Газові суперечності, ситуація навколо Митного союзу, нерозуміння між Віктором Януковичем і Володимиром Путіним — все це провокує чергову хвилю погіршення російсько-українських відносин. Ось тільки в даному випадку хотілося б зауважити не на діалозі президентів та урядів, а на тому, як міждержавні проблеми Банкової і Кремля позначаються на взаєминах між народами України та Росії.
Досі залишається в силі звичний механізм пострадянської політичної свідомості: характер відносин між громадянами двох сусідніх країн багато в чому залежить від тих позицій, які займають їхні правителі. А оскільки при такому стані речей ми часто говоримо про маніпуляції, спрямовані на підтримку особистих або корпоративних інтересів можновладців, зрештою це б’є по дружбі між українським і російським народами. Ця дружба, звичайно ж, існує, має розвиватися й надалі, але разом з тим вона не потребує ніяких геополітичних оформлень.
В Україні, здебільшого на заході країни, сьогодні поширена практика, коли негативне ставлення до Кремля переноситься на все, що пов’язано з Росією. Наприклад, підкреслювати негативні явища тамтешньої культури, залишаючи в тіні позитивні зразки, і робити висновок, що нічого цивілізованого з боку північного сусіда до нас ніколи не приходило та не прийде. В південно-східних областях — інша крайність: безмірна любов до всього російського на тлі зневаги до всього українського.
У РФ також починає цвісти і пахнути антиукраїнська риторика щоразу, коли «молодший брат» не висловлює бажання стати ближче до «старшого брата» в межах якихось державно-політичних союзів і набирається нахабства говорити, що «йому» хочеться жити самостійно. І тоді багатьох російсько-неорадянських «захисників вітчизни» охоплює обурення з приводу шкідливих «хохлів». Як правило, це супроводжується вказівкою українському народові на його місце в історії.
Іншими словами, часом і в Україні, і в Росії моральний бік дружніх взаємин між мешканцями двох країн перекривається каламутними політичними інсинуаціями. Моральність і мир, яким повинна служити політика, розмиваються нею. Зазвичай це відбувається з легкої руки зацікавлених політичних груп. Серед них можна виділити чотири головних: Банкова, Кремль, українські та російські радикальні націоналісти. Перші дві групи традиційно створюють політико-економічні приводи, які викликають негативний ефект у контексті відносин між народами України і Росії. А радикали насичують медійний простір нотками хворобливого патріотизму, коли почуття національної гідності підміняється національної гординею і пошуком зовнішнього ворога.
Восени минулого року Київський міжнародний інститут соціології та російський «Левада-Центр» провели соцдослідження «Динаміка ставлення населення України та Росії одне до одного».
Порівняно з опитуванням лютого 2012 року, добре відношення до Росії в Україні зменшилося несуттєво — з 86% до 83% (хоча різниця статистично значуща).
Ставлення росіян до України навпаки, суттєво змінилося за півроку — кількість позитивно налаштованих росіян збільшилася на 10% — з 64% до 74%.
Кількість негативно налаштованих росіян зменшилася з 25% у лютому до 17% у вересні 2012 року. В Україні кількість негативно налаштованих до Росії збільшилася з 9% до 11%.
У пошуку позитивних прикладів того, як публічні персони України і Росії можуть сіяти дружелюбність між двома народами, але водночас не порушувати певних державно-політичних принципів, автор цих рядків натрапив на дві цитати двох відомих представників сучасного мистецтва: Юрія Шевчука, лідера російської групи «ДДТ», і Святослава Вакарчука, лідера українського гурту «Океан Ельзи»...
«Я завжди говорив одне й те ж: Україна і Росія — брати і сестри. Це найголовніше. Завжди буду на цьому стояти. Є різні політичні течії і сили, але наші народи вже давно разом живуть і люблять один одного. Тут, у Росії, у кого не спитаєш — є родичі в Україні. Цього не порвати. І, напевно, не потрібно конструювати якісь «євразії» і «азіопи», щоб зцементувати ці зв’язки. Просто потрібно ставитися один до одного по-братськи. І ми, люди культури, маємо тільки про це говорити», — Юрій Шевчук у передачі Савіка Шустера, 2011 рік.
«Я вважаю, що двомовність побутова є абсолютно нормальною, і добре, що люди знають дві мови. Я не приховую, що люблю російську літературу, класичну російську музику, між іншим найбільша кількість наших слухачів у світі саме в Росії, у мене там дуже багато друзів. Я не виступаю проти Росії, я лише захищаю своє», — Святослав Вакарчук в інтерв’ю «Українському Тижню», 2010 рік.
Хтось посперечається з Шевчуком щодо того, чи потрібно цементувати російсько-українські зв’язки в межах якихось геополітичних об’єднань. Хтось кине камінь в город Вакарчука за нормальне ставлення до побутової двомовності. Але як у першому, так і в другому випадку голоси невдоволених думками двох музикантів, швидше за все, виходитимуть не від тверезості політичних поглядів, а від примату ворожості над миром і дружбою.
