Дискусія про літературу, яку на шпальтах газети «День» започаткував Петро Іванiшин у статті «Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби, жертви» (№ 3, 11 січня 2008 року)
Сучасні процеси в українській культурі чи, краще, безкультур’ї сягають свого історичного апогею. Це, з одного боку, вмотивовує час із переламаним хребтом. Як зазначає американський літературознавець Г. Блум, після ери Демократичної розпочалася ера Хаосу. Це вже далі має настати ера Теократична. Але поки що цього не відбулося. Натомість у суспільстві намічається одна доволі небезпечна тенденція: втрата лицарства. Можливо, ми вже ніколи не повернемося до того часу, який був іще кілька десятиліть тому, як і не повернемося до часів Шекспіра. Але знаю одне: попри те, що раніше існувала залізна завіса й антилюдяна система, яка пожирала велетів, проте в якийсь момент велети змогли поцілити в її центр, звільнивши історичні шлюзи свободи. Тепер і велетів немає, і система нового ґатунку набагато страшніша. Зло набуло безформної структури, як коренева система в буряка, або як клітини, в яких немає ядра, — пріони. І все це спричиняється до того, що люди перестали дивитися одне одному у вічі й душі набули гіркого присмаку. Тепер кожен боїться сказати одне одному те, що відчуває всередині, але це не тому, що людина боїться образити, поранити. Тепер більшість просто не хоче перейматися долею і проблемами іншої людини, комунікація зводиться до формалізованих привітань, запитань- відповідей. І зовсім непотрібно бачити людину через світло її душі. Вистачить кількох коментів у блоґах, чатах і форумах.
Людина перетворюється на пігмея, передовіряючи своє життя новим системам, технологічно вищим, але холоднішим. Сьогодні людина думає так: якщо я можу здобути потрібну інформацію за мить, то для чого мені перебувати в контакті з іншими? Вона почуває свободу вибору, але справжня свобода починається не з вибирання ніку і закріплення його на форумі, свобода починається із власного усвідомлення відповідальності за кожен жест і кожне слово. Тепер складається враження, що головне — встигнути сказати, бо якщо не скажеш ти, то за тебе скаже хтось інший, і ти опинишся без місця під сонцем. Це стосується багатьох аспектів: із одного боку, в українській культурі нового покоління можна виокремити тих, хто прагне утвердити себе в центрі нової гуманітарної науки, яка має бути поліцентричною, плюралістичною й демократичною.
З іншого боку, існує той сегмент культури, що прагне витворити себе на нівелюванні впливу попередників. Певно, подібний варіант розвитку літературних шкіл — річ природна, що й описав Г. Блум та й десятки інших фахівців із психології особистості. Проте мені страшно визначити причини, чому ця нівеляція перетворюється в гидування історією та національними концептами культури, чому відбувається руйнація в найбрутальніших формах святинь української національної ідентичності. Якщо ж існує багато думок й істин, то чому нові покоління не хочуть визнати, що національна основа розвитку культури — конче потрібна складова.
Страшно аналізувати ту ситуацію, що сьогодні склалася в українській культурі. Страшно наводити тексти, які продукує нове покоління поетів і прозаїків. Не всі, звичайно. Інколи, читаючи стільки бруду на форумах, не витримуєш: чому я маю бути обережним і боятися, що когось ображу у висновках; чому я маю дотримуватися делікатності в поведінці, коли навколо світ перетворився на мутанта, який уже не розуміє морально-етичних орієнтирів, коли інформаційний простір продукує повідомлення, в яких Леся Українка і Ольга Кобилянська мали якісь там стосунки, Тарас Шевченко — алкоголік... Не хочу цитувати. Це не злість, а природна модель реакції на тонни бруду, які на тебе виливає світ із переламаним хребтом. Інколи хочеться одного — заховатися у льосі й працювати. Читати листи Вольтера, читати Шекспіра. Але аж ніяк не хочеться визначати парадигмальні схеми розвитку сучасної української культури, в якій створено продукт «Михайло Поплавський», у якій є Вєрка Сердючка. Хтось скаже, що така свідомість перебуває на рівні ХIХ сторіччя... Але що в цьому поганого? Ще десятиліття тому вокально-інструментальні ансамблі співали на сцені, а не роздягалися перед мікрофоном, видаючи примітивні звуки. Раніше в кіно хотілося бачити кільканадцять разів той самий фільм, той самий кадр. А тепер фільм без еротики і лайливої лексики — не фільм. Модно? А мені це несмак, який у разі успішного засвоєння перетворює психіку людини на жалюгідність.
Колись Шекспір і не мріяв, що драматичні твори можна писати так, як це робить Лесь Подерв’янський. І, тим більше, йому не спадало на думку, що такі твори потраплять до переліку найвизначніших текстів, що мали вплив на українського читача доби Незалежності. Я можу зрозуміти тих, хто галасливо вигукує «Нам це подобається!». Добре, я не проти каст антиестетики, але ця хвиля аж ніяк не має претендувати на центральність у літературній системі. Як людина, яка колись стажувалася в Оксфордському університеті й вивчала ази нейролінгвістики й нейроестетики, можу сказати, що подібні тексти виконують небезпечну функцію для молодого покоління. Про таке не мріяв ані Руссо, ані Расін, ані Вольтер. Скажете, була інша епоха? Класицизм? Останнім часом здається, що ворог таки краще тоді, коли він набуває «сформованої» форми. Мур упав, але чому разом із ним упала людина? Чи доводилося вам бувати в середній школі? Ні, не колись давно, а тепер? Чи доводилося бачити в сьомому класі столичної гімназії дітей, які на перервах палять цигарки і спілкуються триповерховою ненормативною лексикою?! І, між іншим, називають одне одного «ти Король Літр!, а ти ГамлЕт». Страшно в таку мить уявити, яким буде майбутнє України через 30 років, якщо національне соціально-політичне й економічне ядро буде сформоване з цього.
Можливо, хтось дорікне, що тепер не варто дивитися на світ як на систему: немає системи ані в літературі, ані в культурі. Гаразд, хай буде так, як кажете ви. Тільки чому в цій безсистемності немає нового Маркеса, нового Вінграновського? І чому новітні кола молодих літераторів із почуттям заздрісної ненависті ставляться до молодих поетів, які приходять у літературу не з верлібрами? Яскраво самобутнім поетом для мене, наприклад, є кіровоградець Назарій Назаров. Чому «постмодерні» науковці прагнуть заперечити концепції, базовані на національній системі цінностей? Але чого чекати в тому суспільстві, де до слова справжніх лицарів нація залишається глухою і сам барометр лицарства зламано? Якось, повертаючись із презентації в Інституті літератури, на вулиці Грушевського побачив одну дуже знайому людину у скромному пальті, яка прямувала до Академії наук. Коли ми розминулися, я збагнув, що тим чоловіком був Іван Дзюба, лицар української нації. Я подумав: чому слова цієї людини майже не лунають із екранів? Чому в телевізорі можна побачити Нестора Шуфрича, Віктора Януковича, але не Івана Дзюбу? Чекаємо, коли суспільство остаточно оглухне до Слова?
Невже тепер для визначення великих українців у «експертну комісію» поряд із такими поважними і розумними людьми, як почесний президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький, можна саджати комуніста Петра Симоненка, свідомість якого ґрунтується на концептах апріорної «нелюбові» до української національної політики? Чому тепер вечір показу фільму про велику українку Катерину Білокур можна починати з дешевих відеоартів із музикою Адріано Челентано, видаючи це за мистецтво, після якого почуваєш себе «пригвожденим» і вже не можеш сприйняти високе? А фільм, безперечно, вартує найбільшої уваги, адже деякі кадри неймовірно цікаві, не кажучи вже про голосовий ряд і текст (його блискуче прочитала Катерина Мотрич, а сам текст ґрунтується на листах Катерини Білокур)?
Мені не хочеться робити жодних висновків щодо соціокультурної ситуації в Україні. Знаю одне: економіка має першочергове значення для розвитку держави, але культура має також першочергове значення для спадкоємності людського духу. Мені важко визначити сучасну «літературну ситуацію», коли з початків Незалежності літературу почали творити на «приміських звалищах», натомість потужний айсберг Спілки письменників України повністю дискредитував себе як корупційними скандалами, так і примітивізацією літератури. Постміленіумна література в українських умовах перетворилася на складну суміш, яку критикувати уже і не прийнято. Хай собі молоді поети «какби» римують «Конституція» і «полюція» та ще дещо, але ж вони молоді, й вони «какби» творять нову літературу. Або вчитайтеся в ту верліброву писанину, що має відображати біль і проблеми нової юної душі, яка вже живе у світі електронних технологій і чатів-форумів. Я не проти того, щоби ці тексти з’являлися (врешті, й досі працює на ниві літератури Олекса Ющенко, й за це має честь і хвалу, хоча його поезія не є естетико-поетичною апріорно), але чи все написане може бути видрукуване, навіть якщо видавництво погоджується видати збірку та ще й заплатити гонорар? Не знаю, чи суспільство оглухло до слова, яке б’є в сонячне сплетіння, чи... Шкода тільки тих молодих літераторів, які в чатах активно відстоюють свою позицію на графоманію: кожен текст, на жаль, — це комунікативний акт, і за текстом можна прочитати психологічні особливості людини, а якщо за текстом прочитується брак освіти і культури, то про яку нову літературу може йтися? Зокрема ж дивує агресивність у відстоюванні власної позиції, що йде не від сили таланту, а від браку культури (Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев, Олег Романенко, Артем Захарченко...).
Коли людина перетворює життя на життя-в-інтернеті, багато доводиться втрачати, така людина ніколи не зможе відчути теплоти серця, вона не знатиме, де чорне, а де біле. Хоча й потреби в цьому вже не буде: молоді покоління літераторів потопають у інфантильному цинізмі на підступних, нікчемних самопрославляннях в еру Великого PR. Можливо, ще не все втрачено? Не хочеться писати про молодих авторів також негативно, нібито я їх повчаю. Це ж «какби» і моє покоління... Шкода, що в нас так мало розумної критики, яка, на мою думку, молодим авторам дуже потрібна. Оди ще наспівають. Але розумного й виваженого критичного часом слова немає, а молоді літератори все більше і більше утверджуються в естетиці графоманії, вважаючи, що так і має бути.
Зараз такий стан у літературній критиці, коли про нові «шедеври» («Сьомга», «Notre Dame d’Ukraine») можна писати або єлейно, або не писати. Проблема ця коріниться у тому, що критики не вміють «тверезо-критично» дивитися на твір, не володіють методами аналізу й декодування тексту. Щодо згаданої книжки «Notre Dame d’Ukraine», то вона вартує окремої уваги в полі української культури. В «Notre Dame» насамперед маємо внутрішньо чуже для самої Лесі Українки, штучно-претензійне, амбітно-заанґажоване бажання будь- що суб’єктивізувати літературний феномен, будь-що замкнути історичну спіраль у кільце Леся Українка — Оксана Забужко у світлі феміністичного і езотеричного прочитання тексту. Звідси й ця знову ж таки «денбраунівська» еклектика.
Якщо, за словами О. Забужко, «Україна пішла хамократичним шляхом», то також і тому, що й сьогодні в нових поколінь відбирається культура, — але не лише злісними олігархами, які її не субсидують, чи державними чиновниками, які займаються бібліотеками та архівами лише тоді, коли можуть їх розікрасти. «У сучасної України немає культури», — так французький «Le Monde» цитує О. Забужко. Докази? «(...) її співвітчизники неосвічені в тому, що стосується їхнього минулого. На доказ своєї тези авторка навела той факт, що в Україні досі не встановлена літературна премія. Зате у всіх книгарнях серед книг українською мовою найбільшою популярністю користується останній том Гаррі Поттера»... Ось що з таких складних дискурсів долинає на Захід. Вже не говоритимемо про те, що літературних премій у нас більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні (і це радше погано, як добре). А також про те, що «поттероманія» — планетарний соціокультурний феномен, а зовсім не ознака українського «варварства». Твердження «У сучасної України немає культури» — це діагноз цілковитої поразки, і далеко не всі інтелектуали сьогоднішньої України погодилися б з таким добровільним і безвідповідальним пораженством.
Наприкінці 2007 року я мав можливість побувати на творчому вечорі «Бу-Ба-Бу» в Молодому театрі. 24 грудня вдалося знову зібратися на сцені Молодого театру, щоб нагадати про те, з чого все починалося. А початки були вельми нестандартні... Нестандартні, знову ж таки, як на той час, станом на грудень 1987 року... І вже не знаю, наскільки доцільно робити такі ретроспекції зараз, адже мить повернути неможливо. Сказане тоді не буде рівноцінним сказаному тепер. І варто врахувати, що більшість відвідувачів цього «ексклюзивного» вечора — молодь старшого шкільного віку і студенти, а не ті, хто був на вечорі у фойє Молодого в 1987-му. Не знаю, мабуть, ті, хто виростав у час появи «Бу-Ба-Бу», зараз захоплюються іншою літературою, ближчою саме до сформованого і психологічно складного латиноамериканського магічного реалізму, ніж до творчості вічних бунтарів із площі. Блазенство не може тривати безкінечно. Одвічне питання «справжньої» творчості полягає в тому, щоб вона, ця творчість, була адекватною до внутрішнього стану людини.
