Не поділяючи певних тверджень Сергія Грабовського, зроблених у статті «Чи не надто млявим є «УДАР» у Кличка-старшого?» (День №5, 2013 р.), у якій автор критикує В. Кличка за незастосування фізичної сили в парламенті (або хоча б погроз її застосування), водночас слід зазначити, що претензії до «УДАРу» та його лідера справді дедалі частіше виникають у тих, хто підтримав на минулих виборах Віталія Кличка і керовану ним партію, зокрема й у мене. До речі, я не лише голосував за «УДАР» сам, а й умовив ще кількох осіб віддати за нього свій голос.
Якими були мої аргументи? Їх досить багато.
1. Віталій Кличко — людина заможна і не відчуває особливої потреби в корупційних діях задля того, аби забезпечити собі статок.
2. Свої гроші він заробив чесно, тому і він, і його прибічники можуть не боячись споглядати за спробами політичних суперників знайти в його фінансових справах компромат. Є підстави припускати, що на відміну від багатьох інших він буде й чесним політиком, як був чесним спортсменом і підприємцем.
3. В. Кличко, поза сумнівом, інтелектуально розвинена і така, що володіє своїми емоціями, людина, здатна приймати рішення, адекватні ситуації.
4. Він показав себе більш-менш успішним менеджером, заснувавши промоутерську фірму. У нього є здібності організатора та лідера.
5. Засновник і лідер «УДАРу» — це людина, яка багато років провела в
Західній Європі (найбільше в Німеччині), ймовірно, багато чого там навчилася і переконалася в перевагах європейського (чи навіть ширше — західного) способу життя над так званим євроазіатським («совковим» і «постсовковим»). Він зможе створити сильну команду і партію, яка реально — а не на словах і не на папері — функціонуватиме на демократичних принципах. До нього вже приєдналися деякі політики, що викликають довіру у багатьох патріотично налаштованих громадян України. Віталія Кличка буде складно схилити до авторитаризму і до всіляких політичних та економічних міждержавних об’єднань, здатних загальмувати європейський розвиток України.
6. В.Кличко популярний як спортсмен, його поважають як за кордоном, так і в самій Україні.
7. З багатьох проблем В. Кличко та його партія займають помірковані позиції і тому можуть схилити на свій бік виборців у всіх регіонах України і таким чином зможуть згуртувати країну.
Отже, сила кулаків Віталія і його джеби для мене ( і, сподіваюся, для багатьох інших, хто голосував за нього) значення практично не мали. Якби він був багаторічним чемпіоном світу не з боксу, а, скажімо, зі стрибків у висоту чи з шахів, то всі перелічені вище аргументи продовжували б діяти і на минулих парламентських виборах я все одно голосував би за «УДАР».
Найменше мені як виборцеві, що віддав свій голос за цю політичну силу, хотілося б, щоб Віталій виконував у Раді функції парламентського жандарма чи «добровільного народного дружинника». Чи не досить вже нашим парламентаріям ганьбити своїми побоїщами Україну, а інтелектуалам і інтелігентам — заохочувати їх до цього? Голосуючи за «УДАР», я зовсім не хотів, аби його лідер ходив по залу засідань і самим лише виглядом своїх кулаків приводив до тями «відморозків» і порушників Конституції. «Відморозків» має приводити до тями вся свідома частина суспільства у найрізноманітніший спосіб, зокрема й оголошуючи бойкот як їм, так і всім тим, хто їх заохочує — наприклад, постійно запрошуючи їх на всілякі шоу чи просуваючи їх у політичних партіях. У Німеччині на засідання бундестагу в ролі глядачів мають право прийти не лише пересічні громадяни країни, а й іноземці. Я сам, сидячи на гостьовій трибуні, спостерігав не лише за виступами депутатів, а й за реакцією школярів, що прийшли до парламенту всім класом. За тим, аби депутати поводилися гідно, стежить вся країна.
До речі, у нас вже є один політичний лідер, який завжди охоче і вміло розбирався з опонентами «по-чоловічому», тобто кулаками і, пригадую, навіть ногами. Великої користі Україні він не приніс. Тепер, кажуть, він взявся за інтелектуальне читання, і це вселяє певний оптимізм з приводу його політичного майбутнього після терміну ув’язнення. Його доля — це наочний приклад того, що політик має добре працювати головою, а не кулаками — чи то в Німеччині, Україні, чи навіть США, країні, де бокс — один з найулюбленіших видів спорту. Багато китайців займаються бойовими мистецтвами, уміють битися — я бачив це своїми очима — і цінують силу та спритність, проте Китай був врятований від казарменого соціалізму (чи загального хаосу) маленьким і непоказним Ден Сяопіном, людиною, яка не лише знала сама, що і як слід робити, а й уміла переконувати інших, — за допомогою інтелекту, а не кулаків.
Декому хотілося б, щоб Віталій Кличко нарешті втілив у собі віковічну мрію всіх українських ледарів. Нашому ледареві страшенно кортить знайти такого лідера (гетьмана чи президента), який сам, ударами кулаків (чи погрозою їх застосування) змусить депутатів голосувати лише за себе, втягне Україну в ЄС (або ТС), змусить уряд і підприємців відмовитися від корупції і підвищити зарплати та пенсії; який, погрожуючи застосувати джеб правою і подальший хук лівою, змусить усіх норовливих розмовляти українською мовою (чи, навпаки, російською) тощо, тобто за допомогою кулака чи погроз його застосування виконає ту роботу, яку має робити все громадянське суспільство. Не вдасться.
Слід зазначити, що перше ж застосування Віталієм своїх кулаків надасть його політичним опонентам моральне право також застосувати щодо нього фізичні форми впливу, наприклад, вдарити ззаду по голові стільцем чи ще чимось твердим. У Партії регіонів є чудові фахівці в цій галузі, які пройшли гарну школу в різних неформальних об’єднаннях. Загалом, переведення дискусії з інтелектуально розвиненішим опонентом у скандальну лайку чи у фізичне протистояння (часто-густо в примітивний мордобій) — це давній прийом володарів слабшого інтелекту і нижчого рівня культурного розвитку. Тому Віталія Кличка неодмінно провокуватимуть. Можна з упевненістю передбачити, що всі його політичні супротивники — явні й приховані — з нетерпінням чекають, коли він зірветься і «вріже» своїм кулаком. Можна собі уявити, який галас після цього здіймуть усі його опоненти — і у владі, і в опозиції. Звичайно, в житті інколи трапляються ситуації, коли чоловік просто зобов’язаний застосувати силу щодо негідника і покидька, проте політик такого рівня, як Віталій Кличко — керівник парламентської фракції і ймовірний кандидат у президенти, — має сім разів відміряти, перш ніж один раз врізати кулаком чи просто підняти його «із погрозою застосування».
Б’ються депутати, як правило, в тих країнах, де демократія є новацією, запозиченням в інших (у Південній Кореї, Японії, колишніх країнах соцтабору тощо). Водночас можна з упевненістю передбачити, що за допомогою рукоприкладства в жодному сучасному парламенті жодну проблему успішно вирішено не було.
До речі, уважні спостерігачі зазначили, що коли Рада голосувала пакетом за призначення комітетів і різних «начальників», серед яких були і свободівці, то зазвичай дуже принципові націоналісти раптом «засоромилися» простежити за тим, аби депутати від ПР голосували лише за себе особисто. То, можливо, депутати від ПР знову за звичкою голосують за відсутніх, саме тому що знають: у Верховній Раді принципові борці за дотримання Конституції і прав народу дуже швидко звикають до гарного життя і втрачають бойовий запал, тобто елементарно продаються і купуються? І справа тут зовсім не у «млявості» кулаків Віталія Кличка і його фракції?
Занепокоєння у деяких виборців, що голосували за «УДАР», викликають зовсім інші речі.
Впадає у вічі, що в партії немає чітко розробленої програми з усіх больових питань українського суспільства. Або її лідер погано обізнаний з цією програмою, або він не навчився чітко, зрозуміло і політично грамотно висловлювати свої думки. Наприклад, його висловлювання про те, що не можна змушувати людину розмовляти іншою мовою, дало привід деяким представникам «Об’єднаної опозиції» звинуватити його в підігруванні регіоналам, а більш політично підкутим представникам «УДАРу» довелося роз’яснювати слова свого лідера, тобто його поправляти. Загалом, той факт, що мовне питання нібито є лише тридцять першим у списку нагальних проблем українців — це слабкий аргумент. У розумінні багатьох громадян України питання мови — це питання як їхньої людської гідності, так і безпеки держави, і знаходити тут оптимальне рішення все одно доведеться.
Цілком можливо, що саме за допомогою невизначеності і нечіткості позицій (як і за допомогою спортивної репутації Віталія Кличка) «УДАР» хоче ще більш розширити свою політичну присутність як в територіальному плані, так і в різних соціальних, культурних та інших групах населення. Але таким чином можна й програти. Надто тривала невизначеність дратує і відлякує. Набагато надійніший шлях — це чітке формулювання шляху розв’язання проблем, але такого рішення, яке влаштовувало б якомога більшу кількість громадян України.
На жаль, все ще помітно, що Віталю Кличку бракує гарної політичної «школи».
Хотілося б частіше бачити, чути й читати більше інших представників партії «УДАР», тобто бачити команду, здатну реформувати країну.
Створюється враження, що в «УДАРі» після завершення виборів і недоотримання очікуваних відсотків не зробили серйозного аналізу помилок і не намітили шляху їх усунення. Час на усунення помилок є, але він минає швидко.
«УДАР» та його лідер мають своєчасно розвіювати сумніви виборців, інакше на майбутніх виборах вони, як передбачає С. Грабовський у своїй статті, справді можуть не дорахуватися тих голосів, на які розраховують.
