Хочу заперечити Г. Александровій, автору статті («Реальна загроза «бутафорії», або Чому не можна допускати «владу вулиці») — («День», від 1.03.2001). Хоча ми обоє — жителі однієї області, але цей самий «натовп», про який з такою відразою пише автор, ми бачимо різним поглядом... Цитую Г. Александрову: «Страшне й одночасно жалюгідне видовище натовпу із кліткою над головами — це символ внутрішньої несвободи і рабства». Але що ж це за ганебний натовп рабів так періодично бродить Києвом, а також іншими містами і селами України — то клітку тягає, то касками стукотить, то милицями махає? Це наші з вами співгромадяни. Це ті самі наші співгромадяни, які, працюючи по 8 годин щодня, не в змозі на зарплату (робітника, інженера, лікаря, вчителя, завлаба, професора), що одержують за свою працю, прогодувати не тільки свої сім’ї, але часто навіть самих себе. Це ті самі наші співгромадяни, які, маючи світлі голови та золоті руки, взагалі не можуть знайти гідної роботи (або легального бізнесу) і не знають, як і за що жити далі. Це ті самі наші співгромадяни, які, пропрацювавши все своє життя і ставши пенсіонерами, вимушені просити милостиню або порпатися на смітнику, щоб не померти з голоду. Це ті самі наші співгромадяни, яким їхні директори та міністри, що приїжджають на роботу в «Мерседесах», заборгували мільярди гривень зарплати. Це ті самі наші співгромадяни, які знають про своє майбутнє напевно лише те, що Україна перемеле їхні долі так само байдуже і нещадно, як перемолов СРСР долі їхніх батьків та дідів... Саме таке масове приниження народу своєю ж державою — постійною убогістю, незахищеністю перед чиновником і бандитом, неможливістю самореалізації — якраз і перетворює народ на натовп, на цей самий «символ внутрішньої несвободи і рабства».
Чи можете ви собі уявити, щоб сьогоднішнім Бонном бродив натовп німецьких бюргерів із криками «Геть Шрьодера»? Правильно, і я не можу, — навіщо їм, ситим, горло своє надривати? Адже було таке з німцями в тридцятих роках, коли «Хайль Гітлер!» кричали натовпи тисячами горлянок. Чому? Тому що це були голодні горлянки. Тому що це були безробітні горлянки. Тому що через страшну економічну кризу в Німеччині 30-х років ці горлянки не бачили просвітку у своєму майбутньому житті! І нація Гегеля, Бетховена, Гете перетворилася на натовп...
То чому ж так часто в промовах наших держчиновників, на сторінках українських ЗМІ у всьому винен саме народ? Це дуже поганий народ, жахливий, просто гад якийсь. От за комунальні послуги не платить, заборгував 6 мільярдів грн. (Щоправда, держава заборгувала йому із виплат зарплати і всіляких «соціалок» аж 7 мільярдів грн., і при цьому він іще прихитряється все ж оплачувати 50 — 60% цих неякісних та наденергоємних послуг). Цей жахливий народ не хоче працювати в умовах ринку, привчився, розумієте, за соціалізму жити на халяву. (Щоправда, переїжджаючи на ПМП у США або Ізраїль наш «жахливий» народ чомусь працює там ефективно, але, може, тому, що просто позбувся вашої опіки, панове чиновники і депутати всіх рангів та мастей?) І цей безсовісний народ, щосили жируючи на свої середньостатистичні нерегулярні $35 за місяць, іще має нахабство «часом» бути незадоволеним!
Іще одна цитата з Г. Александрової: «Форуму треба реально оцінювати свої можливості, 1% підтримки населення не дає йому права вимагати зміни конституційної форми правління...» А партіям, що набрали 4% голосів від 50% виборців, що прийшли на вибори (тобто фактично 2%) і що пройшли у Верховну Раду, — дає право на владу? А тим 0,1% населення України, які фактично управляють країною, зосередивши у своїх руках 80% її національного багатства, виробленого п’ятдесятьма мільйонами українських громадян, — дає право?... Тож справа не у відсотках. І проблема не у «владі вулиці». Проблема у відповідальності влади перед цією «вулицею» (або «натовпом»?). Хоч би на підставі ст. 3 Конституції України («Держава відповідає перед людиною за свою діяльність») — за постійне невиконання ст. 48 тієї ж Конституції («Кожний має право на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло»). І Леонід Кучма, який усі 9 років незалежності був і прем’єром, і Президентом, і опозиційний О.Мороз, який не один термін є найвпливовішим «верховним» діячем, і всі 9 років непотоплюваний екс-президент та екс-координатор Л.Кравчук, що приклав до всього цього свою керівну руку, і та надбагата і надвпливова одна олігархічна десята відсотка — всі вони однаковою мірою відповідальні перед згаданою «вулицею» — «натовпом». Однак не за «касетний скандал», не в ньому справа, — за низькоякісний та безвідповідальний державний менеджмент, за те, що всі вони, разом узяті (кожний по-своєму) ПЕРЕШКОДИЛИ талановитому і працьовитому народові України створити за ці 9 років гідний рівень ВВП для країни та гідний рівень життя для себе, який уже створив за ці 9 років десяток інших країн, що стартував у ринок у той же час і з тієї ж позиції, що й Україна.
А кінець статті Г. Александрової — ну це просто шедевр: «Щоб стати опозицією, треба спочатку створити закон про опозицію». Тут уже заперечити немає чого. Немає закону — немає опозиції (це дуже співзвучне сумнозвісному «немає людини — немає проблем», чи не так?..). Справді, в нас немає закону про опозицію, немає закону про імпічмент, не діє закон про відкликання несумлінних депутатів, не діє (принаймні проти олігархів) антимонопольний закон. То що ж тоді може стати мотивом для відповідальності всіх формально і фактично можновладців перед народом? Залишилося одне, останнє — їхня особиста честь. Ну, а якщо вже і цього немає — тоді все. Тоді нашим надіям на краще життя — кранти?
