Базовою передумовою для реалізації будь-якої стратегії національного розвитку є соціально-політична єдність та ефективне функціонування механізмів соціокультурної консолідації нації. Сьогодні українські еліти постали перед вибором: реінтеграція чи стихійна фрагментація? Учасники «Українського клубу» пропонують контури нової моделі реінтеграції країни.
Міжрегіональні відмінності — привід для розколу чи ресурс розвитку?
Країни, в яких не усвідомлюють значення механізмів реінтеграції1 соціуму, відтворення загальнонаціональної ідентичності, а також власної місії у світі, приречені на втрату міжнародної конкурентноздатності. У таких країнах автоматично активізуються «віруси» дезінтеграції, а історично обумовлені регіональні, етнічні чи релігійно-конфесійні відмінності починають переходити в режим поляризації.
Попри всю нетиповість ситуації, що склалася в Україні, наявні регіональні відмінності та соціокультурне різноманіття не є чимось унікальним у сьогоднішньому світі глобалізації. Більшість країн світу також не є моноетнічними, в більшості країн існує декілька релігійно-конфесійних груп. Нарешті, практично в будь-якій країні ми знаходимо низку регіонів із яскраво вираженими історико-культурними відмінностями.
Так, незважаючи на те, що під час останньої передвиборної кампанії в ЗМІ США демонстрували мапу «двох Америк», жодному з американських політиків не приходило в голову заявляти про створення північної чи південної автономії в США. Католицька Баварія, що має яскраві історико-культурні особливості, не сприймається як підстава для проведення цивілізаційних та політичних кордонів у середині на загал протестантської Германії. Навпаки, сучасна політична географія надає безліч прикладів того, як країни перетворюють існуючі регіональні відмінності із проблеми в конкурентну перевагу.
Фактично політичні еліти повинні знайти відповідь на наступні запитання: якщо регіональні відмінності характерні для більшості країн світу, то чому в одних країнах (Україна) відбувається драматична політизація регіональних відмінностей, а інші країни уникають регіонального протистояння, яке ставить під загрозу національну безпеку? Чому в одних країнах регіональні відмінності сприймаються через принцип протиставлення, а в інших — регіони прагнуть до взаємодії на основі принципу взаємодоповнення? Нарешті, чому певні країни перетворюють регіональні відмінності та соціокультурне різноманіття в «експортний товар», а інші роками не можуть стати на шлях примирення та консолідації?
Очевидно, що дати відповідь на вказані питання лише за рахунок заглиблення в історію неможливо. Потрібно звернутися до розгляду та аналізу роботи соціально-політичних механізмів, які відповідають за процеси економічної, політичної, та соціальної реінтеграції соціуму. Адже соціально-політична єдність нації — це не скільки продукт історії, скільки продукт та результат роботи соціально-політичних механізмів відтворення цілісності громадянського суспільства. Країни, в яких відсутня свідома та цілеспрямована політика реінтеграції, розмита загальнонаціональна ідентичність, несформований єдиний економічний, інформаційний та культурний простір самі провокують відцентрові тенденції та гіпертрофують локальну та регіональну ідентичність.
Відтак, електоральний розкол, який пережила Україна під час президентських та парламентських виборів, навряд чи коректно пояснювати історичною спадщиною. Очевидно, акцент на історичній обумовленості електорального розколу, а відтак, і політичного протистояння в Україні не стільки пояснює причини цього явища, скільки неявно обґрунтовує фаталістичну перспективу для України.
Насправді електоральний розкол та загострення міжрегіональних (мовних, міжконфесійних) протиріч є не наслідком історії, а результатом кризи моделі реінтеграції. Безперспективно намагатися подолати вказану кризу лише за рахунок пропагандистських кампаній чи гасел про злагоду та порозуміння в суспільстві. Необхідно звернутися до розгляду та аналізу роботи соціально-політичних механізмів, що відповідають за процеси економічної, політичної та соціальної реінтеграції (дезінтеграції) соціуму.
Потрібен перехід до громадсько-політичної моделі реінтеграції. Електоральний розкол, що відбувся під час президентської кампанії 2004 року, засвідчив остаточну кризу як адміністративно-бюрократичної, так і кланово-корпоративної моделей реінтеграції, що змінювали одна одну в період 1991 — 1999 рр. Відтак, сьогодні перед Україною постала необхідність переходу до нової громадсько-політичної моделі реінтеграції країни. Головною метою нової стратегії реінтеграції має бути не стільки подолання зовнішніх проявів дезінтеграції соціуму (електоральний розкол), скільки формування механізмів, що дозволяють підтримувати баланс та рівновагу між інтеграційними та дезінтеграційними складовими розвитку держави, нації, соціуму.
Така модель, зокрема, передбачає реалізацію багатовимірної стратегії, яка поєднає адміністративні, економічні та громадсько-політичні інструменти інтеграції та консолідації українського соціуму.
Основним ініціатором і провайдером громадсько-політичної моделі реінтеграції буде виступати не бюрократія й не корпоративні групи, а політичні партії, інститути громадянського суспільства, органи самоорганізації населення та групи економічних інтересів, що зацікавлені в розвитку внутрішнього ринку, стабільному функціонуванні загальнонаціональної інфраструктури, збереженні української держави як гаранта особистої та корпоративної безпеки в умовах загострення глобальної конкуренції.
Поява громадсько-політичної моделі реінтеграції передбачає розробку та впровадження стратегії та програм реінтеграції. Ключова роль має приділятися політиці культивації загальнонаціональної ідентичності, яка б увібрала та інкорпорувала в себе локальні й регіональні ідентичності. У політичний обіг мають бути включені такі концепти, як новий просторовий розвиток країни, поняття внутрішньої геополітики, розвиток та використання мережевої інфраструктури, моделі формування та управління новими макрорегіонами.
До формування загальнонаціонального простору
Запровадження ефективної моделі реінтеграції передбачає, що одним із базових інструментів нової політики повинна стати технологія формування та відтворення єдиного загальнонаціонального простору (економічного та соціально-політичного, культурного та інформаційного, простору громадянської безпеки).
Дооформлення єдиного економічного простору в Україні. Перш за все, Україна вимагає кроків, які були б спрямовані на дооформлення єдиного економічного простору нашої держави. Держава покликана прийняти заходи, які б поклали край практиці застосування штучних адміністративно-бюрократичних та торгівельних бар’єрів у стосунках між окремими областями та територіями України. Для наведення порядку у цій сфері не потрібно особливих фінансових ресурсів та нових законів. Достатньо, щоб на урядовому рівні усвідомили гостроту проблеми та проявили політичну волю. Дієвими партнерами держави в цьому питанні могли б стати загальнонаціональні бізнес-асоціації. Адже саме представники бізнесу потерпають від тіньових «феодальних» торгівельних бар’єрів, які продовжують існувати в Україні.
Водночас адміністративно-політичних заходів буде недостатньо, якщо вони не супроводжуватимуться інституційними змінами. Лише дооформлення та інституалізація загальнонаціональних ринків капіталу, товарів та послуг, робочої сили можуть гарантувати становлення та розвиток єдиного економічного простору в Україні. Очевидно, що держава повинна взяти на себе функцію маркетмейкера та підтримати бізнесові проекти та громадські ініціативи, які спрямовані на формування загальнонаціональної інфраструктури, що обслуговує фондовий ринок, ринок землі, нерухомості та вільних робочих місць.
Модель внутрішнього реінвестування та переливу капіталу.Соціально-економічний розкол, який продукує чинна двосекторна модель економіки неможливо подолати без цільового втручання держави. Останні роки засвідчили, що квазіринкові механізми, які діють в Україні, не можуть самостійно відновити макроекономічний баланс. Держава та крупний капітал мають спільно віднайти інструменти та гарантійні механізми, які дозволять забезпечити вільний перелив надлишкового капіталу між регіонами та галузями. Це дозволить подолати міжгалузеве протистояння в українській економіці, протистояння між експортерами та товаровиробниками, зорієнтованими на розвиток внутрішнього ринку. Фактично від держави залежить ініціація, розробка та супровід проектів розвитку країни, в яких могли б бути задіяні приватні та державні компанії, банки та інвестиційні компанії.
Створення нових макрорегіонів та макрорегіональних кластерів в економіці. Після розвалу системи промислової кооперації, яка існувала в СРСР, була демонтована й чинна в Україні система макроекономічного районування. За великим рахунком, сьогодні в Україні наполовину стихійно сформувався та діє лише один індустріальний макрорегіон — Донбас. За період незалежності не було створено жодного нового потужного економічного кластера, який міг би скласти економічний каркас для утворення нових макрорегіонів.
Відтак, нова регіональна політика, якої потребує Україна, повинна вирішувати двоєдине завдання — створювати нові економічні кластери як основу нових макрорегіонів та формувати сучасну інфраструктуру управління макрорегіонами. Без створення трьох — п’яти нових економічних кластерів Україна не зможе диверсифікувати джерела наповнення державного бюджету та радикально знизити міжрегіональні диспропорції щодо рівня економічного розвитку. Таким чином, створення нових економічних кластерів потрібно розглядати як головний інструмент для зниження напруги між регіонами-донорами та реципієнтами під час розподілу загальнодержавного бюджетного пирога.
Прерогативою держави є визначення кількості, типу (індустріальний, науково-технологічний, транспортно-комунікативний) та географії розміщення нових кластерів. Функцією обласних органів державного управління є мобілізація ресурсів для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжрегіональних (загальнонаціональних) проектах. Адже очевидно, що жодна адміністративно-територіальна одиниця (область) не зможе самостійно створити економічний кластер (галузь), який би відповідав вимогам міжнародної конкуренції. Навіть якщо будь-яка область ініціює проект нового кластера, то вона буде змушена кооперуватися з іншими областями та потребуватиме цільової державної підтримки як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.
Нові пріоритети просторового розвитку країни
Потрібно визнати, що Україна залишається агропромисловою країною, якій притаманний економічний та соціокультурний розрив між селом та містом. Зокрема, країна успадкувала від СРСР регіональні диспропорції, що пов’язані з існуванням квазіурбанізованих областей та областей з високою часткою сільського населення, індустріальних та аграрноорієнтованих областей. Запровадження ринкових інститутів та форм господарювання не забезпечує автоматичного подолання вказаних диспропорцій. Очевидно, що Україна не зможе успішно розвиватися, не реалізувавши нові підходи щодо розміщення продуктивних сил. Крім того, традиційні підходи щодо розміщення продуктивних сил, як це розумілося в добу індустріальної модернізації, за нових умов або не спрацьовують, або дають протилежні результати. Відтак, щоб уникнути подальшого поглиблення регіональних диспропорцій, Україна потребує використання та реалізації сучасних моделей просторового розвитку країни.
По-перше, Україна має відмовитися від продовження екстенсивної моделі урбанізації, яка будувалася на застосуванні принципу внутрішнього колоніалізму. Село не може й далі виконувати роль джерела ресурсів та ринку збуту для промислового міста.
По-друге, долучення України до процесів глобалізації, формування постіндустріальних сегментів в українській економіці розмивають безумовну монополію міст-мільйонників як центрів базування та розвитку науки та технологій. Шанс стати платформою для розвитку нових високотехнологічних компаній повинні отримати не лише міста-мільйонники, але й інші обласні центри або міста, що будуть здатні запропонувати інвестиційно привабливий клімат, відповідний рівень інфраструктури та якості робочої сили.
Нарешті, з огляду на інтереси внутрішньої геополітики, містами-кандидатами на участь у реалізації нової просторової стратегії розвитку України можуть стати Вінниця, агломерація Херсон — Миколаїв, Полтава, Севастополь. Зазначені міста зберігають достатньо високий інфраструктурний та кадровий потенціал для того, щоб стати «балансирами» просторового розвитку країни. Пріоритетна увага уряду щодо розвитку трикутника Вінниця — агломерація Херсон — Миколаїв — Полтава дозволить урівноважити квазіурбанізовані міста, що постали під час індустріалізації південно-східних теренів України, Північного Причорномор’я.
Другою складовою нової внутрішньої геополітики має стати формування осі Київ — Севастополь. Державне керівництво в Києві має, нарешті, повернутися обличчям до Півдня, запропонувати причорноморським областям та АР Крим нову місію в проекті України. Зокрема, саме означені регіони мають усі можливості взяти на себе роль провайдерів «південного вектора» євроінтеграційної стратегії України. Тільки таким чином внутрішня політика України може вийти за межі традиційного геополітичного вибору між Сходом та Заходом.
Інфраструктура внутрішніх соціокультурних обмінів. Уряд має сприяти налагодженню співпраці та кооперації між культурними, освітніми та навчальними закладами, що діють у більшості обласних центрів України.
Держава, яка дбає про розвиток єдиного соціокультурного простору країни, зобов’язана підтримувати та стимулювати розвиток горизонтальних асоціативних зв’язків, формування загальнонаціональних та міжнародних гуманітарних програм, що реалізуються силами декількох областей та різних регіонів України.
Децентралізація та розвиток багатовимірного соціокультурного простору передбачає створення ринку престижних номінацій. Зокрема, держава в змозі здійснити «соціокультурну емісію», визнавши за окремими містами нові символічні статуси: «театральна столиця» України, українська «силіконова долина», «фестивальний майданчик» України, центр міжцивілізаційного діалогу, архітектурний музей України, фольклорна столиця України. В Україні є достатня кількість міст, які готові виборювати та підтверджувати зазначені номінації.
Нарешті, тільки відсутність політичної волі є причиною того, що в Україні за 15 років так і не сформувалася постійно діюча система учнівських та студентських обмінів між столицею та областями, між віддаленими регіонами та містами України. Поки в Україні будуть люди, що проживають у Криму, але ніколи не були в Карпатах, або люди, які об’їздили всю Центральну Європу, але не бачили Чорного моря, доти марно розраховувати на подолання автаркії та соціокультурної зашореності людей у більшості областей України. Без розгортання національної інфраструктури молодіжних обмінів важко сподіватися на розширення «ментальних карт» у молоді та громадян України. Для виховання загальнонаціональної ідентичності потрібен особистий досвід про Україну від Закарпаття до Луганська, від українського Причорномор’я до українського Полісся.
Єдиний інформаційний простір та інформаційна безпека
Пріоритетну роль у реалізації та просуванні політики реінтеграції відіграє інформаційна політика держави та її підтримка з боку національних ЗМІ. Ключовим завданням у цьому напрямку є формування та відтворення єдиного інформаційного простору, політичне визнання факту відсутності в Україні дієвої системи гарантування інформаційної безпеки. За оцінками більшості українських експертів, Україна залишається чи не єдиною незалежною державою, в якої відсутній власний інформаційний простір.
Саме підтримка єдиного інформаційного простору та створення системи інформаційної безпеки покликані унеможливити використання зовнішніми суб’єктами (іноземними державами, міжнародними організаціями, ТНК) національного інформаційного простору в якості інструменту впливу на перебіг внутрішньополітичних та внутрішньоекономічних процесів в Україні.
Зокрема, захист національного інформаційного простору передбачає, що держава візьме на себе відповідальність за:
— забезпечення права громадян на отримання об’єктивної, актуальної, змістовної та вичерпної інформації про розвиток подій в Україні та світі, формування інформаційної інфраструктури, яка б забезпечила «український погляд» на події у світі.
— захист масової свідомості від інформаційно-психологічної агресії по відношенню до громадян України;
— недопущення використання національного інформаційного простору з метою розмивання загальнонаціональної ідентичності. Пряме фінансування інформаційних та соціокультурних проектів, спрямованих на інкорпорацію локальних (регіональних) ідентичностей у систему загальнонаціональної ідентичності;
— підтримку національної системи виробництва, розповсюдження та просування вітчизняного культурно-інформаційного продукту, усунення на теренах України будь-яких рецидивів інформаційної автаркії щодо вітчизняного культурно-інформаційного продукту.
— недопущення використання національного інформаційного простору для розпалювання міжнаціональної, конфесійної, міжрегіональної ворожнечі, культивування ксенофобії;
— ліквідацію зон та територій, на яких культивується та тиражується упереджена та неправдива інформація про діяльність органів державної влади України, відкрито пропагується українофобська ідеологія.
У підсумку потрібно відзначити, що реінтеграція повинна реалізовуватися як превентивна стратегія, яка покликана попередити дисфункцію соціального цілого. З іншого боку, успіху при формуванні та просуванні нової моделі реінтеграції можна буде досягти лише спільними зусиллями громадських організацій та територіальних громад, держави та українського бізнесу. Нарешті, сподіваюсь, що запропонований концепт «реінтеграції» дозволить у більш ширшому контексті проаналізувати той спектр проблем, якими традиційно займається українська регіоналістика, правильно оцінити причини загострення протиріч на міжрегіональному рівні в період 2004 — 2006 років.
1Під реінтеграцією потрібно розуміти процес управління та підтримання динамічної рівноваги між інтеграційними та дезінтеграційними, центрострімкими та відцентровими процесами, що розгортаються в державі, нації та соціумі. Реінтеграція — це продукт цілеспрямованої державної політики, й не може здійснюватись спонтанно або на базі традиції.
