Через нелінійність суспільних процесів протести в Казахстані, що переросли на повстання, виявилися несподіваними як для всієї правлячої верхівки, так і для російського керівництва.
У всіх сенсах для них прилетів чорний лебідь і як завжди в дуже складний момент і не вчасно. Особливо напередодні переговорів Росії із США, НАТО та ОБСЄ. Ситуація кардинально змінилася як у внутрішньому казахстанському вимірі, так і у міжнародному. У тому числі й через відкриту інтервенцію так званих союзників з ОДКБ, зроблену всупереч порушенням статутних документів організації. Це ще позначиться тією чи іншою мірою на всіх учасниках цього незаконного заходу.
Хоча тригером подій у Казахстані були економічні чинники і певною мірою соціальні, але причини протестів лежать набагато глибше і невдоволення населення накопичувалося роками.
1. Тугий вузол проблем
Ми поки що залишимо за дужками етнічні проблеми країни, хоча у цих подіях вони не грали провідної ролі. Проте про них забувати не слід.
Зазначимо один історичний факт, про який намагаються не дуже згадувати. Народні виступи у Казахстані відбулися у другій половині 1980-х рр. ще раніше, ніж розгорнулася криза навколо Нагірного Карабаху.
Тоді обурення казахстанців викликало призначення на посаду першого секретаря ЦК компартії республіки московського призначенця Геннадія Колбіна. Події відомі як Жовтоксан - Грудневе повстання. Це був виступ проти диктату центру.
Зазначимо характерну деталь. На вищі керівні посади призначалися і казахи, і росіяни, проте крім особистих якостей обов'язковою вимогою було знання російської мови. У той самий час призначення етнічного росіянина на керівну роботу у Казахстані не потребувало знання казахської мови, навіть якщо він призначався у регіоні, де переважало казахське населення.
Невдоволення були жорстоко придушені, двоє людей розстріляли, багато хто отримав тривалі терміни ув'язнення. У такій обстановці прихід у владу етнічного казаху Нурсултана Назарбаєва розглядався як початок серйозних змін у республіці. Вони почалися, але зовсім не в тому напрямку, як припускали прихильники реформ.
З історичних причин казахське суспільство поділено на так звані жузи. Це досить складне етнонаціональне явище, аналогів якого не має в інших державах Центральної Азії.
У країні три жузи — Старший, Середній та Молодший. Їхні назви не означають підпорядкованості, а відображають географічний та історичний фактор їх утворення та формування після розпаду племінної системи.
Старший жуз отримав свою назву тому, що утворився першим і займає південну і частково середню частину країни, включно з колишньою столицею Алма-Ати, яка і зараз є найбільшим містом країни за населенням.
Середній жуз займає центральні області, а Молодший західні. Між жузами існують певні етнічні, мовні та ментальні відмінності. За традицією члени жузів зазвичай займалися відповідною діяльністю. Як каже казахське прислів'я, «Дай Старшому жузу палицю і нехай пасе худобу, дай Середньому жузу перо і нехай вирішує суперечки, дай Молодшому жузу спис і відправ на ворога». Члени Молодшого жуза відрізнялися пасіонарністю, вони найменш русифіковані і тому серед них мало тих, хто знає російську мову. Відповідно, у них відносно низький освітній рівень. З цих причин як за радянських часів, так і у незалежному Казахстані соціальний ліфт їм було фактично закрито.
Все це викликало невдоволення місцевої еліти, в тому числі і тому, що з центру надсилали керівників інших жузів. Часто з об'єктивних причин, тому що було складно знайти професіоналів на місцях. Особливо для керівництва підприємствами нафтової та газової промисловості.
Так склалося, що на середньому рівні державного та економічного управління присутні представники Старшого та Середнього жузів, але на верхньому практично лише Старшого. Назарбаєв та чинний президент Токаєв саме з нього. У нинішніх подіях це не артикулювалось, але про це казахи не забували.
Звичайно, етнорегіональний фактор не був визначальним у зіткненнях та подіях, наприклад, у Жаноезені у 2011 та 2020 роках. Верхівка Молодшого жузу ніколи не була ініціатором протестів, проте відомо, що вона сприяла підвищенню температури виступів, у тому числі через негласну підтримку місцевих керівників.
У Казахстані стараннями Назарбаєва та його сім'ї було створено класичний авторитарний режим практично безмежного розграбування дуже багатою корисними копалинами країни.
Казахстанська олігархія має відверто родовий і навіть сімейний характер. Усе певною мірою пронизане сімейством Назарбаєвих або тих, хто з ним тісно пов'язаний різним способом і від нього залежить.
У країні, що отримує мільярди доларів від експорту корисних копалин, насамперед, вуглеводнів винятково великий розрив, зокрема, у доходах між Сім'єю та навколо неї та рештою населення. Причому розкіш небагатьох виставлялася напоказ, як і прийнято на Сході, що викликало цілком зрозуміле роздратування й надалі соціальне напруження.
Не всі були задоволені серед еліт казахстанським виданням непотизму. Назарбаєв купирував певні спалахи невдоволення нагорі у різний спосіб, зокрема вигнанням тих, хто на самому верху у якийсь момент був не під масть.
Так колишній прем'єр-міністр Акежан Кажегельдін, нагороджений орденом «Парасат» (Шляхетність), став фактично злочинцем після того, як наважився висунути свою кандидатуру на президентських виборах 1999 року. Був змушений емігрувати та живе за кордоном.
Іронія у тому, що режим тією чи іншою мірою сам підготував розмивання своєї соціальної бази. На початку 1990-х гг. у Казахстані було розгорнуто програму направлення за державний рахунок багатьох молодих людей на навчання за кордон. В основному в престижні університети США, Європи та Китаю, у невеликій кількості в Японію.
Молоді та амбітні молоді люди, у своїй більшості чудово професійно підготовлені, після повернення на батьківщину через певний час виявили, що їхні якості управлінців не дозволяють піднятися кар'єрними сходами, якщо вони не належать до Сім'ї та її оточення. Їхня межа - середній рівень у компаніях, що належать родичам Назарбаєва, або в системі державного управління. Як таке могло сподобатися володарю престижного диплома американського або британського університету? Ніяк. Залишалося або шукати роботу на Заході, або змиритися з становищем. Як виявилося, знайшлися такі, що не змирилися.
Виникла ситуація, коли режимом багато хто були дуже незадоволені. Робітники нафтопромислів своєю низькою зарплатою та умовами праці, дрібний та середній бізнес чиновним беззаконням та фактичною незахищеністю перед свавіллям правоохоронних органів, продажністю судів та прокуратури. Сім'я всіх дістала, і вистачило якогось випадкового тригера, щоб через тугий вузол проблем спалахнув, зовні несподівано, спочатку бунт, а потім всенародне повстання.
І як завжди знайшлися у владі ті, хто поспішив скористатися народним виступом, але про це у наступній частині.
