В історії боротьби кожного народу за економічну і політичну самодостатність завжди діє незрима, але могутня сила, яка приводить до неочікуваного, але до більш високого результату, до іншої, навіть несподіваної мети. В синергетиці кінцеву мету неминучого сходження фазових траєкторій руху складної системи називають атрактором. В якості атрактора може виступати або точка – усталена мета (фокус), або інше, більш складне утворення. Вона немовби притягує до себе систему, коригує напрямок її розвитку. В суспільному розвитку такою метою постає могутня держава або інший цивілізаційний рівень.
Так, майбутній стан Київської Русі – держави України як соціально-політичної системи немовби притягує, організовує, формує, змінює її стан. Воїни київських князів Святослава, Ігоря, Володимира, проводячи війни з Візантією, печенігами, хазарами не усвідомлювали, що вони ведуть боротьбу за цивілізаційне майбутнє своєї держави. Це майбутнє «осучаснювало» їхнє «теперішнє». Те ж саме стосується боротьби українських козаків проти зовнішніх ворогів, яку вони проводили впродовж століть. Атрактивна мета, в даному випадку цивілізаційний вибір України – це мета, яка формується в певний початковий момент взаємопов’язаними подіями і процесами. Вони об’єктивно передбачають їх напрямок і незворотній розвиток до вказаної мети. Парадоксальність дії атрактора полягає в тому, що він здійснює немовби детермінацію майбутнім, точніше, станом нової системи, який повинен настати. Так, в подіях і ІХ, і Х, і подальших століть, включаючи ХХ століття, європейського цивілізаційного стану ще не досягнуто, його ще не існує в належній формі і змісті, але він якимось загадковим чином протягує свої «руки» з майбутнього в теперішнє. Рух України до цивілізаційної самодостатності – це складний процес переходу від хаотичного стану до порядку і назад при змінах параметрів системи. Мова йде про вимушене існування в структурі Російської імперії, політичний уклад і культура якої якісно відставали від українських. Життя українців впродовж кількох століть в Речі Посполитій не було самодостатнім через релігійні, економічні і політичні причини. Тому шлях України до можливості самостійного вибору цивілізаційного вектору – це шлях тривалої боротьби, який обумовлений, зокрема, вільнолюбивим характером українського народу. А де свобода, там – творчість.
Впродовж своєї багатовікової історії Україна проходила численну кількість випробувань на свою цивілізаційну зрілість. Адже бути цивілізацією – це не лише побудувати Сади Семіраміди або Велику Китайську стіну. Як відомо, зосередження цивілізації – міські поселення. Нагадаю, що Київську Русь сучасники називали «країною тисячі міст». Але для міста важливі не лише стіни та розгалужена інфраструктура, але й закони, за якими живе населення. Іншими словами, правове регулювання життя. Не менш важливі звичаї та образ життя, сформований агровиробничою діяльністю, етнічним менталітетом і системою релігійних вірувань. Цивілізація – це і наукові лабораторії, і майстерні художників, і проблеми землевласників, і ландшафти, і фінансова система.
Успіх цивілізації вимірюється її естетично-мистецькими та інтелектуальними досягненнями. У цьому плані, як засвідчує історичний досвід, Україна кардинально відрізнялася від свого північного сусіда. Також важливе значення має тривалість та якість життя людей. У якості життя багато вимірів, і не завжди легко визначити їх кількісно. Разом з тим цивілізація – це конкуренція, це війна. Згадаймо греко-персидські війни, військову експансію Риму за межі власне Італії, тривалі, в десятки і сотні років, міжусобні війни в Європі, починаючи з періоду феодалізму і до нашого часу. Україна також, починаючи з часів Київської Русі, гартувала свою силу і волю в не менш численних війнах. На думку виданого німецького філософа Г.В.Ф. Гегеля, війна омолоджує кров нації.
Сьогодні, враховуючи перехід цивілізованого людства у ціннісний вимір всіх аспектів життя людини, з цим твердженням навряд чи можна відразу погодитись. Проте Україна пройшла, крім всього іншого, випробування тривалими війнами – з татаро-монгольською навалою, Кримським ханством, турками-османами, Річчю Посполитою, Московським царством, нацистською Німеччиною. Сьогодні – з Російською Федерацією. Безумовно, за цими війнами великі втрати не лише в економіці і політиці, які гальмували ствердження остаточної незалежності, але і в демографії. А кількісний показник населення, його зростання є одним з факторів досягнення нацією економічного багатства. Проте в цих війнах формувалася українська духовність, в просторі якої виросли і принесли славу як Україні, так і світовій цивілізації Петро Могила, Феофан Прокопович, Григорій Кониський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Володимир Вернадський, Сергій Корольов, Олександр Довженко та багато інших.
Вказані процеси стали умовою розвитку і ствердження цивілізаційного вибору України – Європа, Західний світ. Так само, як Київська Русь після прийняття християнства князем Володимиром здивувала і вразила зарубіжних сусідів своїми досягненнями, своєю могутністю, що змусило європейських монархів шукати можливості породичатися з київськими князями, зокрема з Ярославом Мудрим, так і в ХХ столітті Україна продемонструвала свою волю продовжити боротьбу, розпочату в першому тисячолітті нової ери, за повернення в Європу.
Цивілізаційний напрямок України, вибраний нею остаточно у 1991 році, не міг залишити в спокої Росію. І не лише із-за одвічної жадібності до багатств української землі, до експлуатації таланту і працелюбності українського народу. Але й розуміння того, що вона ніколи не стане сповненою гідності та самодостатності, як Україна. Тим більше враховуючи, з її точки зору, свої «державницькі» досягнення. Але які? Росія змогла побудувати каторжні централи для народів тодішнього СРСР, змогла організувати і «успішно» провести Голодомор в Україні та на Кубані, змогла у формі колгоспів відродити рабовласницький лад. А також створити Гулаг, розстріляти мільйони своїх громадян під час ленінських, сталінських, беріївських та інших репресій. Зрештою, хитрощами і обманом вкрасти у США секрет атомної бомби, і під дулом автомата змусити країни Східної Європи будувати соціалізм, жорстко подавляючи антирадянські виступи в НДР у 1953 році, в Угорщині у 1956 році, у Чехословаччині у 1968 році, у Польщі в 70-80-х роках. Під тим же дулом провести «референдум» в Криму у 2014 році і створити фейкові Донецьку і Луганську республіки.
Проте були й успіхи – проведена індустріалізація. Але якою ціною? За рахунок тотального пограбування свого народу, який сімдесят років змушений був жити в злиднях, під «всевидячим» контролем КДБ та всесильної партійної номенклатури. Також був сконструйований та зроблений технічний виріб, який одержав світове визнання. Але це не електрична лампочка, не телевізор, не комп’ютер, не комфортабельний автомобіль. Це – знаряддя для вбивства – автомат Калашникова!
Втім, ці емоційні міркування не заважають поставити питання – а чому так трапилося? Найперше, і з цим погодиться увесь світ – різні цивілізаційні рівні. Російське суспільство, сформоване, починаючи з ХІІІ століття, під впливом золотоординської, східної деспотичної традиції, не може зрозуміти, що Україна в значній мірі зростала у парадигмі європейської цивілізації. Її впродовж останніх двадцяти п’яти століть визначало прагнення до ствердження демократії і прав людини, які виникли в Афінах у V ст. до н.е., в «золотий вік Перікла». Звичайно, мали місце Спарта і політика римського диктатора Сулли, Хрестові походи, інквізиція, работоргівля, агресивна політика Наполеона, диктатури Гітлера і Муссоліні тощо. Європейська цивілізація, звичайно, має помилки і прорахунки.
При демократії можуть знищити одного філософа – приклад Сократа, при тиранії і диктатурі їх знищують сотнями або сплавляють пароплавами чи виганяють, як письменників, з країни. При демократії навіть раб може стати філософом, як Теофраст, при тиранії будь-який філософ може бути проданий в рабство, як Платон. Або увесь народ перетворений в рабів, як в СРСР. В силу чого європейська цивілізація, заснована на демократії, демонструє потік перманентних змін, який, поєднуючи позитиви минулого і нового, утворює той геополітичний та геоекономічний ландшафт, який наповнює життя сенсом і гідністю.
Наш сусід, повіривши у виплеканий в ХІХ столітті російськими апологетами «Віри, Царя і Отєчєства» міф про свою унікальність, не зміг примиритися з тим, що поступ України по шляху до європейської цивілізації означає кінець «Третього Риму». А «четвертому», як стверджували його міфотворці, не бувати. Не можуть вони зрозуміти всім відомої істини, що в сучасному світі неможливо мати його блага і одночасно сповідувати ідеї феодальної, «домостроївської», боярської пихатості. Це означає жити в минулому, жити віджилими догмами.
Проте цього ніяк не міг зрозуміти і не розуміє чільник РФ Путін. У нього з’явилося бажання, «ідея фікс», відродити бувшу імперію СРСР, щоб стати рівноцінним опонентом Західному світу. А для цього потрібно загарбати Україну. Але старовинна мудрість попереджає: бійся своїх бажань і молитов! Вони збуваються, але не таким чином, як хотілося б. Герой оповідання англійського письменника У. Джейкобса «Мавпяча лапа» хоче грошей, і йому приносять чек на 200 фунтів стерлінгів, оскільки його єдиний син загинув на заводі: його навпіл перерізала машина; друге бажання – нічого не потрібно, тільки поверніть сина! І страшний привид сина з’являється за вікном. І в результаті, останнє, третє бажання – щоб він згинув! У випадку з Путіним ситуація ще гірша. Увесь цивілізований світ хоче не лише його загибелі, але й загибелі його країни. За царизму Росія була «жандармом Європи», в радянські часи – «імперією зла», сьогодні – не просто країна-агресор, а варвар з ядерною зброєю. А людство не може жити в одвічному страху.
Коли тоне такий великий корабель, як держава, тим більше така велика за розміром, як РФ, всіх деталей не передбачиш, і тим більше в цій ситуації її не врятуєш. Те, що повинно відбутися, ніколи не дізнаєшся як, яким саме чином воно повинно відбутися. Воно може відбутися дуже неочікувано, але воно все ж таки збудеться! Кожна імперія приречена на загибель, але ніхто в світі не думав, що причиною її загибелі стане Україна, порівняно з ресурсами, економікою і армією РФ – невелика держава. Але атрактивна мета – бути разом з Європою, загартувала волю і дух українського народу, зробила його армію і більш професійною, і більш модернізованою, чим у ворога. В цій ситуації Давид завжди перемагає Голіафа.
Правда, від цієї війни Україна сильно потерпає. Але завдяки війні вона знайшла в собі невичерпну енергію творення себе як нової складової структури загального цивілізаційного світу. Україна демонструє численні варіанти шляхів побудови себе як нової держави, крім одного – повернення до старого! Молоде вино, як стверджував Тенгіз Абуладзе в своєму геніальному фільмі «Покаяння», в старі міхи не вливають. Тому війна, попри всі біди і втрати, є своєрідним цивілізаційним випробуванням, загартовуючи волю і віру в неминучу перемогу!
