В основних зовнішньополітичних документах, ухвалених вдосталь за роки незалежності України, практично завжди європейський вибір декларувався як пріоритетний. Але це завжди залишалося пустими деклараціями, не вартими навіть паперу, на якому були написані. Провал слідував за провалом, і для камуфляжу таких негативних подій було придумано низку відмовок. Перша і головна — у Європі нас не чекають, не хочуть і ніколи не приймуть у Європейський Союз і тим більше в НАТО. Хоча, за логікою, якраз рух до Європи мав би відбуватися у зворотному порядку.
Після формування Митного союзу й інших інтеграційних об’єднань під патронажем Москви, прибічники реінтеграції підбадьорилися. Як же, нам обіцяють мільярдні зиски від зниження цін на енергоресурси, залучення українських підприємств до кооперації з російськими і, мрія людей, які живуть минулим, відновлення усіх зв’язків, зокрема й політичних.
Прямо так говориться не завжди. Тому знову з’явилися розмови про інноваційний розвиток, про те, що Європа на це грошей не дасть, неначе вони прийдуть із Росії. Хитрий Захід спить і бачить залишити нас як сировинний придаток, купити українську землю, перетворити Україну на свою колонію й інші страшилки.
І, як наслідок, у матеріалі «Інтеграційні проекти: де майбутнє України?» наводяться два приклади.
Перший відноситься до товарообігу України з країнами ЄС і Митного союзу.
Цифри начебто переконливі. Але біс, як відомо, прихований у деталях. Нам наводять об’єктивні показники, але не всі й не повністю.
По-перше, високі показники товарообігу з країнами МС, переважно з Росією, пов’язані з імпортом великого об’єму і високої вартості енергоресурсів, передовсім газу. Якщо ми віднімемо відповідні показники із загального об’єму, то картина стане дещо іншою.
Тепер про так звану високотехнологічну продукцію. В Україні, як, втім, і в Росії, її виробляється мало і за великим рахунком експортувати на вимогливі ринки Європи і Північної Америки нічого. Якщо поглянути на структуру російського експорту в країни Заходу, то він мало чим відрізняється від українського. Високі показники російської торгівлі також обумовлені енергоресурсами. Тоді яку високотехнологічну продукцію, на думку автора матеріалу, Україна може поставляти в країни МС, якщо вона її не виробляє.
Відповідь очевидна — продукцію машинобудування, яка не може знайти збуту на ринках Європи, Північної Америки або в країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Наступний висновок, що витікає зі сказаного. Орієнтація на ринки МС, при всій зовнішній привабливості і можливості отримувати короткочасні й кон’юнктурні зиски, украй небезпечна. Вона веде у безвихідь, оскільки сприяє консервації технологічного відставання української промисловості через відсутність стимул-реакцій переходу на більш сучасні і конкурентноздатні види продукції. Що ж нам пропонують шукати в компанії таких же відсталих? Короткочасні вигоди для невеликої кількості олігархів? Але навіть до них дійшло, на жаль, досить пізно, що в МС їм нічого не світить і при вступі до цього співтовариства вони наживуть лише неприємностей.
Наступний приклад. «За різними оцінками за час, що пройшов з 1992 року, Україна отримала від Європейського Союзу безвідплатної допомоги на суму понад 2,5 млрд євро. Україна вельми вдячна ЄС за цю допомогу, але хочу відзначити: вона не спрямована або спрямована дуже мало на розвиток інновацій і нових технологій. Інакше й бути не могло, адже навіть офіційно ЄС серед цілей допомоги виділяє підтримку демократичного розвитку й управління, регуляторну реформу, розвиток адміністративного потенціалу, ядерну безпеку, розвиток інфраструктури».
Тут не просто підміна понять, а маніпулювання, засноване на неповному знанні читачів реалій допомоги ЄС.
Дійсно, чому Європа повинна допомагати інноваціям в Україні, якщо святий обов’язок української влади забезпечити умови для привабливості таких вкладень для національного й іноземного капіталу. Якщо в країні процвітає корупція, відсутні демократичні стандарти суспільного і політичного життя, немає незалежного правосуддя, а принцип розділення гілок влади існує лише на папері, то хто в здоровому глузді і твердій пам’яті вкладатиме кошти у такій країні. І до чого тут Європа, якщо ми не можемо навести лад у власному домі, жити за європейськими стандартами. Звинувачуємо сусіда в тому, в чому самі винні. Позиція дуже зручна, але украй непродуктивна.
Як взагалі до нас повинна ставитися демократична Європа, якщо вищі керівники у присутності телекамер відверто брешуть в очі іноземним дипломатам, обіцяючи проведення чесних виборів, а самі підтримують і заохочують порушення не найкращого вибіркового законодавства. Адже це кримінально карані діяння, але закон і тим більше його слуги німі й глухі.
Звичайно, у МС щодо цього набагато простіше. Вибори в державах Центральної Азії схожі на радянські, а в Росії адміністративний ресурс такий, що український виглядає просто немовлям.
Економіка — є основа політики, але зворотна теорема теж правильна. Якщо в країні немає політичних умов, то жодних інновацій не буде. Принаймні має бути забезпечена економічна свобода. Про що можна говорити стосовно України, коли на її просторах панує рейдерство і відверте захоплення чужої власності. Якщо не дотримується принцип, що приватна власність священна і недоторканна, то немає й розвитку.
Про чемпіонат Євро-2012 взагалі не слід згадувати. До розвитку інфраструктури країни він жодного відношення не має. Досить пригадати фіаско зі швидкісними поїздами тощо. До чого мало відношення проведення Євро-2012, так це до розпилювання бюджетних грошей. Так у чому Європа винна? І взагалі навіщо проводили цей захід, якщо в країни так багато волаючих проблем. Чи наші можновладці думають, що світ нічого не бачить і нічого не розуміє. Небезпечна помилка.
І знову про співвідношення політики й економіки. З начебто інноваційних посилань роблять прямі політичні висновки.
При цьому складнощі ЄС в економіці і фінансах екстраполюються на загальну кризу європейської моделі співпраці. У математиці в такому разі говорять про незаконну екстраполяцію. А саме, зовнішні чинники видаються за внутрішні і фундаментальні.
Безперечно, в ЄС є серйозні проблеми, але видавати їх за структурну кризу, означає свідомо вводити в оману. Складнощі будуть завжди, протиріччя присутні, їхня боротьба є одним із фундаментальних законів діалектики. Треба розуміти, що автор цього матеріалу їх не забув. ЄС дійсно потребує оновлення, зміни засобів і методів, але там цим займаються і є вже очевидні успіхи, хоча труднощів ще дуже багато.
Але проблеми ЄС до нас не мають жодного відношення. Так само як проблеми у людей літніх зовсім інші, ніж у зелених юнаків. Нам би до мінімальних європейських стандартів реконструювати країну, а вже потім думати про щось інше.
І останнє. Якось не дуже помітно, але наполегливо втілюється думка, що Україні потрібно бути самій по собі. Начебто і не в Європі, і не в МС. Зі всіма дружити і торгувати. Дуже було б добре, але у сучасному світі так не виходить. Звернімо увагу, все більше створюється регіональних економічних, торгівельних і політичних організацій. Нам же пропонують знову відійти на узбіччя і спостерігати за процесом.
У нашої країни немає альтернативи. Ми європейська країна географічно і повинні стати політично. Врешті-решт у трієчника в компанії відмінників є шанс їх наздогнати. Але в компанії таких же трієчників і двієчників на такий рух шансів немає. Ось про це слід пам’ятати.
