Нинішня влада не є «чистою» з погляду ідеології. Вона прийшла до влади не стільки на ідеології, скільки на ідеї протесту проти попереднього політичного режиму. І в цьому сенсі влада як ідейний стержень мала не стільки ідеологічну платформу, скільки настрій суспільного протесту, морального протесту проти старої влади та ідею її зміни. У цьому поєднанні суспільних очікувань і політичних намірів колишньої опозиції, що стала новою владою, й полягає її ідейне наповнення.
Нинішня влада є ідеологічно «змішаною». Це такий собі «гібрид», оскільки ця платформа ввібрала в себе елементи й ідеології лібералізму, ідеї свободи (хоч би тому, що дуже велику роль у її перемозі відіграв середній підприємницький прошарок, середній клас, міський бізнес тощо), і націонал-демократичної ідеї. Саме на ній спершу базувалася коаліція Віктора Ющенка; ідеї націонал-демократії, а потім і, скажімо так, громадянського націоналізму відіграли велику роль в помаранчевій революції. Ідеї громадського націоналізму втілювалися в прагненні української нації стати справді самостійною, знайти статус суб’єкта міжнародних відносин, власну, незалежну від зовнішнього тиску національну громадянську ідентичність. Третій елемент ідеології нинішньої влади — це ідеї соціального патерналізму, що сьогодні проявляються, зокрема, в боротьбі з олігархами, з корупцією тощо. З одного боку, в цьому відчувається прагнення до морального очищення суспільства, але з іншого — присутній, і сьогодні він очевидніший, і перерозподільний, квазісоціалістичний елемент. У принципі, українська помаранчева революція в спресованому вигляді, як миттєвий, так би мовити, історичний зріз увібрала в себе основні ідеологеми європейського розвитку XIX — першої половини XX століть. Це — лібералізм, націоналізм громадянського типу та соціалізм. Отаким химерним чином формувався та триває сьогодні український революційний процес.
Цей «гібрид» — це не добре і не погано. Це констатація того факту, що ми на початку XXI століття вирішуємо безліч завдань, які колись поступово, «покроково» вирішували інші країни. Й очевидно, що держави, де відбуваються «наздоганяючі» національні буржуазні революції (а українська помаранчева революція — це, безумовно, приклад «наздоганяючої» революції), вимушені поєднувати різні ідеологічні течії, щоб у цьому хаосі в умовах глобального світу XXI століття народжувалася повноцінна громадянська нація. Це об’єктивний процес, — як будь-яка ідеологія є об’єктивною даністю, хоч і суб’єктивно представленою в політиці тих чи інших політичних сил і «владоносіїв».
Драматизм ситуації в тому, що «гібридизація» може призводити до порушення певних пропорцій між вирішенням завдань національного розвитку й об’єктивно назрілих перерозподільних питань і необхідністю лібералізації суспільного життя, ринків, приєднання до глобальних ринків та демократичних просторів. Завдання розвитку вирішує не сама революція, а подальший процес. І неправильні політичні акценти, неправильний підбір політичних інструментів, відсутність нормальної політичної конкуренції та політичної культури можуть призвести до порушення балансу на користь того чи іншого елементу. Перерозподільні, квазісоціалістичні елементи можуть бути випнуті з міркувань політичної або електоральної кон’юнктури. А якщо це поєднується ще й із поривами до національного розвитку, то виникає ефект націонал-соціалізації. Якщо відстає лібералізація, політика лібералізму — підприємницького, культурного, мультикультурного, то необхідність вирішувати завдання національного та соціального розвитку формує те, що називається загрозою націонал-соціалізму. Тому відповідальність нової влади полягає в умінні управляти цими тенденціями, контролювати їх. Вибрати правильний ідеологічний «якір», який не дасть, щоб «знесло течією». Якщо цим «якорем» є, попри електоральну кон’юнктуру, ліберально-демократична тенденція — це одне. Якщо ж єдиний орієнтир — майбутні вибори чи зміцнення влади, — тоді можливий реванш тієї стихійної тенденції, що може набувати вже неконтрольованих і небезпечних для розвитку країни форм. Найкращий «якір» для будь-якої влади, що гарантує її ефективність, громадянське, соціальне й економічне зростання, а також соціальний мир і спокій, — це «якір» демократії та політичної конкуренції. Нинішня влада повинна свідомо орієнтуватися на проведення політики встановлення не себе «біля керма», а демократичних та ліберальних завоювань революції. Тобто спрямувати зусилля на реалізацію своєї місії, історичного запиту на створення в Україні демократичної, ліберальної сучасної європейської нації. Оскільки в Україні не вирішені поки що завдання ліберально-демократичної революції, не кон’юнктурним і ситуаційним, а свідомим і стратегічним «якорем» або «трендом» нової влади повинна бути ідеологія європейських цінностей або євроідеологія. Маються на увазі цільові установки, пов’язані з формуванням в Україні сучасних європейських товариств, економіки, політичної культури тощо. Тому зараз для влади важливо не втратити її «демократично-ліберальної» пам’яті. Можна за потребою вирішувати соціальні або навіть соціалістичні, перерозподільні завдання, — їх вирішує будь-який уряд, оскільки питання справедливості завжди є для суспільства основними. Але це не означає, що можна свідомо «розігрівати» специфічні настрої і, скажімо так, особливі верстви електорату. Тобто це питання свідомого вибору.
Безумовно, будь-який уряд існує не в безповітряному просторі. Тому не треба чекати ідеологічних і інших «милостей» від влади, — треба примушувати її провести ту політику, яку суспільство зараз вважає актуальною й історично необхідною для України. Це питання і до медіа, і до експертного середовища, і до політиків, і до структур громадянського суспільства тощо. А що стосується нинішнього уряду, то він сьогодні, як я бачу, починає коректувати свою політику в бік більшої лібералізації. Принаймні, робить більше публічних жестів у бік підприємницького прошарку — тієї, скажімо так, «несучої конструкції» суспільства, авангардного соціального шару, з яким можна зв’язувати європейську перспективу України. Виборці видали нинішньому Президенту мандат на проведення нової політики — політики насамперед розвитку свобод і, я би так це сформулював, соціального лібералізму. Тому Президент також повинен покласти край різним соціалістичним вивертам й іншим спробам кон’юнктурного дрейфу та кон’юнктурним реакціям уряду. А право давати оцінку тим чи іншим крокам уряду та влади загалом — за суспільством, народженим у ході помаранчевої революції. За ним же — і вирішальне слово.
