Дійсно, Україна — країна парадоксів! Останнім часом наша країна набула вміння дивувати світове товариство породженням усіляких парадоксів у своєму суспільно-політичному житті. Почалося все з помаранчевої революції, а точніше сказати — з пародії на революцію. Адже те, що відбулося з президентськими виборами 2004 року, важко назвати революцією. Просто вдала маніпуляція масовою свідомістю за підтримки іноземного капіталу привела до влади групу політиків, до речі, прихильників досить різних ідеологічних доктрин, здійснивши тим самим звичайний державний переворот, в основі якого лежали суто приватні інтереси самих «революціонерів» та держави-замовниці. Але на весь світ красиво була проголошена «народна влада», «вільна нація» та новий етап становлення української державності. А далі — владна «панацея» від суспільних хвороб у вигляді «шокової терапії» для українського суспільства: політичні репресії, кадровий калейдоскоп, внутрішньовладні чвари, цінова істерія, карикатурний феномен «Гринджол», валютна паніка в результаті так званої стабілізації гривні і, врешті решт, бензинова криза.
Хочу зауважити, що всі ці факти лежать, так би мовити, на поверхні айсбергу, їх бачить все суспільство. Та основна частина коріниться значно глибше, вона може бути непомітною для пересічного громадянина. Головна причина колізій, які відбуваються в українському суспільстві, сягає самих основ і принципів, на яких будується нинішній владний механізм. Спробуємо з’ясувати, що насправді являє собою наша «народна влада», цей найбільший і небезпечний парадокс українського сьогодення.
Представники нової влади не перестають повторювати, що вони є справжніми представниками народу та у своїй діяльності обстоюють принципи так званої народної ідеології, ідеології, яка була народжена Майданом, а отже, це принципово новий вид ідеології. А чи дійсно це так? Чи дійсно це нова ідеологія? Чи здатна вона об’єднати українське суспільство, спрямувати його у потрібному напрямку соціально-економічного благополуччя, політичної злагоди? Слід зазначити, що ідеологія є однією із форм політичної свідомості, це цілісне, концептуальне відображення інтересів певних класів, соціальних груп та інших спільнот. По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям, мати змогу розробити адекватні підходи до соціальних процесів, проблем внутрішньої й зовнішньої політики. У нашому ж випадку ми маємо справу, скоріше, з сурогатом декількох зовсім протилежних за своєю суттю політичних ідеологем, які у своїй сукупності аж ніяк не можуть претендувати на статус державної ідеології України. Адже сьогодні найвищі державні посади обіймають представники «помаранчевої» коаліції «Сила народу», ключовими гравцями в якій були блок «Наша Україна», БЮТ та Соціалістична партія. Отже, бачимо, що в уряді відверто ліберально-націоналістичні тенденції «Нашої України» якимось чином поєднуються з соціалістичними пріоритетами СПУ та соціально-реформаторськими настроями БЮТу, причому кожний з елементів втрачає своє самостійне значення. Лібералізм тут стає джерелом для перерозподілу результатів економічної діяльності на користь обраних, а соціалізм — лише інструментом та обґрунтуванням для такого перерозподілу. Нинішня перерозподільна ідеологія ґрунтується на зовнішньоекономічному примусі та є тоталітарною. Проте ліберальна перерозподільність вишукано приховує свою тоталітарну сутність. Перерозподіл (реприватизація) тут здійснюється під маскою реалізації соціальної справедливості, забезпечення свободи та правопорядку. У такий же спосіб виправдовується й переслідування політичних опонентів.
Така «народна» ідеологія відверто має претензії на монополію, оскільки екстраполюється у створення нової партії «Народний союз «Наша Україна». Та вона не може набути державного статусу саме через те, що поєднання лібералізму, націоналізму та соціалізму просто неможливе. А може, це — новий націонал-соціалізм в українському виконанні?
Людство вже мало досвід втіленого націонал-соціалізму, який переріс у диктатуру та тоталітаризм після приходу до влади у 1933 році Німецької націонал-соціалістичної робочої партії на чолі з Гітлером. Причому сьогоднішній уряд сам себе та свої дії виправдовує та обґрунтовує лише тим, що це нібито «уряд народної довіри». Інших доказів не існує. Щось дуже схоже на гітлерівське «націонал-соціалізм не може бути доведений і не потребує доказів. Він обґрунтовує сам себе своєю діяльністю, що забезпечує життя суспільства» («Mein Kampf»).
Сьогодні бентежить і те, що «помаранчеві» політичні сили України намагаються зробити все можливе й неможливе, щоб отримати максимальну кількість місць у парламенті після виборів 2006 року. Підтвердженням цього є створення НСНУ як потужного адмінресурсу та розмови Президента Ющенка про передвиборну коаліцію (НСНУ, БЮТу та Народної партії). А це, у свою чергу, означає загрозу тотального контролю над усіма гілками влади й остаточної втрати українським суспільством демократії. Ми не говоримо вже про виявлення в Україні типових ознак поліцейської держави з притаманними їй політичними репресіями та переслідуванням опонентів. Це є факт, який не потребує доведень. Мимоволі пригадуються слова головного пропагандиста Німецької націонал-соціалістичної робітничої партії Геббельса: «Ми йдемо до Рейхстагу, щоб у арсеналі демократії озброїтися її власною зброєю. Ми стаємо депутатами, щоб паралізувати веймарський дух за його ж допомогою... Ми приходимо так, як вовк вдирається до овечого стада».
Та найгірше те, що участь у такій владі беруть соціалісти. Представники Соціалістичної партії України, підтримуючи політику ліберально та націоналістично налаштованого уряду, обіймаючи в ньому посади, по суті, зраджують не лише власні програмні цілі, а й підривають сподівання громадян, які чекали від СПУ втілення в українському суспільстві саме соціалістичних ідей, принципів рівноправності, соціальної справедливості та солідарності. Навіть пересічний громадянин розуміє, яка ідеологічна прірва розділяє лібералізм та націоналізм з одного боку та соціалізм з другого. У програмі СПУ записано: «СПУ — партія інтернаціоналістська... виходить із необхідності розробки сучасної теорії соціалізму і враховує: марксистську концепцію суспільного розвитку... ленінську концепцію соціалістичних перетворень і суперечливий досвід будівництва соціалізму в СРСР; висновок про історично назрілу необхідність усунення панівної ролі найманого характеру праці в системі сучасних виробничих відносин; теоретичні напрацювання партій світового соціалістичного, комуністичного, соціал- демократичного і загальнодемократичних рухів». То що ж шукають шановні українські борці за соціалізм у лавах правоцентристської влади, яка, як то кажуть, за визначенням не може сприйняти соціалістичні ідеї? Відповідь проста — саму владу! І ні до чого тут боротьба за інтереси громадян.
Наостанок скажу: націонал-соціалізм в Україні неприпустимий. У Німеччині початку XX століття ідеологія диктатури була своєрідною формою «прикриття», «раціоналізацією» захоплення влади, здійсненого вузьким колом люмпен-інтелігенції, яка камуфлювала своєкорисливість, вузькопрофесійні цілі ідеологією. Нинішня українська влада також знала, до чого вона йшла та чого прагнула. Те, що сьогодні будується в Україні як державний механізм, ще в 1998 році у загальних рисах окреслив нинішній віце-прем’єр М. Томенко та назвав, хоч як це парадоксально, охлократією. «Охлократичний режим: некомпетентність політичної влади; намагання простими методами розв’язувати складні суспільні чи державні проблеми; розуміння права як волі держави; використання популістських настроїв соціальних груп, аби реалізувати вузько корпоративні інтереси» (Томенко М. Самовизначення України: від історії до політики. — К., 1998. — С.23). Ознаки нинішнього українського владарювання, як бачимо, видно неозброєним оком. Як говорять в Україні: «За що боролись, на те і напоролись!»
