«Усім їм «для представництва» були потрібні просторі будинки, мисливські угіддя, маєтки та замки, численна прислуга, багаті застілля, підвали з вишуканими колекціями вин. Крім того, вони просто-таки збожеволіли від побоювань за своє життя…»
Це не оцінка способу життя найвищих ешелонів «кадрового корпусу» путінського режиму. Це фрагмент із книги спогадів Альберта Шпеєра, особистого архітектора Адольфа Гітлера у 1934-41 роках, міністра озброєнь і боєприпасів Німеччини у 1942-45 роках, визначного технократа й менеджера, без якого нацизм загинув би, вочевидь, раніше на кілька місяців, а то й років. Один лише факт, що характеризує управлінські таланти Шпеєра. За півроку після його призначення у лютому 1942-го на посаду міністра (а до цього він ніколи не стикався з випуском зброї, навіть в армії не служив) Німеччина збільшила загальний випуск зброї на 27%, танків – на 25%, а боєприпасів – на 97% без задіяння нових потужностей і резервів робочої сили. А до 1944 року Шпеєр зі своєю командою технократів зумів в умовах тотальної війни, нестачі сировини та бомбардувань Німеччини більш, ніж потроїти випуск військової продукції й освоїти принципово нові види озброєнь (реактивні винищувачі, балістичні та крилаті ракети, нічні перехоплювачі з бортовими радіолокаторами, надважкі танки тощо). Водночас не в останню чергу завдяки Шпеєру в 1945 році був просаботований наказ Гітлера при відступі знищувати всю інфраструктуру, бо, мовляв, німецька нація після поразки не матиме права на існування. На «великому» Нюрнберзькому процесі Шпеєр був одним із головних обвинувачуваних, визнав себе винним, а нацистський режим – злочинним й отримав вирок: 20 років ув’язнення. Після виходу на свободу опублікував кілька книг, присвячених гітлерівській добі. Тож оцінки та свідчення такої небуденної особистості становлять неабиякий інтерес. У тому числі для виявлення типологічних рис тоталітарних режимів.
У спогадах Шпеєра, поміж іншого, чимала увага присвячена звичаям і нормам поведінки нацистської еліти. Показовим у цьому плані був «наці №2» Герман Геринг. «Після того, як Геринг у 1935 році побачив нову резиденцію Гітлера «Берггоф», він розпорядився звести навколо свого старого скромного мисливського будинку замок, що за розмірами перевершував новобудову Гітлера. З такою ж величезною головною житловою кімнатою, тільки з іще більшим розсувним вікном. Гітлер тоді засмутився через такий розмах. Проте його архітектор знайшов спосіб як звернути на благо потяг Геринга до розкоші: без довгих слів було вирішено, що Карінхалле буде одночасно ставкою рейхсмаршала». І ще одне прикметне спостереження: «Для Геринга хорошими були будь-які засоби, щоб якраз під час війни поповнити свою художню колекцію. Тепер уже на три-чотири ряди в холах й інших приміщеннях Карінхалле висіли найцінніші полотна. Коли ж на стінах не залишилося вільного місця, він використав для розміщення картин стелю вестибюлю. Навіть на внутрішній стороні пологу над своїм розкішним ложем він наказав закріпити зображення оголеної жіночої фігури в натуральну величину, що символізувала Європу».
Чи не правда, щось дуже й дуже нагадує? Втім, до золотих унітазів у Третьому Рейху не дійшли. Можливо, не вистачило часу…
Та продовжимо читання спогадів Шпеєра. «Усього лише через дев’ять років після приходу до влади керівний прошарок [Третього Рейху – С.Г.] був настільки корумпований, що навіть на критичному етапі війни не міг відмовитися від уже звичного стилю життя на широку ногу. Всім їм «для представництва» були потрібні просторі будинки, мисливські угіддя, маєтки та замки, численна прислуга, багаті застілля, підвали з вишуканими колекціями вин. Крім того, вони просто-таки божеволіли від побоювань за своє життя, і в цьому було щось гротескне. Гітлер сам, куди б він не прибував, насамперед наказував будувати для нього бункери, товщина перекриттів яких, відповідно до ваги бомб, що збільшувалася, зросла під кінець до п’яти метрів. Цілі системи бункерів були зведені у Растенбурзі, у Берліні, на горі Оберзальцберг, у Мюнхені, у гостьовому замку в Зальцбурзі, у ставках фюрера під Наугеймом і на Соммі, а в 1944 році він наказав пробити в горах Сілезії та Тюрінгії ще дві ставки, що вимагало залучення сотень так потрібних фахівців із шахтного будівництва та тисяч робітників».
Що ж, у нинішнього «бункерного» був гідний попередник. А «великий вождь»- зразок для оточення у всьому. «Кидалися у вічі страх і перебільшена оцінка значущості власної особи у Гітлера; вони робили і для його оточення нескладним завданням прийняття надмірних заходів із власної безпеки. Не тільки у своєму Карінхалле, а й у віддаленому замку Фельденштайн поблизу Нюрнберггу, який майже ніколи не відвідувався, Геринг наказав збудувати розгалужені підземні споруди. Сімдесятикілометрове шосе, що пролягало через відгороджені ліси від Карінхалле до Берліна, було обладнане бетонованими укриттями на рівному віддаленні одне від одного. При огляді наслідків прямого влучання важкої бомби у громадське бомбосховище Лей [очільник нацистського «Трудового фронту» – С.Г.] нічим не цікавився, крім товщини пробитих перекриттів у порівнянні з їхньою потужністю у його особистому бункері, розташованому в практично безпечному передмісті Груневальд. І до всього цього гауляйтери згідно з наказом Гітлера, переконаного в їхній незамінності, споруджували собі ще і ще бункери поза своїми містами».
От така публіка керувала Третім Рейхом – і прирекла на страждання та смерть десятки мільйонів людей у всьому світі. Чим усе це закінчилося для Рейху та його вождів, добре відомо. Проте всього цього могло б не статися, якби демократичні держави вчасно зупинили фюрера. Вони могли зробити це ще у березні 1936 року, коли німецькі війська увійшли до демілітаризованої Рейнської зони, що було відкритим порушенням Локарнського договору та мало би спровокувати військові контрзаходи з боку держав Антанти. Але так не сталося. Шпеєр писав: «Навіть згодом, коли [Гітлер – С.Г.] уже вів війну проти майже всього світу, він завжди називав введення військ у Рейнську зону найзухвалішою своєю акцією. "Наша армія нікуди не годилася; на той час нам не вистачило б сил навіть для боротьби з поляками. Якби французи втрутилися, то легко б нас розгромили; ми не змогли б чинити опір довше кількох днів. А про авіацію, яку ми мали, навіть смішно згадувати. Декілька "Юнкерсів-52" "Люфтганзи", та й для них не вистачало бомб"».
Історія повторюється, чи не так?
