В ці дні 75 років тому все йшло до завершення Другої світової війни. Звичайно, попереду ще були події на Тихоокеанському театрі військових дій та в Маньчжурії, але завершення війни, що забрала десятки мільйонів життів, наближалося.
Зараз особливо важливо нагадати, що напередодні нападу гітлерівських військ на СРСР в Москві мали багато розвідувальної інформації про підготовку агресії, але Сталін вперто не хотів вірити цим даним, адже був пакт про ненапад, тобто «дружба навіки». Зараз це нічого не нагадує?
Союзницькі відносини між СРСР та Німеччиною після підписання пакту Ріббентропа-Молотова не піддавалися сумніву з боку Кремля – саме тому Гітлеру вдалося досягнути стратегічної раптовості, яка прогуркотіла аж до Сталінграду. Політичні наслідки «дружби навіки» але, вже в українсько-російських стосунках, майже повністю повторилися в Україні у лютому 2014 року…
Історія переконливо свідчить, що війни завжди починають не військові, а політики – наступальними політичними директивами, чи безпорадністю та бездіяльністю при реальній загрозі безпеці держави. Первинність політичного рішення щодо застосування військової сили є ключовим фактором в розумінні природи війни і миру. В цьому контексті маємо згадати тріумфування прем’єр-міністра Великої Британії Невілла Чемберлена перед британцями словами «Я привіз вам мир!» після підписання Мюнхенської угоди з Гітлером та Муссоліні 30 вересня 1938 року. А вже 3 жовтня Вінстон Черчилль прозорливо підмітив: «Англії був запропонований вибір між війною та безчестям. Вона вибрала безчестя і отримає війну» – менше ніж через рік політика умиротворення агресора завершилася повним крахом: 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна.
Відомо, що історія розвивається за спіраллю і травневі дні повертають багатьох військових професіоналів України до періоду розгортання Другої світової війни, до глибинних причин військових поразок та невдач тих часів, маючи на увазі аналогії з російською агресією проти України 2014 року. На відміну від загальноакадемічних лекцій про історію війн, події останніх десятиліть дають наочний, конкретний матеріал для такого професійного військового аналізу, висновків і прогнозів. Саме під цим кутом зору доцільно подивитися на уроки циклу криз воєнного характеру в українсько-російських відносинах уже за часів незалежності, який починаючи з 1993-1994 років повторюється кожні десять років.
Зануримося у 1993-1994 роки – часи забутих драматичних уроків розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР. Один з таких уроків пов'язаний з подіями в Одесі у квітні 1994 року. Мені довелося бути безпосереднім учасником цих подій. Російськими військовослужбовцями 318 дивізіону кораблів консервації ЧФ, що знаходився у Практичній гавані Одеси, було демонтовано дорогоцінне українське майно радіонавігаційної системи, призначене для забезпечення навігаційної безпеки на морі (!), та 8 квітня завантажене на гідрографічне судно ЧФ «Челекен». При намаганні українських військових моряків зупинити цей зухвалий грабіж, російська сторона застосувала проти них зброю – з цього, а також після виходу судна «Челекен» в море де-факто почалося розгортання кризи воєнного характеру.
Як згадував Командувач ВМС України, високопрофесійний і відданий Україні флотоводець, віце-адмірал Володимир Безкоровайний (1944-2017), 318 «дивізіон застосував зброю і виступив проти української влади, саме тому його дні були полічені». Завдяки вмілим діям українських десантників та військових моряків вранці 10 квітня 1994 року 318 дивізіон ЧФ припинив своє існування. Російські військовослужбовці були вивезені з частини та допитані українською військовою прокуратурою. В той же день на місці 318 дивізіону в Одесі було сформовано Північний морський район – військово-морське оперативно-територіальне об’єднання ВМС ЗС України, призначене для захисту України в північно-західній частині Чорного моря (в подальшому – Північна військово-морська база, яка у 2014-му прийняла на свої фонди українських військових моряків, що вийшли з Криму). Я мав честь виконувати обов’язки першого начальника штабу цього об’єднання і добре пам’ятаю, наскільки стрімко і небезпечно розвивалася ситуація.
На жаль, мало хто сьогодні згадує про події квітня 1994, їхніх учасників, а даремно. В них є багато корисного, чому слід повчитися сьогоднішньому поколінню політиків та військових командирів, насамперед, випереджувальним діям в кризових ситуаціях. Верховний Головнокомандувач, міністр оборони і військове командування в цілому тоді не лише своєчасно отримували оперативну інформацію, але головне, – на її базі приймали своєчасні скоординовані рішення. Це дозволило швидкими, точковими та раптовими тактичними діями (фактично всього ротою десантників та невеликою кількістю військових моряків) досягти стратегічного ефекту – на ранній стадії зупинити розвиток вкрай небезпечної політико-військової кризи, захистити суверенні права України та суттєво ослабити вплив РФ на південно-західний регіон України. Цей урок варто уважно вивчити, особливо в контексті Кримських подій 2014 року та нового кремлівського проекту «Причорномор’я».
Повчальність даного епізоду історії України полягає у тому, що переможне кризове політико-військове управління не обов’язково має ґрунтуватися на чисельній перевазі у військових силах та засобах. На той час у Чорноморського флоту, повністю керованого з Москви, була абсолютна перевага на морі перед Військово-Морськими Силами України, а військово-морський форпост РФ в Одесі вважався непорушним. Ці події є свідченням того, що в кризових ситуаціях мудра політична воля керівництва держави примножена загальною дисципліною і патріотичною професійністю військових має незрівнянно більшу вагу.
Показовими у згаданому десятирічному циклі були також події навколо острова Тузла в Керченській протоці наприкінці 2003 – початку 2004 років. Як один з учасників цих подій, хотів би нагадати, що час цієї спецоперації проти України був обраний керівництвом РФ досить вдало, коли і Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, і міністр оборони, і міністр закордонних справ, і міністр юстиції знаходилися за Атлантичним океаном з офіційним візитом в далекій Бразилії. Але, в Україні старшим військовим начальником залишився тоді військовий професіонал з величезним досвідом – начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Затинайко, який в критично небезпечній ситуації приймав рішучі військові рішення за телефонним погодженням з Верховним Головнокомандувачем та суворо дотримуючись положень Законів України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України» та «Про державний кордон України».
Генштабом були направлені бойові накази необхідному комплекту військ (сил) на приведення в бойову готовність і негайне розгортання у райони бойового застосування, розпочався цілеспрямований рух бойових частин та кораблів. Головнокомандувач Збройних Сил України з оперативною групою прибув до Криму. Добре пам’ятаю, коли за його наказом я увійшов в контакт з керівництвом ЧФ РФ та до штабу ВМС ЗС України прибув виконуючий обов’язки командувача ЧФ РФ, якого було недвозначно попереджено: у разі зухвалого порушення державного кордону України буде застосовано зброю у відповідності до законодавства нашої держави. Українські військові задіяли тоді ряд дієвих, нестандартних випереджувальних заходів. І це допомогло потім політичному врегулюванню цієї кризи. На завершальному етапі в Криму відбулась зустріч президентів України і Росії і небезпечний конфлікт, який був дуже близький до зіткнення українських і російських військових підрозділів, був нейтралізований в жовтні 2003 року. Але це окрема історія, яка заслуговує дуже детального вивчення її уроків. А тепер згадайте події лютого 2014-го року, щоб відчути різницю…
Наявність чітких, вичерпних директив політичного керівництва держави військовому командуванню саме на початку розвитку кризи воєнного характеру є вкрай важливим ключовим фактором, адже виключно найвище політичне керівництво держави і ніхто інший, запускає всі необхідні процеси військового реагування та вводить в дію відповідні плани по захисту держави. Цей урок важливо всім розуміти також в контексті подій лютого 2014 року.
Слід визнати, що у 2003-му році військові добре зробили свою роботу, на підставі отриманого досвіду були внесені необхідні зміни у документи планування застосування військ (сил). Але, на жаль, політична складова нейтралізації тієї кризи видно по всьому включала і підписання з послідуючою швидкою ратифікацією Верховною Радою України навесні 2004 року договору між Україною та Російською Федерацією про статус Азовського моря і Керченської протоки виключно як внутрішніх вод двох країн. Це при тому, що Україна досить довго категорично не погоджувалася на визнання такого статусу Азовського моря. Наслідки такого компромісу Україна «добре» відчуває з 2014 року до сьогодні.
Повчальними виявилися події розгортання кризи у 2013-2014 роках. Президентом України вже третій рік був Віктор Янукович, який ще в 2010 році прибрав із законодавства України євроатлантичні прагнення нашої держави. В лютому 2013-го, перебуваючи на посаді першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України, який відповідав за міжнародне військове співробітництво, я отримав вказівку від міністра оборони Павла Лебедєва відмовитися від участі в двосторонніх оборонних консультаціях Україна-США. Маючи досвід роботи в штаб-квартирі НАТО на посаді Військового представника Місії України при НАТО, я добре розумів які серйозні негативні наслідки мав би такий український демарш для українсько-американських стосунків взагалі. Саме тому, неймовірними зусиллями все ж таки вдалося провести ці консультації та в значній мірі нейтралізувати негативний розвиток подій у стосунках із США. Безслідно для мене це не пройшло і відразу після завершення вказаних консультацій апаратом РНБО було розпочато розслідування за нібито перевищення мною службових повноважень. Це для мене був перший попереджувальний сигнал.
В цей час Росія активізувала розвідувальну діяльність в районах базування Військово-Морських Сил Збройних Сил України в Криму для забезпечення постійного контролю за українським військовим флотом. В липні 2013 року в територіальних водах України поблизу Севастополя нами було виявлено досить серйозне російське розвідувальне обладнання. Припинення такої незаконної діяльності іншої держави на території України є прямим функціоналом Збройних Сил. Саме тому, за наказом начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України генерал-полковника Володимира Замани я прибув до Криму для координації морської операції по нейтралізації цієї діяльності. В результаті за декілька днів нам вдалося повністю припинити цю російську активність. Але через деякий час я знову відчув на собі незадоволення Росії моїми діями.
Окремо хочу згадати як повчальну історію участі флагмана ВМС ЗС України – фрегата «Гетьман Сагайдачний» в антипіратських морських операціях в Аденській затоці Індійського океану «Океанський щит» (операція НАТО) та «Атланта» (операція ЄС) з 24 вересня 2013 року по 5 березня 2014 року. Це було логічним продовженням участі кораблів ВМС ЗС України в антитерористичній морській операції НАТО «Активні зусилля», до якої ми приєдналися під час моєї служби в Місії України при НАТО у 2006-2007 роках. Пишаюся тим, що був серед ініціаторів участі України в згаданих операціях, вів відповідні переговори з військовим керівництвом Альянсу та брав участь у плануванні цих походів.
Слід відмітити, що ще у 2009 році спираючись на позитивній досвід участі українських бойових кораблів в антитерористичній операції НАТО «Активні зусилля», ми ініціювали перед штаб-квартирою НАТО можливість залучення Військово-Морських Сил України до антипіратської операції НАТО «Океанський щит». В лютому 2010 року Північноатлантичною Радою НАТО, яка є вищім політичним органом НАТО, було продовжено мандат цієї операції та схвалено можливість участі в ній України. Варто згадати, що це відбулося практично напередодні приходу Януковича до влади в Україні.
Безумовно, участь в згаданих операціях відповідала національним інтересам нашої держави, адже давала можливість спільно з НАТО та ЄС працювати за принципом «один – за всіх, і всі – за одного». Тобто, під час дій нашого корабля в Аденській затоці він захищав від сомалійських піратів цивільні судна усіх країн-учасників, а коли він не брав участі в операції – кораблі Північноатлантичного Альянсу та ЄС здійснювали аналогічні заходи щодо забезпечення безпеки суден з українськими екіпажами. Але, коли восени 2013 року все було підготовлено і сплановано для походу флагмана українського флоту в Аденську затоку, почала втручатися «політична доцільність» з російським присмаком тогочасних можновладців – вихід нашого корабля почали відкладати. Правдами і не правдами корабель все ж таки вийшов в море і успішно виконав усі завдання згідно з досягнутими раніше домовленостями. Звичайно, участь українського «Гетьмана Сагайдачного» в операціях «Океанський щит» і «Аталанта» не сподобалась Росії. Важливо відмітити, що в період російської окупації Криму «Гетьман Сагайдачний» завершував участь в операції ЄС «Аталанта» і саме тому йому вдалося уникнути долі усіх інших кораблів ВМС ЗС України, заблокованих в бухтах силами ЧФ РФ. Фрегат повернувся з Індійського океану до Одеси 5 березня 2014 року, де базується і на сьогодні.
Я розумів, що Росія відреагує в якийсь спосіб на такі мої дії, але не очікував, що це відбудеться так швидко і радикально – у жовтні 2013 року тогочасна Служба Безпеки України за сфабрикованими підставами раптом позбавляє мене допуску до державної таємниці, що фактично для моєї посади означало звільнення з лав Збройних Сил України, яке і відбулося в грудні 2013 року. Це було відповідним показовим попередженням з боку Росії усьому військовому керівництву України за декілька тижнів до початку анексії Криму. Як раз подальший розвиток подій і підтвердив ці мої передчуття.
І в цьому контексті саме зараз в ці травневі дні актуальним являється з’ясування усіх причин та обставин, чому у 2014 році у критичний для національної безпеки України момент політиками не були запущені механізми випереджувального військового реагування, як це було зроблено у 1994 та 2003 роках? Списування на безпідставне «у нас не було армії» не витримує критики. Як стало потім відомо наші військові командири в Криму не отримали тоді однозначних і вичерпних вказівок політичного керівництва держави. І якщо хтось думає, що у 1993 чи 2003-му військовим було легше реагувати на кризи, ніж у 2014-му, той помиляється, просто у ті часи це реагування було вчасним, комплексним і тому результативним.
Тобто, найважливіший, ключовий урок, який слід дуже добре засвоїти українським топ-політикам полягає в наступному: якщо політична влада уникає (відкладає на потім чи перекладає на інших) прийняття складних, але життєве важливих для безпеки держави рішень та надання абсолютно конкретних політико-військових вказівок і директив сектору безпеки і оборони під час назрівання та розгортання кризи, то за цим обов’язково йдуть втрата дорогоцінного часу та стратегічної ініціативи, та потім кров, біль і сльози…
Попереду 2023-2024 роки – час покаже, чи зможе українська політична влада перервати цей зловісний десятирічний цикл криз в українсько-російських стосунках, розпочатий Росією ще у далекому 1993-му. Сьогодні у нас є всі підстави прогнозувати вірогідність повторення втретє з боку Росії цього десятирічного циклу. І не тільки тому, що 2024 рік – це рік президентських виборів в РФ… Принаймні одне в цьому контексті є передбачуваним: якщо політичне керівництво України проігнорує вірогідність такої десятилітньої закономірності в поведінці Росії по відношенню до нашої держави – найгірший сценарій для України може знову стати реальністю.
Отже потрібно діяти. Але діяти на основі детально розробленої стратегії загальнодержавного рівня.
