Ви хочете все життя продавати підсолоджену воду чи хочете піти зі мною й спробувати змінити світ?
Стів Джобс, 1983
Варшавський саміт Східного партнерства тестував спроможність його номінантів до модернізації. Тобто рівень готовності політичних еліт громадянських суспільств і національних економік до послідовних, глибоких і швидких реформ на критеріях Західного модерну.
Без цього євроінтеграція немислима. Україна мала всі шанси стати безперечним лідером і локомотивом проекту.
Активна участь у заході канцлера Меркель, попри глибоку кризу її коаліції, свідчить в цьому напрямку. Думки відсутнього президента Саркозі цілком віддані просуванню його авторського проекту — Союзу для Середземномор’я. До «арабського прориву» він має пряме відношення: французькі пілоти на Mirage-2000 забезпечили перемогу над Каддафі й, таким чином, диктаторськими режимами Магрибу. Питання революцій в Ємені й Сірії — вже майже риторичне.
Проблема — у східних сусідах ЄС. Комуністична спадщина вкупі з маргінальними елітами і правлячими олігархіями тут виявилися більш стійкими, ніж традиційні диктатури, під натиском модернізованих соціальними мережами суспільств. Може статися, що північноафриканські народи подолають кілька сотень кілометрів залишку реліктового океану Тетіс набагато швидше, ніж пройдуть традиційні європейці пішки із Шегін до Medyka.
Вестернізація приснулого Магрибу підняла нову цивілізаційну хвилю глобального розвитку, породжену фінансовою кризою. Вона здатна змінити парадигму однополярного світу й залити революціями країни в зоні тяжіння Заходу. Звичайно, якщо народи в них, під утисками демократій, швидше завоюють ще вільний кіберпростір, ніж правлячі режими.
Світова криза розчистила людству дорогу в майбутнє. Четвертий рік її панування на глобальних ринках і в нашому мозку поки що не загрожує ні третьою світовою депресією, ні кінцем капіталізму. Певно, що рецесія глобальної економіки підірвала довіру до лібералізму. Але ніякої іншої пропозиції на його заміну ні на Сеульському саміті від G-20, ні в Давосі, ні від глобальних фінансистів у Вашингтоні не пролунало.
Криза довіри, структурні дисбаланси, туманні перспективи економічного відновлення та стрімка інфляція вимагають знайти відповідь між лібералізмом і фінансовим протекціонізмом. Потрібно уникнути не тільки повторення посиленої дії фінансових шоків, а й забезпечити на новому рівні відновлення світових ринків, економічне зростання та стабільність.
Як це зробити, не знає ніхто. Серед цьогорічних лауреатів Нобелівської премії немає переможця на цей гарячий запит. Може тому, що історично вихід із глобальних криз вирішували світові війни. Так після Другої світової війни США замінили неефективного й деморалізованого постачальника глобальних послуг — Великобританію.
Вони й запропонували світу новий модернізаційний проект. Разом із вчорашніми запеклими ворогами вони створили ліберальний всеосяжний ринок в обмін на глобальну військово-політичну машину НАТО. Врешті, непорушна цитадель комунізму тріснула, як яєчна шкаралупа. Стратегічне протистояння було на невизначений час зруйновано.
Геополітику, на чолі з військовою силою, замінила геоекономіка. Глобальна війна стала анахронізмом. Замість симетрії ядерного стримування настала епоха балансу асиметрії. Китай може обвалити Америку, викинувши на ринок свої доларові мегаактиви. Але це, без перебільшення, може викликати його занепад і цивілізаційну катастрофу.
Тим більше, що Китай, із другою економікою, не має поки що прагнень скористатися своїм лідерством і не зацікавлений, на відміну від Росії, в створенні імперії за межами власних кордонів.
«Фінансовий шпагат» США і криза єврозони породжують глибоку невпевненість у відомих способах подолання жорсткої турбулентності наздоганяючої рецесії. Марно також сподіватися на нових світових протагоністів, яких очолює той самий Китай. Йому, перш за все, треба якимось чином стимулювати внутрішнє споживання, забезпечити ненажерливу економіку сировиною й забезпечити експорт.
Приблизно так само діють і «нові наддержави» — Індія, Бразилія й Аргентина. Але вони ні економічно, ні цивілізаційно не мають жодних шансів сформувати й очолити новий світовий порядок. Їхній успіх є жертвою інтенсивності споживання США й ЄС, а також імпорту звідти технологій і мегакультури.
Несиметричне економічне зростання цих країн, навіть на піку глобальної рецесії, є наслідком тільки їхньої складної інтеграції у світовий фінансовий ринок з одночасним накопиченням величезних запасів американських й європейських активів та надмірної сировинної індустрії.
Стимулювання інноваційної модернізації їхніх національних економік все ще схоже на спробу догнати Mersedes на слоні. «Ресурсне прокляття», зважаючи, що економіки таких країн зростають у рази, посилює глобальну кризу, стрімко вичерпуючи природні ресурси.
Отже, знову все буде залежати від США та ЄС. Точніше, від нового рівня їхньої економічної інтеграції. Потрібна рішуча і консолідована антикризова політика їхніх урядів разом із наляканими інвесторами.
Час знайти компроміс між жорсткими заходами по стримуванню інфляції й нарощуванням загрози дефляції, між політикою жорсткої економії, затягуванння пасків, у стилі Герберта Гувера, й стимулюванням споживання.
Від рівня консолідації зусиль цих двох титанів залежить графік виходу на нову траєкторію розвитку всього світу. Це реально, бо саме США, без перебільшення, збудували й об’єднали Західну Європу, аби стримати імперію комунізму СРСР.
Головне завдання — модернізація управління доларом та євро. США похитнулися від удару фінансової кризи 2008 року. Але продовжують утримувати всю фінансову систему світу на своїй унікальній економіці. Їхні ринки залишаються найліквіднішими, а економіка — найбільшою.
Долар продовжує бути основною валютою панічних накопичень. Інвесторів, які наввипередки скуповують всі довгострокові американські активи, зовсім не турбує борг США, найбільший у світі. Тому США впевнено залишаються країною-стандартом, по якій щоденно розраховувалися ризики на фінансових ринках.
Проблема Європи — в існуючому вразливому плюралізмі. На відміну від Америки, вона не перетворилася на імперію. Хоча такі спроби історія пам’ятає. Вона вічно була розділеною, й залишається такою в ЄС. Але вона завжди домінувала й змінювала світ. Криза єврозони свідчить про необхідність нової політичної консолідації й очевидного перезапуску найбільш унікального глобального проекту ХХ століття.
Услід за Дж. Фрідманом можна погодитися тільки з одним, що Європа залишається надзвичайно процвітаючою, оскільки її сукупний економічний та індустріальний капітал приголомшливий. Ці якості не випаровуються.
Зараз необхідно унеможливити третю глобальну депресію. Вона здатна зупинити двигун розвитку людства на історичну епоху. Отже, прийшов час для нового транснаціонального проекту США — Європа. Є запит на нову просвітницьку й м’яку мегаімперію зі встановлення нового світопорядку й управління ним.
Головне питання, яке вона має вирішити, ніколи ще не стояло на порядку денному: забезпечити прогрес людства на іншому, якісно новому рівні, й, одночасно, зберегти його в умовах грядущої екологічної, демографічної криз, хаосу й масових розчарувань.
Треба поспішати. Потужний землетрус боргових зобов’язань уже запустив кризові процеси у Греції, Італії, Португалії, Іспанії. Інакше це викличе ефект «японського трагіефекту катастроф»: параліч урядів, втечу інвесторів і споживачів, дестабілізацію системи функціонування транснаціональних виробничих ланцюгів.
Криза в ЄС обов’язково захлисне США, а американська рецесія втопить Європу. Матимемо велике двостороннє цунамі. Ці питання відкласти на «судний день», здається, неможливо.
Рішучості європейцям й американцям може додати й їхній спільний модерн, який революційно змінив світ і створив глобальну культуру сучасності. Прогрес людства останніх три століття виглядає як безперервний трансфер західних цінностей, інститутів і ринкових економік у немодерну реальність.
Породивши глобальну кризу перевиробництва й гонки споживання західний модерн вичерпав себе. Зрозуміло, знову ж таки для «золотого мільярда». В Європі це створило загрозу відродження традиціоналізму — антимодерну, який активно підтримується зсередини націонал-радикальними антимодернізаційними силами, а зовні — Росією й державами із режимами особистої влади. Вони готові тільки до економічної модернізації й пасивної демократії. Ми стаємо в «коло Ніцше»: «вічне повернення того ж самого». Так виникає нова загроза «війни всіх проти всіх» за Гоббсом.
Криза модерну є тільки пусковим механізмом формування нового інформаційного суспільства постмодерну. Тому що модернізм — «незакінчений проект», в якому живе меншість. Він був направлений проти примусу, влади й догми і створив політичну й соціально-культурну ідентичність Заходу. Завдання постмодерну полягає в формуванні інтелектуальної ідентичності й здійсненні мультикультурної революції.
Це докорінно змінить роль і функції держав, залишивши право реального суверенітету в націй, етносів і ТНК.
Модернізм створив Захід і забезпечив його домінування. Постмодернізм є реформою всього світу. Це надзвичайно важко, якщо взагалі можливо в найближчому майбутньому. Неминуча послідовна частота важких криз, в тому числі й у країнах, що швидко розвиваються. Поки не буде встановлено новий баланс. Перш за все на глобальному фінансово-економічному ринку із конкуренцією старих індустрій і економікою знань країн постмодерну. Це й новий процес демократії, де свобода втрачає будь-яку уніфікацію, назавжди встановлену ієрархію, й забезпечує реальні пріоритети природних прав і свобод індивідуума, можливо, в зовсім інакшому соціумі.
Здається, у країн, що розвиваються, з’явився шанс на приєднання до пелотону, що рухається вгору. Для цього потрібні ідеї, які можуть змінити світ. Бо грошей і матеріальних ресурсів достатньо. Але, як виглядає, такі ідеї не можуть бути народжені без суспільної солідарності політичної нації й влади, соціальної стабільності, свободи й верховенства права. Головне, без послідовних і результативних реформ і політичного ліберального консенсусу еліт щодо основних цінностей розвитку. Отже, ми говоримо про суспільство модерну. Не створивши його, особливо народам, що належать до західної культури, місця в цьому пелотоні немає.
Якщо висновок про неможливість оминути на шляху до нового інформаційного суспільства принципи модернізму правильний, то прогноз на майбутній багатополярний світ, де домінують нові протогоністи, є аж ніяк не виправданим. Інша справа — поєднання цих процесів: одночасне створення сучасного суспільства і рух у постмодерний світ. Це амбіційна модернізація, яка буде вимагати від її ініціаторів мегазусиль і мегаконсолідації нації.
Звичайно, що це подолання внутрішньої нестабільності й неможливість модернізації без імпорту основних її агрегатів і цінностей. І в цьому проблема.
Як виявилося, Росія й інші пострадянські суверени хотіли би тільки економічної модернізації. Можливо, це також є шляхом до шостого економічного переділу глобального ринку постмодерного світу. Але якщо індустріальний стрибок не накладається на плюралістичну систему демократії, на верховенство права й відданість населення ідеям солідарності й компромісу, прозорості влади, будь-які спроби модерн-реформ будуть мати тільки негативні наслідки.
Тут «пострілом у ногу» стає ідея модернізації С. Хантінгтона: висока організованість, основана на міцному порядку й авторитарних методах управління на базі сильної бюрократії. Вона успішно реалізована в Сингапурі, Південній Кореї, Тайвані та Чилі. Зараз її перевіряє Грузія, що може ускладнити її прагнення стати частиною західного модерну.
Більшість країн Східної Європи, включаючи Росію й Україну, існують в гравітаційному полі західного модерну. Для них модернізація є не тільки індустріальним стрибком, а й досягненням соціокультурної й політичної ідентичності. Так, це вестернізація як процес імплантації західних цінностей в національну тканину унікальності й традиційності. Це завжди викликало й буде викликати внутрішню кризу. Тому Захід запропонував для країн, що історично тяжіють до нього, «модернізаційний стрибок» — членство в ЄС.
Україна може отримати на нього право, парафувавши в грудні Угоду про асоціацію й зону вільної торгівлі з ЄС. Як Польща, Румунія, Угорщина та інші країни.
Ясно, що модель модернізації «східних тигрів» для України неприйнятна й неможлива. Хоча би тому, що в Україні, яка володіє одним із кращих індексів освіти, але має одні з найгірших у світі рейтингів людського потенціалу, конкурентоспроможності, інвестиційної привабливості й економічної свободи, 80% ПІІ належать європейцям.
Для створення Євразійського союзу майбутнього президента Путіна, якщо мова не йде про новий СРСР, потрібен потужний модернізаційний двигун. Це може бути тільки Китай, який нарощує модернізацію завдяки глобальним ТНК у стилі «східних тигрів» і має третій, після ЄС і США, ВВП. Він це заслужив, але не прийме умов Росії. Остання займає менш ніж 2% у світовому ВВП. Запустити модернізаційну хвилю не в змозі, якщо виходити з її участі в міжнародній конкуренції, де 95% її експорту складає нафта, газ, первинні метали й ліс-кругляк. Це при тому, що 75% потреб Росії в продовольстві покривається імпортом, а росіяни споживають 20% світового героїну й 18 літрів спирту на одну особу, а чоловіки ледве доживають до 60 років.
Джордж Фрідман вважає, що Росія була частиною Європи, й може бути зрозумілою в рамках європейської парадигми. Тоді це, можливо, наш спільний шлях у глибину кризи європейського модерну, якщо не звернути уваги на імперську філософію й політику реставрації Радянського Союзу в нашого великого родича-сусіда.
Зупинка ж України на цьому шляху продовжить її двадцятирічну історію буферної зони. Вона буде залишатися територією гри та впливу без достатніх сил і рішучості почати, як Росія, власний проект національної модернізації. За будь-яким — сінгапурським, російським, чи навіть білоруським — сценарієм. Але треба пам’ятати фон Гайєка. В «Дорозі до рабства» він довів, що політичні й економічні свободи тісно пов’язані.
Тривала історична національна криза зобов’язує до рішучих дій. Потрібно припинити некеровані процеси десуверенізації, втечу пасіонарних еліт разом із більшістю громадян у зовнішню і внутрішню еміграцію. «Пасивна демократизація», відчутне падіння рівня освіти, маніпуляції з власною історією, корупція й питання верховенства права можуть не залишити нам шансів на європейський «модернізаційний стрибок».
Треба, нарешті, розпочати повне перезавантаження всіх внутрішніх процесів розвитку. Якщо хочете, здійснити «перезапуск» Української держави, заснованої компромісом комуністів і націоналістів, як країни європейського модерну. Змогли ж фіни, отримавши незалежність, почати з нульової відмітки.
Найкраще залучати до цього процесу власника держави і його реального суверена — український народ. Бо нові технології не змінять суспільство само по собі, а поки світ постійно модернізується, немодерні еліти приречені існувати у глибокій кризі. А без модернізації країни говорити про демократію в ній неможливо й безнадійно.
Здається, саме це мала на увазі баронеса Ештон у нещодавній заяві щодо українських подій.
