Давно помічено характерну особливість нашого життя. Якщо знову виникає мовне питання, отже, скоро вибори. Не важливо, які: парламентські чи місцеві. На нашу думку, матеріал «Одна мова або дві: тези і контртези» випадково збігся за часом із політичною кампанією, що поволі розгортається, і ніякої надзвичайної мети, крім суто гуманітарної, він не мав, однак... Цьому питанню політики приділяють дедалі більше уваги, в тому числі на ток-шоу, і нічого хорошого чекати від цього не доводиться.
Для простоти й економії газетної площі ми не відповідатимемо за пунктами. Головним, на думку авторів матеріалу, було те, що в наших замітках не зроблено висновків. На цьому й зосередимося. Але все-таки є кілька зауважень загального характеру, що безпосередньо пов’язані з висновками, про які йдеться.
Як стверджується в новому матеріалі Олега Заславського та Івана Іванова, спосіб ухвалення конституції американців не турбує, бо вона їх влаштовує. По-перше, це сьогодні, коли минуло понад 200 років після її прийняття. А тоді, наприкінці XVIII ст., дуже навіть хвилював. І в країні тривали досить гострі дискусії щодо цього. Не вдаючись до історичних деталей, зауважимо все ж, що ніхто й ніколи ні тоді, ні згодом не пропонував робити це на референдумі. По-друге, конституційні проблеми в США виникали досить часто. Від першої конституції через дуже короткий час довелося відмовитися. Приймалися поправки, але й вони не врятували країну від гострої конституційної кризи, наслідком якої виявилася громадянська війна. Проте конституційний референдум не пропонувався навіть південцями. До речі, англійська мова в США офіційною стала випадково. Вона перемогла в конгресі з перевагою в один голос, і лише тому, що кілька делегатів через погану погоду до голосування не встигли, а вони голосували б за французьку. При цьому більшість у країні розмовляла все-таки англійською.
Друга, досить поширена помилка: що у Великій Британії та деяких інших країнах, наприклад у Канаді, Ізраїлі, немає конституції, і без неї обходяться. Це не так — правова держава без цього просто не може функціонувати. Немає єдиного документа під назвою «Конституція», але в Канаді його замінює зведення конституційних актів та інших документів, представлених письмовими текстами й усними традиціями та угодами. До того ж, ці документи приймалися в різні часи. Останній конституційний акт (Акт про Канаду) було ухвалено 1982 року. До речі, парламентом, і тільки. Аналогічно й у Великій Британії. Найвідоміший із них — так званий Bill of Rights — Білль про права.
Даремно шановані опоненти вважають, що конфлікт у Придністров’ї спричинив збіг мовних, культурних і національних проблем. У складі ворожих сторін росіяни, українці й молдовани були широко представлені. Якби перші не хотіли жити «в країні з чужою мовою та чужою культурою», то чого б їм за неї воювати на правому березі Дністра. Можливо, хтось ішов у бій і за «збереження землі, відвойованої Суворовим», але що тоді рухало росіянами та українцями у складі молдавської поліції? Мовні проблеми існують і в Молдові, але вони є не причиною, а приводом для протистояння. А причини лежать в абсолютно іншій площині — фінансово-економічній. І це не вульгарний марксизм (для цього прикладу названий термін не зовсім доречний), а об’єктивна реальність. Плюс втручання третіх країн, які добре відомі.
Нам довелося бути в Бельгії в період гострої політичної кризи. Країна вже понад півроку жила без уряду, місцева та європейська преса дуже серйозно обговорювала можливість розпаду держави, але на повсякденному житті це ніяк не відбивалося. Практично всі політики з Фландрії, Валлонії та громадяни цих земель найчастіше стверджували, що цього категорично не хочуть. На знак підтримки єдності країни у вікнах будинків вивішували державні прапори. Їх була безліч. І не лише у франкомовному Брюсселі чи Льєжі, а й у фламандських Брюгге, Генті й Антверпені. І багато хто називав себе не валлонами чи фламандцями, а саме бельгійцями. Наявність трьох державних мов ніяк не об’єднує країну. Фландрія була у складі близької за мовою Голландії, а Валлонія — Франції. Але залишатися там не захотіли. І нині фламандці навіть не думають «від’їжджати» до Нідерландів, а валлони — до Франції. Тим паче що хоч у Валлонії офіційною вважається французька мова, насправді значна частина громадян — і кількість їх швидко зростає — розмовляє валлонською — романською мовою з сильним кельтським і німецьким впливом. Отже, можлива мовна спільність не означає бажання жити з родичами в одній країні. Хоч небезпека сепаратизму актуальна для багатьох країн. Від Іспанії до Італії й навіть для благополучної Швейцарії. Такі є й там. Хоч поки їх мало, і зосереджені вони в кантоні Юра.
Щодо нав’язування меншістю своєї мови більшості, то сьогоднішню Чорногорію не можна назвати окупованою, але все таки. Те, що Австро-Угорщина не була демократією в сучасному значенні, очевидно. Але необхідно дотримуватися принципу історизму. Поняття демократії змінювалося в часі. Якщо порівняти Австро-Угорщину з сусідньою їй Росією, то вона була справді демократією. Про це навіть Володимир Ленін писав. Зауваження, що в довоєнній Чехословаччині чехи не нав’язували німцям свою мову, досить спірне. У цій, поза сумнівом, за тодішніми нормами демократичній країні були дві державні мови: чеська і словацька, з 1938 року й українська. Але німецька такою не була. Чеські чиновники принципово розмовляли лише рідною мовою і нею ж вели діловодство в регіонах, населених німцями. Останні принципово не хотіли вчити чеську, вважаючи її слабкою і недорозвиненою. Хоч про твори Ярослава Гашека або Карела Чапека такого сказати ніяк не можна. Нічого не нагадує? До речі, багато чехів і словаків під імперським тиском втратили свою національну самосвідомість, а потім «Матица» допомогла її відновити. Отже, все можна виправити.
Тепер перейдемо до висновків.
1. Відштовхнемося від зауваження авторів, що українську Конституцію списано «в демократичних країн, і вона залишається переважно на папері». Ось у цьому й проблема, що наш Основний Закон не виконується, у тому числі щодо мов народів України. Потрібно чітко відокремити юридичні норми та їх реальне виконання. Коли всупереч бажанню батьків та учнів скорочується кількість російських шкіл, то це проблема чиновницького свавілля, бажання отримати красиві цифри й відзвітувати про виконання. Але це антиконституційні дії, тож для припинення їх не потрібно змінювати статус української як державної, а просто дати по руках місцевим і урядовим чиновникам, які зарвалися. Право навчати дітей рідною мовою потрібно також активно захищати, як у Харкові парк від спилювання. Але тоді запитання вже до жителів першої столиці України. Вони ж голосували за нинішнього мера і за такий склад міської та обласної рад. Що ж пан Добкін та його партія не захищає право багатьох харків’ян, аби їхні діти навчалися в російських школах? Тепер усе для цього є: Президент, коаліція, міністр... Усі з однієї партії, а проблема залишається. І не лише в Харкові, а й у Києві та інших містах. І регіональні відмінності тут ні до чого. Нам особисто неодноразово доводилося переконуватися, що й у Львові вистачає тих, хто хотів би своїх дітей навчати в російських школах. Але так само неухильно має дотримуватися право навчати в школах Криму українською мовою. Там таких шкіл на пальцях однієї руки можна перелічити, але не дають можливості відкривати нові, а охочих багато. Що ж заважає виконувати Конституцію? Вже ніяк не державний статус української мови. Отже, шукати треба не в її статтях, а зовсім в іншому.
2. Державний чиновник, а наведений у прикладі нотаріус у цьому разі абсолютно підходить, зобов’язаний знати українську мову. А коли не знає, то професійно непридатний і його потрібно звільняти за відповідною статтею Кодексу законів про працю чи позбавляти ліцензії. І це європейська норма. Нічого недемократичного в цьому немає. А ось вимагати, аби заява в ЖЕК писалася лише українською в Луганську, таке ж саме чиновницьке свавілля, як і зі школами. Звернімо увагу: в деяких телепередачах на суддівські теми учасники процесу розмовляють, як їм зручно, хоч суддя говорить і протоколи ведуться державною мовою. І це відбувається не лише на екрані, а й у житті. У чому неодноразово нам доводилося переконуватися. А якщо продавці й покупці квартир погано розуміють з різних причин українську мову, то нотаріус зобов’язаний скласти автентичний переклад і його завірити. До речі, у двомовній Канаді діловодство ведеться обов’язково двома мовами. Що досить дорого, затягує час і часто викликає нарікання. Та коли прийняли таку модель, то терпіть... До речі, двомовна чи полімовна модель не означає звільнення від знання інших державних мов, а навпаки — володіння ними обов’язкове для державних службовців. І в німецькомовному Берні, і у франкомовній Женеві, і в італійськомовному Лугано. Три мови як мінімум мають знати депутати парламенту Швейцарії, державний або муніципальний службовець, нотаріус, адвокат тощо. Отже, запровадження другої державної в Україні не звільнило б вищеназваних від знання двох мов. Вочевидь, автори матеріалу цього не передбачали, судячи з прикладів, що наводяться. Жодного державного чи муніципального службовця в південних штатах США, де іспаномовних громадян дійсно багато, не буде прийнято на роботу, якщо він не знає англійської. І школи в цих штатах не іспанські, а англо-іспанські. Відчуйте різницю. Так само в Словаччині, де в деяких містах на півдні країни частка угорського населення досягає 90%, знання словацької для тих же категорій обов’язкове, хоч більшість ділових паперів там складаються угорською.
3. Автори самі погоджуються, що в минулому українська мова зазнавала гонінь. Річ не лише в тім, що в царський час вона заборонялася, а в невиправних втратах української інтелігенції, передусім гуманітарної, яка була розстріляна чи загинула в таборах ГУЛАГу. І головний носій мови — українське селянство значною мірою загинуло в Голодомор. А коли немає носіїв і нікому розвивати мову, то вона гине, ареал її поширення скорочується. Певна річ, за підтримки комуністичної влади російська мова набула домінуючого становища. І проблема навіть не в тому, що немає або мало української технічної та наукової термінології. Свого часу і російська мова була в аналогічній ситуації. До середини XIX ст. курс нарисної геометрії читався французькою мовою. Таке становище української мови потрібно виправляти. Автори наводять приклад із боксерами. Але це коли сходяться на рингу приблизно рівні за силою та вмінням. Коли ж чемпіон світу з шахів Хосе Рауль Капабланка давав у московському і ленінградському Будинках піонерів сеанси одночасної гри, то завжди давав фору своїм юним противникам. Бо прекрасно розумів нерівність сил. Отже, спортивні аналогії можна наводити різні. З огляду на нинішній стан української мови, то вона потребує сильної підтримки. Так само як ірландська і будь-яка, що опинилася в подібному становищі. Лише робити це потрібно не за рахунок адміністративного завзяття, а реально. Не будемо перелічувати, це відомо.
На одному все ж зупинимося. На державному естонському радіо є низка передач українською мовою, зокрема дитяча «Люстерко». Ведуча гірко скаржилася, що дитячі книжки українською мовою їй доводиться купувати за власний рахунок, коли вона буває на історичній батьківщині, а потім тягнути важелезну валізу через дві чи три країни. Чому ж естонська влада фінансує таку та інші програми, а наша країна й вухом не веде? А українці в Росії? Ніхто поширенням і підтримкою української мови в діаспорі як слід не займається. Болгарія за свій рахунок проводить перепідготовку вчителів болгарських шкіл в Україні. А українці за кордоном, які хочуть зберегти мову й культуру, як виходить, нам без діла.
4. Взагалі в мовній політиці, як і багато в чому іншому, надто багато адміністрування. Взяти хоча б таке дискусійне питання, як дубляж українською мовою. Перший президент України Леонід Кравчук на одному з дніпропетровських каналів деякий час тому рішуче висловився проти дубляжу російських фільмів. По-перше, переклад навіть близькою і спорідненою мовою — це завжди втрати. Об’єктивні, оскільки адекватно перекласти практично ніколи не вдається, навіть якщо це робив такий видатний майстер слова, як Максим Рильський. Тоді Леонід Макарович нарікав, що хоче чути голос Смоктуновського, а його змушують слухати інший. Почитайте «Енеїду» Котляревського в оригіналі й у перекладі російською блискучого поета і перекладача Михайла Лозинського. Різниця відчувається.
У всесвітньо відомому лондонському оперному театрі Ковент-Гарден постановки йдуть мовою оригіналу, оскільки втрати при перекладі неминучі, і вони часто спотворюють задум композитора. А коли хто хоче англійською, то йде в інші театри. 1892 року австрійський композитор і диригент Густав Малер поставив тут «Перстень Нібелунга» Ріхарда Вагнера німецькою мовою. До цього всі опери виконувалися італійською мовою. Можна зрозуміти, коли дублюються фільми з мов, якими багато хто не володіє. Наприклад, із китайської чи арабської. І якщо вже дублювати їх, то українською. Тут усе зрозуміло. Хоч дедалі більше людей вивчають англійську мову. Для них переглядати фільми в оригіналі, особливо поставлені за класичними творами, було б дуже корисно. Досить обмежитися субтитрами. По-друге, сам переклад часто зроблений дуже погано, в поспіху і з великою кількістю відхилень від літературної норми української мови. А потім це поширюється і засмічує мову. Якщо це підтримка української мови, то краще, аби її такої не було. По-третє, посилання на те, що так підтримують українську культуру та її діячів, просто смішні. Це не підтримка її, а профанація. Було б краще, якби ці засоби спрямували на створення наших фільмів на наших телеканалах і кіностудіях. Будь-якою мовою народів України, щоб у нас створювалися якісні продукти, тоді їх дивитимуться і на мову не звертатимуть уваги. Ми маємо такі приклади, але їх дуже мало. Держава повинна по-справжньому займатися культурою, підтримуючи її передусім економічно. Ось Канада. Передбачено цілу низку заходів з підтримки власного кіновиробництва і друкування книжок. Але якщо іноземний кінорежисер вирішить знімати фільм у Канаді, то обов’язково з канадськими артистами, та ще з канадським сценаристом, місцевими операторами тощо, то він може розраховувати на істотні пільги і часткове фінансування коштом держави. Україна — не Канада. Але й тут багато що можна зробити. Це складніше, ніж адміністративно наказати: все дублювати.
І останній висновок. Ніхто не захистить наших прав, окрім нас самих. Автори чомусь не звернули уваги на другий постулат, що насильницька українізація не краща від насильницької русифікації. Справжнім захистом від свавілля чиновників, у тому числі у сфері мови, може бути лише розвинуте громадянське суспільство. Його створенням і розвитком слід займатися. А ми витрачаємо час на дискусії про те, скільки державних мов має бути в Україні. А в Харкові, мабуть, уже всі дерева на трасі через парк спиляли...
