Учасники «круглого столу» «Київський діалог: зустріч російських і українських журналістів» кілька разів згадували пам’ятник-арку дружби російського і українського народів, розташовану на схилах Дніпра неподалік від Українського дому, де проходила зустріч. Зведений за часів застою і одразу охрещений у народі «ярмом», він своєрідно вписався в тему розмови, символізуючи не тільки минуле, але й можливість встановлення саме рівних відносин між нашими народами. Новий рівень відносин, який вибудовується сьогодні між нашими країнами, вимагає переусвідомлення минулого і детального аналізу. Власне тому з ініціативи російського Медіасоюзу і Телеакадемії України вперше за багато років зустрілися журналісти двох країн і обговорили ті точки зіткнення, які існують між колегами — представниками вже двох незалежних держав. Росію представляла солідна команда Медіасоюзу — нещодавно створеного корпоративного об’єднання працівників ЗМІ Росії на чолі з «відовцем» Олександром Любімовим. Крім москвичів, в неї входили керівники ряду великих регіональних відділень. Українську ж сторону — в основному метри столичної журналістики. Незважаючи на всі упередження, розмова за «круглим столом» пройшла жваво й цікаво. Росіяни за єдиним виключенням не намагалися нас повчати, жодного разу не прозвучало словосполучення «на Україну» і ніхто не «обмовився», називаючи нашу країну «республікою». Те, що відбулося за цим «круглим столом» на початку перебудови, називалося «звірити годинники». Так, ми звірили годинники: пересвідчилися, що є спільні проблеми, пов’язані насамперед з тим, що родом ми всі з одного дому. Але і є те коло проблем, яке диктує і нинішня політика наших держав, і сам час. Можна сказати, що «Київський діалог» відбувся — і, сподіваємося, він розвиватиметься далі. Сьогодні «День» надає смугу його учасникам і пропонує своїм читачам приєднатися до дискусії, відповівши на запитання: «За час нашої незалежності відносини між Україною і Росією складалися по-різному. Останнім часом вони стали більш визначеними, позбавленими флеру романтизму, який властивий часу становлення держави. Як на вашу думку, чи знаходить сьогодні в російських медіа своє адекватне відображення реальна ситуація в Україні?»
У СУСІДІВ ЗМІ — ЦЕ БІЗНЕС. А У НАС?
Олександр ЛЮБІМОВ, президент Медіасоюзу, перший заступник директора ОРТ (Москва):
— Медіасоюз — це організація, яка була створена близько року тому в Росії. На жаль, існуючі в нас сьогодні журналістські організації недостатньо ефективні, особливо в питаннях лобіювання професійних інтересів у владі. Об’їхавши всю країну, ми пересвідчилися, що створювати союз потрібно не тільки з прагматичних міркувань: ми мало знаємо один одного, мало розуміємо інтереси глядачів-читачів. Головне — ми один одному цікаві. Ось, власне, чому ми об’єдналися. Ми не приховуємо, що в рамках громадської організації ми просуваємо свої професійні інтереси. А наш професійний інтерес сьогодні — це Україна, оскільки це цікавить наших читачів і глядачів. І в цьому немає нічого імперського. У цьому значенні, вважаю, російські журналісти виявили себе дуже позитивно в історії з українською ракетою.
Ми є свідками того, як в обох країнах сформувалася політична еліта, яка здатна прагматично і виразно сформулювати і свої національні інтереси, і гідно та виразно домовлятися з приводу того, де ці інтереси співпадають, а де ні. Наш президент оголосив 2002-й Роком України в Росії. Відчуваючи наростаючу тенденцію інтересу до вашої країни, ми хочемо стати частиною цього процесу, в якому російські журналісти отримуватимуть більше інформації про Україну, розповідати більш об’єктивно про те, що відбувається в Україні, і з цією метою відкривали тут Російський медіа-центр.
Олександр РОДНЯНСЬКИЙ, генеральний продюсер телеканалу «1+1»:
— В Україні немає організації, подібної до російського Медіасоюзу. У нас, як і раніше, існує Союз журналістів, який, мабуть, не цілком адекватно відображає нову реальність українського інформаційного простору. У нас діє кілька громадських організацій, що природно для нинішнього періоду розвитку української журналістики. Абсолютно очевидно, що ми маємо потребу у взаємному діалозі. Чотири роки тому було опубліковано дані про освітлення подій в Україні російськими медіа: їхня частка була нижча за ту, яка припадала на події в Голландії або Бельгії. Сьогодні ж ми відчуваємо величезний інтерес до того, що у нас відбувається, з боку російських ЗМІ, російських політичних лідерів. Ми усвідомлюємо, що відносини між нашими країнами за два останніх роки можна охарактеризувати, як більш тверезі, практично зорієнтовані.
Довгий час ми були незадоволені тим, як ми виглядаємо в російських ЗМІ. Останнім часом сталися значні зміни, про що свідчить відображення подій, пов’язаних із трагедією Ту-154, коли протягом тижня російські медіа були безпрецедентно стримані щодо того, що відбувається в Україні. Однак це не відміняє всього того контексту наших взаємних проблем, які й потрібно обговорювати в прямому діалозі. Він дозволить в майбутньому вибудувати систему горизонтальних і вертикальних взаємин між учасниками інформаційного процесу. І, можливо, говорити про корпоративну солідарність.
Не знаю, чи зуміємо ми оголосити рік Росії в Україні, бо ж останні років 80 у нас ці «роки» були регулярними. Щонайменше, нарікати на відсутність інформації з Росії ми не можемо. Ми можемо говорити, наскільки адекватно освітлюється тут все, що пов’язано з російськими проблемами, однак ми безперечно зацікавлені в тому, щоб через десять років після роз’єднання почали утворюватися прямі і людські контакти між професіоналами.
Марат ГЕЛЬМАН, керівник Гільдії інтернет журналістикиМедіасоюзу (Москва):
— Мені б хотілося сказати про те, яким чином структурується журналістське співтовариство. Для того, щоб розпочати якісь об’єднувальні процеси, потрібно відповісти на кілька запитань: чи існують у журналістів спільні інтереси, чи існує певна діяльність, яку ці люди можуть виконувати разом, і чи можуть вони поставити перед собою спільну мету? На перше запитання відповідь, звичайно ж, позитивна. Всі журналісти зацікавлені в тому, щоб українські ЗМІ перетворилися на бізнес. Журналісти будуть слугами до тих пір, поки хазяї не почнуть отримувати прибуток від своїх медіа-підприємств. Коли є прибуток, господар дає досить велику зону свободи для журналістів. Що ж до питання спільної діяльності, то воно, по- моєму, головне. Ми, створюючи Медіасоюз, для себе визначили, що існує такий собі трикутник: ЗМІ — бізнес — влада, і що спільна діяльність полягатиме в тому, щоб вибудовувати правила гри, з точки зору журналістів. І третє — яку поставити спільну мету. Для сильних світу цього є набір інструментів, якими вони можуть користуватися, наприклад, танками, телеканалами. Чим демократичніше суспільство, тим більш запитані канали, і тим менш запитані танки, тому, мені здається, існує певний інтерес і в українського журналістського співтовариства в розвитку.
Олег НИПАДИМКА, головний редактор газети «Сьогодні»:
— Мені цікаво було б дізнатися про досвід об’єднання наших колег, оскільки все-таки вони поки що йдуть попереду нас на крок. У нас, як і в Росії, є свій Союз журналістів, але наважуся сказати, що я не бачу, чим він допомагає конкретному журналісту. Необхідність об’єднання назріла: у нас є спільні цілі, спільна діяльність, спільні інтереси. Вже є у нас газети, які намагаються самі заробляти. За кожними ЗМІ стоять свої власники, які не можуть об’єднатися. І це має нас підштовхувати до створення не мертвонародженого, а дійового союзу, який допоміг би нам разом захищати наші права.
ЩО РОБИТИ З ПІ-АР-ТЕРОРИЗМОМ?
Олена ДЯКОВА, голова комітету Медіасоюзу в Уральському федеральному окрузі, керівник дослідницької групи «Медіасвіт» (Єкатеринбург):
— Нещодавно наші колеги повернулися з Криму. Вони мають одинакові претензії як до українських, так і до російських ЗМІ, оскільки вважають, що українці недостатньо переконливі в показі своїх здравниць, а росіяни не розкривають співвітчизникам можливостей їхнього оздоровлення на цій прекрасній землі. Так що є проблеми і з вашої, і з нашої сторони. Щодо Уральського округу, то можна сказати, що у нас останнім часом відбувся різкий стрибок у розвитку ЗМІ. Так, наприклад, в Єкатеринбурзі діє 14 міських телеканалів (при населенні 1,5 мільйона жителів) — це не враховуючи супутникового ТБ, всеросійських каналів. У нас активно йдуть процеси становлення громадянського суспільства.
Нещодавно ми у себе зіткнулися з проблемою, яка, по суті, існує дуже давно: використання «брудних» технологій в медіа. Але завдання поставити її чітко перед усім медіа-співтовариством виникла зовсім недавно: в Єкатеринбурзі півмільйонним тиражем вийшов перший номер нової газети, де було викинуто зухвалий компромат проти одного з місцевих політиків. Очевидно, що таким чином політичні клани зазделегідь готують собі стартовий плацдарм для майбутніх виборів. Ми зрозуміли, що з цим потрібно щось робити, оскільки «брудні» технології ударяють по всіх — і по об’єкту, і по замовнику, не кажучи вже про читачів. Як кажуть, немає сенсу кидати гранату в скляному будинку. Реагуючи на цю ситуацію, ми поставили запитання і перед медіа-співтовариством, і перед владою, і перед політконсалтінговим співтовариством: що з цим робити? Можливо, наша відповідь трохи утопічна. Ми подумали, що перший крок має знаходитись у морально-етичній сфері і підписали «Хартію чесних журналістів». Крок, можливо, в чомусь банальний, але важливий на шляху усвідомлення корпоративних інтересів і просто корпоративної порядності. Ми сподіваємося, що цю хартію обговорять в усіх регіонах Росії і це дасть певні результати.
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, журналіст і ведучий телеканалу ICTV: — Мені здається, що насамперед нам потрібно зрозуміти, що необхідно підняти професійний рівень. І це те, що може нас зблизити. Яким чином цього досягти? У нас є спільні структурні проблеми. Так, одна з них — те, що ні в Україні, ні в Росії не існує громадських форм електронних мас-медіа. Допоки на регіональному і загальнодержавному рівні ми не почнемо будувати громадянське суспільство, основою якого в сучасному світі є існування громадського телебачення, доти будуть між нами проблеми. Лозунг, що ми разом повинні рухатися в Європу, повинен нас об’єднувати. І Україна, і Росія повинні прийняти європейські цінності. Обидві наші країни є членами Ради Європи, де діє конвенція про транскордонне телебачення. Ні Україна, ні Росія її не ратифікували. В ній, зокрема, говориться, що на ТБ не повинно бути неякісної реклами, що не можна в новинних передачах займатися PR-ом. На жаль, ми це робимо — як стосовно наших політик, так і стосовно наших країн одна до одної. Якщо говорити про позитивні моменти цієї ратифікації для України і Росії, то, мені здається, якби ми це зробили, ми зрозуміли б, що знаходимося в єдиному європейському культурному просторі.
На жаль, все, що вироблялося раніше в Україні, було орієнтоване на Росію. Україна, на жаль, зараз залишилася поза будь-якими ринками — і поза єдиним європейським, і поза російським. Росія ж свій ринок зберегла. Мені здається, якби ми визнали, що ми знаходимося в єдиному європейському ринку, і в тому числі ратифікували цю конвенцію, то не виникало б питання про присутність, скажемо, російського телебачення на нашому ринку — і українського на російському.
ПРО РОСІЮ МИ ЗНАЄМО МАЙЖЕ ВСЕ. А ВОНИ ПРО НАС?
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Часом здається, що ми й не спілкувалися всі ці десять років. Мені доводилося брати участь у російських телепрограмах, де я відчувала страшенне здивування аудиторії в той момент, коли вони чули голос українського журналіста. Чомусь це сприймалося, як дивина. Гадаю, що ця екзотичність — продукт особливостей наших відносин усіх цих років, у тому числі й політичних. Але, очевидно, що вже настав час розбирати завали й дивитися, що з усього того, що було, підходить для будівництва нових відносин. Мені здається, ідея діалогу надзвичайно важлива. Може, він починається якось буржуазно, спокійно, без скандалів та епатажних питань. Ми ж також змінилися — й уже готові в такій демократичній атмосфері провести відвертий обмін думками.
Нещодавно наша газета звернулася із запитанням до своїх експертів: «За якою моделлю ми могли б розглядати майбутні відносини України та Росії?» Найпросуненіші відповіли, що це можуть бути відносини за схемою США — Канада, маючи на увазі, що всі ми досягатимемо успіху, а відносини між нашими країнами будуть сателітними. Інші кажуть, що ми будуватимемо відносини, якщо виходити з історичного контексту за принципом Велика Британія — Сполучені Штати. Звичайно ж, друга відповідь містить натяк, абсолютно незрозумілий багатьом росіянам. Бо коли мати на увазі, що ми вийшли з одного дому, то так, як у США є культура англо-саксів, так, наприклад, багато фахівців, «висаджених» на українському грунті, «зійшло» в Москві. Безперечно, це той чинник, який існує, але його немає в масовій свідомості. Україна виглядає як падчерка — при цьому в останні роки якась недоглянута. Коли я бачу в російській пресі слово «незалежная» — мене, м’яко кажучи, починає тіпати. Гадаю, що це вияв не великодержавності, а того снобізму, який якраз заважає перебудуватися на нове мислення.
Колись ще в школі я прочитала фразу Володимира Ілліча, яка мене глибоко обурила своїм ультимативним тоном: «Тільки в єдності пролетарів великоруських і малоруських вільна Україна можлива, а без такої єдності про неї не може бути й мови». Тепер, я гадаю, що коли переусвідомити цю заяву, то актуально сьогодні говорити про те, що, вільної України не може бути без «пролетарів розумової праці» наших країн. У нашій роз’єднаності — абсолютно природній на певному етапі — були позитивні моменти. Ми повинні були відчути себе в новому просторі й усвідомити, хто ми й які ми, чого ми насправді чекаємо один від одного, що в нас спільне й що відмінне. У нашому спільному є дуже багато поганого: спільні хвороби, спільні травми. Після нього, мабуть, потрібен був якийсь «санітарний період» прожити окремо, а потім можна вже дивитися новими очима, намагаючись запропонувати нові відносини. Але для цього потрібні нові знання, які передбачають зацікавленість. Дуже часто ця зацікавленість не приходить сама собою — вона є волею класу, котрий переміг. Чи сталося це в Росії? Гадаю, певною мірою, так. Україна сьогодні перебуває в тому періоді, який Росія переживала перед останніми президентськими виборами. І в цій ситуації ми перебуваємо не те щоб у різних вагових категоріях, скоріше — в різному психологічному тонусі. Проте, гадаю, що деякі кроки нам потрібно робити значно раніше, аніж політикам, бо суспільство має свої інтереси. Наші суспільства повинні краще розуміти одне одного. Маються на увазі не лише ті банальності, що ми — «колишня історія й майбутня географія», але й система цінностей, яку, я гадаю, дуже добре культивувати для України й Росії. Це не просто взаємна повага — це дуже глибоке знання, яке не дозволить поверхово судити як про минуле, так і про теперішній час.
Час чорно-білих фарб пройшов і вже непристойно абсолютно не цікавитися одне одним. Це стосується і українських, і російських журналістів. Коли в гостях у «Дня» був Віктор Черномирдін, мені здався важливим такий штрих. Знаючи, що ми ведемо постійну рубрику «Історія і «Я», де ми розповідаємо про історичних осіб у контексті нинішніх українських проблем, Віктор Степанович захотів мати добірку всіх її випусків. Чому це важливо для нас? Якщо ми говоримо про свою велику спільність, то в цьому все-таки є велика натяжка — від нашого ще радянського незнання. Наприклад, фігури Петра I, Мазепи мають для росіянина своє значення, а в Україні їх трактують абсолютно інакше. Для російського народу Катерина II — це велика цариця, а для українців, словами Шевченка, «зла вовчиця». І в цій різниці — психологічна особливість, яку треба враховувати при взаємному діалозі. Ми повинні вже на уточненій базі спробувати прийняти одне одного.
Володимир МАМОНТОВ, шеф-редактор газети «Комсомольская правда» (Москва):
— Для мене безсумнівно те, що ми всі хочемо збереження духовного простору. Ця спільність є в суспільній свідомості. У вас проходять концерти російських зірок. Гадаю, що в Росії є достатня кількість людей, які з симпатією ставляться до України. По-моєму, всі ці розмови про те, брати ми чи ні, відгонять пліснявою. Треба з цим закінчувати, нормально працювати, співробітничати — і все буде в нас в порядку. Що ж до створення в нашій Медіаспілці гільдії бульварної чи масової журналістики, то, мені здається, що ми й тут порозумілися б із вами, оскільки проблеми етики, особливо в масовій пресі, величезні — і в нас, і у вас. Ми б могли спільно відстоювати свої права на доступ до якоїсь певної інформації, як, наприклад, до таємної інформації, котра стосується «Курська». Гадаю, що є ще одне завдання — нам потрібно всім учитися. Спілкування один із одним без розуміння, що потрібно черпати один у одного інформацію, неможливе.
ЯК ПОБУДУВАТИ ДІАЛОГ НА РІВНИХ?
Олександр ЗІНЧЕНКО, почесний президент телеканалу «Інтер», голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації:
— Я згодний із тими, хто стверджує, що різниця в інформації, котру отримують наші країни одна про одну полягає в тому, що в Україну все-таки ця інформація потрапляє з першоджерел. Тому те, що ми знаємо про Росію точніше, ніж те, що отримують росіяни про Україну. Але, сподіваюся, згодом вдасться подолати цю диспропорцію. Так уже сьогодні на російській території можна дивитися шість наших телеканалів, тоді як рік тому — лише один. Ми технологічно дуже швидко підтяглися. Звичайно, ми серйозно відстаємо в контенті. Ми дуже багато затратили на створення підмурівка, але тепер будемо дуже швидко наздоганяти — за прогнозами, за півтора-два роки. Проблема лежить у сфері бізнесу. Ринки в нас діаметрально різні, обсяги — також. Росія вже включилася в динаміку ринку — ми лише до неї підходимо. Але ми звикли існувати в обмежених обсягах, обмежених інвестиційних потоках, і, принаймні, нова українська журналістика на паперть із простягнутою рукою не піде. Ми хочемо будувати діалог рівних партнерів.
Наталя ЛІГАЧОВА, головний редактор Інтернет-видання «Телекритика»:
— Гадаю, що проблеми, про які говорили наші російські колеги — про спроби самоконтролю — найважливіша. Так, потрібно об’єднуватися для того, щоб наші ЗМІ ставали бізнесом. Але це абсолютно не вирішує проблеми цензури. Цензура бізнесу точно така ж, як і цензура політична. Чим займаються журналістські об’єднання на Заході? Відстоюванням своїх прав як перед бізнесменами, так і перед політиками. Тут дуже важливе вироблення спільної методики відстоювання своїх прав. Ми часто говоримо, що буде з тими молодими людьми, які лише приходять у журналістику. Вони часто готові писати під диктант, тому що вони не застали тієї свободи, яка була на початку перебудови. Вони не розуміють азів журналістики, що головне — це репутація. Тому ті засоби самоконтролю, які намагаються шукати українські та російські журналісти — це, на мій погляд, найважливіше. Зараз у нас створено комісію з журналістської етики. Я не впевнена, що ми на цих виборах зможемо щось зробити, але я впевнена, що за цим майбутнє. Поки наше середовище не займеться самоконтролем, самообмеженням, інакше й бути не може. Тому для нас є дуже важливим російський досвід.
Володимир ШАРОНОВ, голова комітету Медіаспілки в Центральному федеральному окрузі, голова ДТРК-Воронеж:
— Я б хотів підтримати тезу про те, що діалог можливий після первинного обміну інформацією. У нас на Воронезькому телебаченні є передача «Година без кордонів». У ході соціологічних досліджень ми з’ясували, що існує потреба нашої аудиторії в тому, щоб отримувати інформацію з України з перших рук. Наш проект підтримали й колеги з регіональних видань.
Ми спостерігаємо страшний дисбаланс у російській пресі щодо всього того, що відбувається в Україні. Коли ми пишемо про вас, то переважно виходять якісь записки мандрівника. Вони часто дуже цікаво та яскраво написані, але мене бентежить деякий наліт екзотики. Чомусь наші журналісти надають перевагу двом крайнощам: або ритуальні пританцьовування навколо політиків, або звернення до існуючих стереотипів без спроби глибокого аналізу. Тому ми хотіли б більше отримувати точної інформації про те, що зараз відбувається у вашій прекрасній країні.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, «1+1»:
— Для початку нам треба просто добре пізнати один одного, зрозуміти, якими мовами ми розмовляємо. Я не маю на увазі українську чи російську мову, а те, що потрібно зрозуміти, чого ми такі різні. І вже з цього погляду будувати щось загальне. І лише тоді, коли ми зрозуміємо один одного, ми зможемо один одного поважати. Коли журналісти почнуть ставитися один до одного не на обивательському рівні, почнеться вже справжня журналістика. Мені доводилося дуже часто зустрічатися з російськими журналістами, оскільки наш канал брав участь у багатьох російських фестивалях. Виявляється, нам цікава не лише країна Москва, але й країна Росія. І в країні Росії дуже цікаво довідатися, хто ми такі.
Що таке єдиний інформаційний простір — для мене велика загадка. Мені здається, що це абсолютно неможливо. Ми можемо лише співпрацювати, обмінюватися технологіями, але, я вважаю, що це неконструктивно, оскільки в нас різний репертуар. Мені дуже цікаво спілкуватися з російськими журналістами. Я бачила багато їхніх робіт. У нас, дійсно, багато спільного: багато спільних вад. А ось у журналістську єдність у нашій країні я не вірю. Але моє вічне прагнення подружитися не лише редакціями, а й взагалі — в професійній діяльності, що було можливим, коли ми жили дійсно разом — в єдиному Союзі, на жаль, вимушена констатувати, неможливо. Що нам робити? Більше дізнаватися один про одного, в тому числі й про історію. Не потрібно її відкидати, тому що вже були спроби побудувати щось, відкинувши наріжний камінь. Мені здається, що якраз ось це розуміння світогляду, історії, душі одне одного — це й є той камінь. Якщо ми його відкинемо, то всі наші спроби щирого діалогу не увінчаються успіхом.
P.S.
У найближчих випусках «Дня» читайте інтерв’ю з головою Медіасоюзу Олександром ЛЮБИМОВИМ і членом гільдії PR-у цього об’єднання, політконсультантом Ганною ТРАХТЕНБЕРГ.
