Ще два роки тому ніхто б і не повірив, що трьохсот тисячне місто може, отак зненацька, опинитися у справжньому жаху – на лінії фронту.
Горлівка – п’є чашу свого горя сповна.
За останній місяць не було дня, щоб не точилися бої по периметру: найбільше страждають жилмасиви Озерянівка, Зайцево, Гольма, Майорськ, Бессарабка, Глибока, Комсомолець, Строїтель. Але дістається й Сонячному, Короленко й Великану.
Географія обстрілів дивна навіть для запеклої «вати».
Можна б сказати, що все логічно – «укри обстрілюють окраїни».
Але ж дивно, що жоден обстріл не завершився попаданням по «гніздах» бойовиків, які розташовано як раз у центрі міста. Можна було б гатити саме по тих районах, де «казарми» та «штаби», щоб хоч «для картинки укроЗМІ» жертви були не тільки серед мирних людей.
Але ж ні: оті міфічні «укри-карателі-фашисти» чомусь «б’ють» виключно по житлових масивах. А коли дотошні мешканці починають роздивлятися на мапах гугла (благо, Інтернет у Горлівці ще є) траєкторії «прильотів», картина взагалі може звести з розуму пересічного «сепаратиста»: більша частина обстрілів йде по принципу «з міста у місто»…
Зараз Горлівку обстрілюють найчастіше вночі. Кожного ранку місто рахує вбитих та поранених.
Мешканка Комсомольця плаче: «Вбитим легше – помер та і все. А що робити пораненим? Ось жіночка пролежала під завалом у квартирі не знаємо й скільки та просто стекла кров’ю, бо рятувати вже ніхто не їде… Може, потім приїжджають, коли обстріл закінчується, а поки йде – годин чотири-п’ять – ніхто не приїде, ані «швидка», ані оті рятувальники…»
Мешканка Гольмівського: «…Ось вночі обстрілювали… Кухня завалилася і її там придавило… Рятувальники приїхали, світло включили, почали розгрібати – так знову почався обстріл – та ще й який!!! – і вони, рятувальники, теж попряталися всі! А жінка до ранку під завалами померла…»
Найчастіше взагалі ніхто не розбирає завали та не шукає поранених й загиблих. Може, тільки найближчі сусіди, якщо в них є на це сили, бо найчастіше це старі люди, а їх у місті зараз найбільше.
А ще ніхто просто не шукає людей, які «тут ось жили, а зараз кудись зникли». Не шукають, бо, можливо, вони виїхали «в Україну» чи то у Росію, можливо – переселилися до дітей чи до інших родичів тут, у місті, а можливо, й зникли зовсім – хто його зна… Всіх зниклих порахують після війни. Ось тоді вже можна буде сказати про причини скорочення населення міста. І це будуть страшні причини, подейкують люди…
А найчастіше мешканці Горлівки просто «ні у що не встряють», бо цікавість та активність зараз недоречна: збігали на ринок (швиденько, між обстрілами), постояли у черзі за гуманітарною (мовчки!), на роботі позаймалися своєю справою (без обговорень та перерв на каву, бо хтось може «здати»!) – і додому! І все…
А ось діти – бігають по вулицях. І це бачити просто дивно. Бо виникає питання: а, що, батьки не переймаються тим, що війна? Чи більшість батьків знає – коли обстріли починаються, та коли закінчуються? А звідки?
Пів міста зараз без води та без електроенергії. Подекуди нема газу. На «прості» виклики (серцевий напад, наприклад чи гіпертонічна криза!) «швидка» не їде.
А що робить фейкова влада міста?
Замилює очі.
Будує «нову державу».
Робить вигляд для «маркізи»: ось тільки стріляють, а в іншому – всі щасливі, бо вільні від фашизму…
Об’яви «є вакансії…» з’являються все частіше: освіта, медицина, ЗМІ, торгівля, ремонт автівок та інша сфера послуг – все потребує кадрів, бо справжні кадри геть поїхали й не поспішають повертатися. Ті, що ще лишаються у місті – не дуже то й хочуть працювати майже «за так». А ті, що приходять на роботу – кадрами назвати важко, бо про кваліфікацію й питати страшно.
Мешканка Сонячного констатує, що «спеціалістів у місті вже майже нема, куди не прийдеш – якісь дивні люди, що їм не довірити ані підстригтися у перукарні, ані укола у поліклініці зробити, ані зважити щось на ринку, бо рахують, як першокласники»…
Місто в очікуванні технологічних катастроф, бо спеціалісти майже всі виїхали.
У систему водопостачання протекло 17 кіло хлору? А нічого страшного, каже влада, це зовсім небагато… Вирізано тролеї? Ну, то й що? Заклали їх на зберігання, після війни почепимо! Нема води, світла й газу? Буде. Ремонтуємо. Треба терпіти, бо війна!
«МЧС» набирає «рятувальників».
Мешканець міста: «А що? Піду! Зарплатня там є та це ж не окопи! Та й не виїжджають вони там на кожну пожежу, бо палива зайвого нема, тільки після обстрілів, кажуть…»
Це теж дивно: знову всі про все знають! А таки звідки?
Влада директивно знижує ціни на овочі.
Розумний мешканець міста чухає потилицю: «Це було б гарно, але ж це невигідно продавцям і вони ж можуть взагалі ті овочі нам не привозити… Палка о двох кінцях, так би мовити…»
Влада розробляє плани по відновленню розбитого житла…
Влада запрошує людей відпочивати на ставку, куди завезено п’ять тон піску…
Влада…
У тих, хто працює у «виконкомі» та робить таку «картинку молодої республіки» у тісній співпраці із окупантами, є імена. У тих, хто за спинами виконкомівців керує містом, теж є імена. Вони всім відомі. Перші – виконкомівці – навіть не криються. Вони пишаються тим, що підтримують «владу» та «рятують» мешканців міста від «повної розрухи».
А мешканці – намагаються я вижити.
Кожен в міру своєї совісті.
Житель Гольми: «Зустрів старого товариша, багато разом чого пережили, здавалося – я його добре знаю. Поручкалися. Розговорилися про воєнне життя. І раптом він каже: «Я у підвалі працюю… Важко мені, не витримую… Кров, кінцівки повідрізані прибирати… Ну, там укрів, фашистів допитують… А я прибираю… Ну, й самому іноді приходиться когось погамселити… Там перемісили вже десь із 70 тих укрів… А що – фашисти! Спати тільки ось погано став… Нерви…» Дивлюся на нього – і кров у жилах стине! Так я навіть спиною до нього повертатися вже не можу: страшно! І думаю ось – чи мене він здасть до того підвалу?..»
Ось так на лінії фронту і живуть…
