа звертається до ідеї зміцнення інститутів міжнародного права. Якщо вже ми опинилися у глобалізованому світі, то встановлення бодай єдиної судової влади — історична необхідність, яку необхідно визнати вже зараз.
У прагненні до справедливості та миру папа Франциск і Патріарх Варфоломій не оминули й української кризи: «Пам’ятаємо також про всі народи, які страждають внаслідок війни. Передусім молимося за мир в Україні — країні з давніми християнськими традиціями, і звертаємось із закликом до всіх сторін, втягнутих у конфлікт, шукати шлях діалогу й пошани до міжнародного права, щоб покласти край конфліктові, даючи змогу всім українцям жити у злагоді». У час, коли РПЦ бажає бачити лише «гоніння на канонічних православних», коли весь «нейтралітет» РПЦ та УПЦ має вже антиукраїнське забарвлення, коли церковна Москва веде дипломатичні війни проти України, ці слова солідарності й заклику до справедливого миру мають особливу цінність. Відповідно до духовних настанов і католицизму, і православ’я, мир — це не просто припинення війни, а й відновлення справедливого порядку як під кутом зору міжнародного і національного права, так і моральної та Божої справедливості. Україна докладає максимум зусиль для того, щоб іти шляхом діалогу та правового врегулювання, навіть якщо це завдає шкоди її безпеці та цілісності. Отже, звернення із закликом повернутися на шлях діалогу, реально дотримуватися норм міжнародного права — спрямоване перш за все до Москви. Так само і заклик «дати всім українцями можливість жити у злагоді» є прямим зверненням до тієї сторони конфлікту, яка постійно втручається в українські справи, порушуючи мир і злагоду, які завжди були за часів української незалежності. Підтримка України з вуст лідерів католицизму і вселенського православ’я — це великий акт солідарності з багатостраждальним народом. І це вияв віри у те, що народ України, якщо припиниться зовнішнє втручання, швидко відновить єдність у розмаїтті без порушення прав людини, на основі норм міжнародного і національного права. А ще — вияв віри у те, що Україна матиме гідне місце в тій спільній християнській цивілізації, побудованій на ідеалах відкритості, справедливості, спільних цінностей, яка зараз відновлюється у протистоянні численним різновидам варварства й нетерпимості.
