Томас Манн колись необережно зазначив, мовляв, інтелектуалам варто чинити самогубства, щоб вивести суспільство зі стану отупіння.
Але суспільство, яке реагує на такі сигнали, у стані отупіння аж ніяк не перебуває, бо інтелектуали є символічно значущою групою, якщо здатні так впливати на інших.
А якщо так впливають, то все гаразд. 1937-го більшовики пішли не на скорочення витрат на науку, вони почали просто фабрикувати справи й розстрілювати інтелектуалів.
Геноцид не міг відбутися без інтелідженциду. Інакше вони не могли діяти, якщо мали на меті знищити цю групу. Бо інтелектуали тоді були силою.
«Розстріляне Відродження» — це епоха, а не просто «десятиліття» чи «період» у хронологічному сенсі.
Потім українську націю помалу повертали до стану, який ще у ХІХ столітті констатував Драгоманов — «мужицька нація», позбавлена «освічених класів».
1964 рік підпалом фондів із україністики кагебістами відкрив сумну перспективу шістдесятництва. У 1970-х мало не вся здатна на альтернативу еліта в інтелектуальному, а не владному сенсі, опинилася в таборах, «психушках» і в кочегарнях. Саме там писали вірші варті Нобелівської премії.
І все одно цей інтелідженцид був таємним, більшовики діяли так, як діють злодії — в темряві, коли ніхто не бачить, підступно.
Так, як побили до смерті Василя Симоненка й так, як пробили голову Аллі Горській.
Попри те, що у 1970 роки інтелігенція вже була не та, що у 1920-ті. Її не чули.
Сьогодні кафедри українських університетів заповнені професурою, що розповідає про совка в «хорошому сенсі цього слова». Сьогодні достатньо урізати бюджет — і ніхто нічого не скаже. А якщо інтелігент накладе на себе руки — ще краще. Держава все одно не витрачатиметься на його похорон, зрештою, це не депутат.
У радянські часи слово «професор» бувало лайливим.
Якщо інтелігентів так легко змішати з лайном, то поставити націю на коліна — нічого не варто.
Другий Сандармох буде тихим.
Другий сталінізм буде парламентарним і навіть конституційним, у сенсі совка. У «хорошому» сенсі цього слова...
