«Чи є в українських комуністів шанс трансформуватися в європейську партію?» Опублікувавши 8 листопада минулого року відповіді, які дали на це запитання кілька вітчизняних політологів, «День» запропонував своїм читачам і експертам продовжити дискусію про життєздатність лівих ідей і перспективу українських лівих партій. Серед тих, що відгукнулися на наше запрошення, — Перший секретар ЦК КПУ, лідер фракції Компартії у Верховній Раді Петро Симоненко. «Оскільки в матеріалі згадується моє ім’я як лідера КПУ, — написав у листі до редакції Петро Миколайович, — вважаю своїм обов’язком висловитися щодо суті піднятих у ньому питань. У зв’язку з цим і як народний депутат прошу опублікувати запропоновану статтю».
Виконуючи це прохання, вважаємо, в свою чергу, за необхідне відмітити наступне. Традиційною риторикою, лозунгами і штампами (яких перший секретар ЦК КПУ і сам не цурається, хоч і звинувачує у зловживанні ними своїх опонентів) читачів «Дня», звиклих до аргументованих експертних думок, не переконаєш. Наша аудиторія відрізняється від постійних учасників комуністичних мiтингiв.
У той же час у статті, багатій випадами на адресу «правлячої верхівки та її прислужників», немає відповіді на запитання: чому протягом останніх років «партія авангардного типу» виявлялася найзручнішим, як говориться, «спаринг-партнером» влади — зокрема, на президентських виборах? Як немає і спроби покласти край намірам ущипливих аналітиків спрогнозувати, кому комуністи цього разу програють у другому турі — на виборах 2004 року... Тому теза про «інші соціальні і моральні цінності КПУ (принаймні її верхівки) виглядає, м’яко кажучи, нещиро. I тут не можна не згадати і про «радикалізацію» Компартії, яка спостерігається останнім часом, що виявилася, зокрема, в створенні комуністами альянсу з їхніми ідеологічними опонентами. Зрозуміло, що політична кон’юнктура змушує часом вступати в найнесподіваніші союзи, — але лідеру партії, яка з обуренням відкидає роль «служниці... кланово-олігархічних груп» і, як і раніше, декларує своє небажання «поступатися принципами», мабуть, не завадило б дати пояснення таким своїм крокам. Відчуття незручності викликає також теза про те, що комунізм – ідеологія гуманізму, «незважаючи на всі колізії історичного розвитку України». Голодомор, репресії, русифікація – прості колізії?
Важко також погодитися з думкою Петра Симоненка про безперспективність «затіяної», за його словами, «Днем» дискусії (до речі, не така вже вона і безперспективна, якщо в неї «вважає своїм обов’язком» включитися сам лідер КПУ, — спростувавши тим самим власну тезу про риторичність і неприйнятність питання). На наш погляд, обговорення теми про «вміст» лівої ніші на вітчизняному політичному ринку аж ніяк не закінчене. Що ж до «неєвропейськості» КПУ, право на яку так активно відстоює П. Симоненко, то низка колишніх компартій країн Центральної та Східної Європи сьогодні дійсно, на відміну від українських ортодоксів, трансформуються в лівоцентристські партії, що в принципi підтримують реформи та курс на інтеграцію в Євросоюз і НАТО. Інші ж коректують свою ідеологічну базу відповідно до нових політичних і економічних реалій.
«День» вважає, що читачам буде також цікавим погляд на цю проблему директора Центру соціальних досліджень «Софія» Андрія Єрмолаєва.
