Щодо другої цитати з того ж щоденника: «Немає в нас єдності. Бідні ми, забиті, провінційні» можна сказати: так, чого немає, того немає, але це не означає, що її (єдності) ніколи не було й не буде. Все залежить від обставин і умов, що породжують єдність. Якщо буде гідна національна ідея, сильна, авторитетна в народі партія або яскрава особистість, яка її проголосила, то буде і єдність. Загальновідомо, що в екстремальних умовах (революція, громадянська війна, колективізація, індустріалізація, Вітчизняна війна, недавній розпад радянської імперії) єдність нації відігравала вирішальну роль у досягненні позитивного кінцевого результату.
Щодо неписаних законів нашої ментальності, описаної Любов’ю Ковалевською, то за них спасибі. Все помічено точно й розставлено по полицях. Таких полиць аж 14. Тут і правова безграмотність, і традиційне негативне ставлення до держави та поблажливість до злодіїв, боязнь влади, нелюбов до міста... Одним словом, 14 пунктів всього того, «чого й вам бажаю», але, втім, вони не кривдять, а лише ображають. Правда, хоч і гірка, не кривдить, але зачіпає за живе, а це не так уже й погано. Звичайно, незважаючи на те, що всі люди створені за єдиним принципом і подобою, в кожної нації є свої специфічні особливості, саме вони й лежать у підгрунті національного етносу. Сказати, що лише нашому етносу властиві 14 пунктів негатива, згаданих Ковалевською, буде неправильно, оскільки все в них перераховане у більшій чи меншій мірі можна спостерігати й в інших народів. Просто нехлюйство, необов’язковість та простота прижились у нас, слов’ян, краще, ніж готська педантичність, обачність і доцільність. І не треба із цього робити трагедію, оскільки все скороминуще і, як відомо, «недоліки є лише продовженням чеснот», а процеси етногенезу все одно об’єктивно невідворотні.
Українців можна упевнено віднести до категорії трудоголиків, iз яскраво вираженою приватновласницькою психологією, а тому, загнавши їх у колгоспи, радянська влада припустилася найбільшої помилки. Якби аграрний сектор України розвивався за фермерським або хуторянським типом, ми могли б реально, у повному обсязі, забезпечити сільгосппродукцією не лише себе, а й Європу. Безумовно, це наш ресурс, до реалізації якого ми щойно, з великими потугами, приступили, тому розраховувати на цьогочасний позитивний результат поки не доводиться. Але те, що він буде, — визначено рисами національної вдачі споконвічних українців.
Щодо схильності українців до самокритики й самоіронії, то в цих питаннях ми, безумовно, «впереди планеты всей». Брак патріотизму та національної свідомості так само є наслідком усе тієї ж приватновласницької суті, що не терпить критики конкретної особистості (себе улюбленого) та поблажлива до критиканства суспільства або нації загалом. Звідси, за Довженком, ми й «бідні та забиті, провінційні», а «наші дурні» — це, мабуть, специфічна, суто українська зневага до самих себе, оскільки за кордоном усі знають про наш високий освітній і науковий потенціал, яким вельми охоче користується багато країн. США, наприклад, за словами посла Карлоса Паскуаля, вже зараз готові співпрацювати з нами у сфері високих технологій. Всупереч усім негативним реаліям сьогоднішніх днів інтелектуальний рівень нації, як і раніше, є високим за рахунок досить великого елітарного пласта української інтелігенції. Цей пласт багатошаровий і включає в себе представників декількох поколінь — від довоєнного до сьогоднішнього, ринкового, але, мабуть, усі вони переживають свої далеко не найкращі дні, бо незатребуваність, будучи найзапеклішим ворогом інтелекту, здатна викликати найнепередбачуваніші наслідки. Вправні будівники фінансових пірамід, хакери, казнокради й подібні кримінальні особистості головним чином є вихідцями з інтелектуального середовища. Звідси виникає дилема: свідоме обмеження інтелектуального потенціалу нації або створення нових, динамічних форм соціальної організації з максимально широкими можливостями для його реалізації. Зрозуміло, що для суспільства та держави друге важливіше, але для його здійснення потрібні значні зусилля й чималі державні вкладення. Відрадно, що державні мужі, судячи з давнішньої публікації «Дня», про це думають. Соціополіс, про який писав секретар РНБО як про модель майбутнього суспільства, — цілком конкурентоспроможна форма соціальної організації, що не поступається «силіконовій долині». Звичайно, від задуманого до здійсненого — величезна дистанція, але пройти її необхідно, а поки слід набратися сил. Але де?
