Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Алгоритми агресії незмінні: 1939-2021

Лихо в тому, що Москва нічого не навчилася і нічого не зрозуміла: сьогодні вона використовує найпідліші та найцинічніші сталінські алгоритми проти України
28 грудня, 2021 - 14:28

«Твердження про можливе вторгнення Росії в Україну – пусте та безпідставне нагнітання напруженості. Росія ні для кого не є загрозою», – заявив спікер президента РФ Володимира Путіна Дмитро Пєсков. Тобто російська армія не готується до військових дій в Україні. І взагалі, Росія «ніколи першою ні на кого не нападала». Водночас Пєсков не виключив «провокації» з боку Києва, які, мовляв, вимагатимуть певних дій Москви. А голова Ради Федерації РФ Валентина Матвієнко розповіла, що є плани дій відповідно до всіх можливих ситуацій на кордоні з Україною, і Москва вільна діяти так, як вона захоче, виходячи з захисту своїх інтересів.

Цікаво, чи знають Матвієнко і Пєсков, що вони не оригінальні? Що вони, як то кажуть, крутять заїжджену платівку? Що геополітична партія, яку розігрує наразі Москва, повторює найпідліші та найцинічніші сталінські алгоритми?

…У 1938 році СРСР запропонував Фінляндії, з якою мав пакт про ненапад, нову угоду – про взаємодопомогу. Фіни відмовилися, посилаючись на свій офіційний нейтралітет. Потім СРСР умовляв Фінляндію віддати – ясна річ, в ім’я дружби! – кілька островів у Фінській затоці чи навіть поміняти їх на територію в карельських лісах. Але ті острови були частиною оборонної лінії (на суходолі – «лінія Маннергейма»), тому фіни не захотіли їх віддавати. Тоді у червні 1939-го Сталін викликав до себе Кирила Мерецкова, командувача Ленінградської військової округи, й інструктував його: мовляв, слід боятися агресії з боку Фінляндії. І не самої Фінляндії, а… Втім, ось що сказав Сталін: «Фінляндія легко може стати плацдармом антирадянських дій для кожного з двох головних буржуазно-імперіалістичних угруповань – німецького та англо-франко-американського. Не виключено, що вони взагалі почнуть змовлятися про спільний виступ проти СРСР. А Фінляндія може виявитися тут розмінною монетою в чужій грі, перетворившись на застрільника великої війни». І додав: «Є різні варіанти наших дій у разі удару Фінляндії по Мурманську і Ленінграду». І поклав на Мерецкова «обов’язок підготувати план прикриття кордону від агресії та контрудару збройних сил Фінляндії у разі військової провокації з їхнього боку». Ось він, алгоритм! «Недружня» (бо не хоче виконувати забаганки Москви) країна може стати плацдармом «ворожих дій» (про Німеччину тут для понту, адже СРСР якраз вів таємні переговори про дружбу з нею, та і не мала вона сил для нападу на Союз, і не планувала цього) з боку англо-франко-американського блоку (чим не такий собі привид майбутнього НАТО?). А от «застрільником великої війни» може стати «військова провокація» й «агресія» з боку цієї «недружньої країни» (дарма, що в ній населення ненабагато більше, ніж у Ленінграді – вона ж агресивна!). А ми не збираємося нападати, тільки захищатися від агресії та контрударів (тут Сталін мимохіть виказав свої справжні наміри: контрудари здійснює той, на кого напали). І, звісно, «всі приготування тримати в таємниці, щоб не сіяти паніки серед населення». Відтак Мерецков, як він зазначав у спогадах, буквально на животі обповзав усю прикордонну смугу округи, від Балтики до полярного кола, проводячи рекогносцировку кордону і прикордонної фінської території – під акомпанемент урядових заяв про мир.

А далі був Пакт Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року, за одним із таємних протоколів до якого Фінляндія була віднесена до зони інтересів СРСР. Це було підтверджено таємним же протоколом до Угоди про дружбу та кордон від 28 вересня того ж року. Отож 5 жовтня радянський уряд запропонував Фінляндії відновити переговори та укласти з СРСР пакт про взаємодопомогу. 11 жовтня до Москви прибула фінська делегація, а 14 жовтня Фінляндії було запропоновано здати СРСР в оренду на 30 років півострів Ханко, який був ключем до Гельсінкі, а частину Карельського перешийка обміняти на вдвічі більшу територію в іншому районі. А це означало віддати густо заселені і промислово важливі райони, де розташовані були укріплення «лінії Маннергейма», в обмін на болота та тайгу…Приклад Чехословаччини, змушеної поступитися Судетами з їхнім промисловим потенціалом і смугою потужних прикордонних укріплень в обмін на папірець із «гарантіями» Гітлера, був іще свіжий у пам’яті європейців. Тож пропозиція СРСР про «взаємне роззброєння» укріпрайонів на Карельському перешийку Фінляндія відхилила, бо кількаразова чисельна та багаторазова технічна перевага агресивної Червоної армії («воювати малою кров’ю на ворожій території») робила в такому разі опір безнадійним. 13 листопада переговори було перервано, фінська делегація відбула з Москви, у Фінляндії оголосили мобілізацію (а в СРСР мобілізація розпочалася ще 1 вересня). «Правда» негайно відреагувала без зайвої дипломатії: «Ми відкинемо до біса будь-яку гру політичних картярів і підемо своїм шляхом, незважаючи ні на що, ми забезпечимо безпеку СРСР, не дивлячись ні на що, ламаючи всі і всякі перешкоди на шляху до мети». Щось дуже нагадує ця лексика, чи не так?

Зауважмо: сталінський алгоритм потребував нейтралізації одних західних держав і дружби з іншими. Він передбачав висунення до жертви агресії відверто хамських вимог, а в разі відмови їх виконати – збройну агресію. Так, можна було прийняти ці вимоги, але наслідком такий крок мав так само збройну агресію й окупацію, замасковану під «вільні вибори», як це сталося з Литвою, Латвією й Естонією, які не наважилися воювати з СРСР.

Ну, а наступним кроком Москви стало створення прообразу «ЛДНР». 11 листопада 1939 року (за дві доби до перерви переговорів!) почалося формування першого корпусу «Фінської народної армії», що комплектувався фінами, а також росіянами, карелами, вепсами (радянськими громадянами). У ньому власне фінів (переважно радянських) було десь до тисячі на 25 тисяч військовиків; командиром став комдив Червоної армії Аксель Анттіла, військовим комісаром Філіп Єгоров, начальником штабу Федір Романов.

А далі, коли Червона армія розгорнулася біля кордонів Фінляндії, коли вже була сформована перша дивізія «народної армії», коли члені майбутнього «народного уряду» зібралися в столиці Карелії Петрозаводську, «білофінська воєнщина» вчинила, як і належало, дуже вчасну провокацію.

26 листопада 1939 року на першій сторінці «Правды» з’явилась стаття «Шут гороховый на посту премьера», яка розпочала масовану пропагандистську кампанію проти Фінляндії. І за дивним збігом обставин того ж дня фінська артилерія в районі прикордонного селища Майніла випустила сім снарядів по позиціях 68-го стрілецького полку на радянській території, унаслідок чого загинуло три червоноармійці й один молодший командир. Принаймні, так повідомив уряд СРСР. Фінський уряд заперечив факт обстрілу радянської території і запропонував спільно розслідувати інцидент відповідно до міжнародних норм. Але 28 листопада уряд СРСР заявив, що «вважає себе вільним від зобов’язань, взятих на себе відповідно до пакту про ненапад» між Фінляндією і СРСР, а 29 листопада розірвав з Фінляндією дипломатичні відносини. Голова радянського уряду В’ячеслав Молотов по московському радіо заявив: «Ворожа по відношенню до нашої країни політика нинішнього уряду Фінляндії примушує нас вжити негайних заходів для забезпечення зовнішньої державної безпеки». Відтак 30 листопада о 8 годині ранку війська Ленінградського фронту без оголошення війни перейшли фінський кордон.

І негайно почався новий етап московської спецоперації. 1 грудня у зайнятому радянськими військами фінському прикордонному містечку Теріокі постав уряд т.зв. Фінляндської Демократичної Республіки на чолі зі старим комінтернівцем Отто Куусіненом. 2 грудня з ним був у Москві підписаний договір про взаємодопомогу та дружбу. Відповідно до цього договору, новій республіці зважаючи на кревну близькість карельського і фінського народів передавалася вся територія Карельської АРСР, натомість СРСР – територія на Карельському перешийку та острови у Фінській затоці. До «уряду ФДР» увійшли тільки ті фінські комуністи, які перебували в еміграції в СРСР. Жодної підтримки у Фінляндії уряд у Теріоках не мав (втім, як випливає з спогадів Мерецкова, всю війну Куусінен перебував не в Теріоках, а в Петрозаводську). Угоду Куусінен підписав російською мовою. Схоже, рідну як непотрібну він уже забув… Але цей хід дав змогу говорити, що СРСР не веде війну, а допомагає законному уряду Фінляндії, що радянські літаки скидають, за словами Молотова, «мішки с хлібом для голодуючих фінських трудящих», а не бомби. Це не дуже допомогло: Радянський Союз виключили з Ліги Націй, до літа 1941-го він вважався на Заході агресором і ґвалтівником.

Але задум Москви вдався лише частково. Фінляндію зламати не вдалося, хоч певні території СРСР і здобув. ФДР же тихо щезла, наче її й не було. Та спроба була повторена: 25 червня 1941 року Радянський Союз знову без оголошення війни напав на нейтральну Фінляндію, яка змушена була почати війну в союзі з нацистською Німеччиною. Тим більше, що поруч «висіла» створена 31 березня 1940 року союзна Карело-Фінська РСР на чолі з тим самим Куусіненом: мовляв, ми в разі чого приєднаємо до неї всю Фінляндію! І знову Червона армія зазнала поразки, і знову приєднання зірвалося…

Які з цього випливають висновки? По-перше, алгоритми і схеми дій Москви щодо приборкання та залучення до своєї орбіти «недружніх країн» посутньо не змінилися. Ультиматуми, військова сила, потай створені «народні армії», паралельні центри влади (маріонеткової, ясна річ), у разі неможливості взяти під контроль усю країну – створення маріонеткових анклавів (як-от Карело-Фінська РСР, значну частину якої становили забрані у Фінляндії території) – і постійна загроза нової агресії чи «народного повстання». Навіть зараз, через десятиліття після відновлення незалежності держав Балтії та їхнього вступу до НАТО, загроза російської інвазії у тій чи іншій формі для них реальна. По-друге, ті західні «корисні ідіоти Кремля», які сьогодні пропонують як вихід із геополітичної кризи «фінляндизацію» України, чи не то и історію, чи вдають, що не вчили її. Адже Москва двічі – у 1939 та 1941 роках – розпочинала за заздалегідь складними планами агресію проти нейтральної Фінляндії, обидва рази без оголошення війни. А після Другої світової війни незалежність фіни зберегли тільки завдяки американському ядерному «дубцю» й рішучості президента США Трумена. По смерті Сталіна спрацювали особисті контакти Хрущова з президентом Фінляндії Кекконеном і загальна, хоч і непослідовна десталінізація: спершу у 1956 році СРСР повернув фінам воєнну базу Поркалла-Удд, розташовану поблизу Гельсінкі, а потім ліквідував Карело-Фінську РСР, перетворивши її на Карельську АРСР. Іншими словами, слід «депутінізувати» Росію і змусити її піти з Криму, Придністров’я, Донбасу, Південної Осетії й Абхазії, змінити в ній систему влади, а тоді вже вести мову про «фінляндизацію» України (якщо в цьому залишиться потреба). По-третє, трансформація алгоритмів дій Москви щодо Фінляндії (перехід від воєнної агресії до намагання привести до влади комуністів шляхом виборів і підкупу та залякування населення) відбулася тільки після втрати Червоною армією з 1939 по 1944 роки у війні з нею сотень тисяч загиблими. Проте, як відомо, «мы за ценой не постоим», і тільки рішуча політика президента Трумена зіграла тоді вирішальну роль.

Лихо в тому, що Москва нічого не навчилася і нічого не зрозуміла. Сьогодні вона використовує найпідліші та найцинічніші сталінські алгоритми проти України, сподіваючись, що та капітулює, як колись це зробили країни Балтії, а в разі війни, як з Фінляндією, маючи надію, що ніхто на боці українців не воюватиме (у 1940 році були тисячі добровольців із Швеції, США, Британії), а чинна в Києві влада не має свого маршала Маннергейма…

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: