Не думав, що доведеться знову писати про речі, які мають бути елементарними, абетковими для кожного українця. Проте, схоже, не тільки серед певної категорії владних і навколовладних діячів, а й у патріотичному таборі (у певних його середовищах) політична абетка досі залишається незасвоєною. Це не просто погано – це надзвичайно небезпечно у час війни.
Про що мова? Про кримськотатарську автономію.
Отже: на першому парламентському саміті Міжнародної Кримської платформи, який відбувся 24-25 жовтня 2022 року у місті Загреб (Хорватія), голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров заявив: «Ми маємо внести зміни до Конституції України, чітко визначивши кримську автономію як автономію, створену за національно-територіальною ознакою, як форму самовизначення корінного народу Криму».
І здійснялася справжня буря в Інтернеті.
Що тільки не ставилося на карб киримли! А найголовніше – що вони не мають якихось особливих заслуг перед Українською державою, не рвуться наразі воювати за неї, не розгорнули масовий рух спротиву в окупованому Криму. Один із блогерів резюмував це все так: «Татар кримських на фронті одиниці. Десятки за політичними статтями у російських тюрмах. Решта взяли російські паспорти і торгують чебуреками, як і раніше… Дуже жирно для них автономію…» А інший додав: «Участь кримських татар у спротиві 2014-2015 років і в сьогоденних подіях була, м’яко кажучи, незадовільною, а глядячи, якими темпами татари в тому числі і чоловіки, перетинали західні кордони у перші тижні і місяці війни я розчарований». І взагалі: «С учётом закона о коренных народах, крымские татары вообще в шоколаде».
Найсерйознішим же у всьому цьому «джентльменському обладунку» є твердження, що «сепаратизм в Крыму произрастал из его особого статуса», а тому «после войны у Крыма не должно быть никакой автономии». Ба більше: «создавая какую-либо автономию, мы повторяем ошибку 90-х и спустя пару десятилетий получим новую проблему. Только теперь уже в отношениях с Турцией. Украина должна прекратить все поползновения по поводу любых автономий». (я навмисно цитую ці твердження дуже й дуже патріотичного персонажа мовою оригіналу). Максимум, на що погоджуються носії окреслених вище поглядів щодо кримців, – це «національно-культурна автономія в межах унітарної держави Україна».
Але поставмо питання руба: а що робила у минулі роки Українська держава в особі її владних структур (та й переважної частини політикуму) для забезпечення прав і потреб киримли? Адже не лише українці пройшли через пекло геноциду, не лише – за десятиліття по тому – євреї України, а й кримські татари. І то був не тільки геноцид, а й вигнання з забороною повертатися на рідну землю. Ті, хто зводить кримців лише до одного з корінних народів України, роблять вигляд, наче вони про це не знали або забули, принаймні, не згадують. А тим часом серед сталінсько-беріївських «орлів», які в 1944 році здійснювали депортацію, були й тисячі етнічних українців – чекістів і червоноармійців. Звісно, то були «гвинтики» радянської тоталітарної машини, це всі розуміють, але на емоційному рівні осад, мабуть, залишився донині… А коли в 1960-70 роках тисячі кримськотатарських сімей намагалися повернутися на Батьківщину, їх виловлювали по Криму, судили і відправляли до призначених їм резервацій «именем Украинской ССР». Утім, скажуть, що то були часи давні, тоді українська державність існувала лише формально, як складова СРСР.
А як у новій добі? З самого початку масового повернення кримців до Криму місцева влада в особі керівництва спершу області, а потім новопосталої (за командою з Кремля) автономії всіляко перешкоджала цьому процесу, вела шалену антитатарську пропаганду. Новонароджені олігархи за тісного сприяння центральної влади розграбовували Україну, за безцінь скуповуючи матеріальні активи, – а на допомогу тим, хто повертався на Батьківщину, коштів не було… Найшвидше, з цієї причини чимало кримців не повернулися з місць депортації. А наприкінці 1990-х земельна реформа імені Кучми залишила абсолютну більшість киримли без будь-яких ділянок родючих ґрунтів, що спровокувало численні конфлікти.
Чи намагався офіційний Київ якось «розрулити» ситуацію? Дуже слабо. Власне, він самоусунувся, віддавши практично всю владу у Криму комуністам і неприхованим російським шовіністам; мляві спроби прем’єрів Куніцина та Матвієнка зробити щось корисне для кримців бойкотувалися апаратом. А за президентства Януковича прем’єром АРК став генерал-полковник міліції Анатолій Могильов, який у газеті «Крымская правда» назвав кримських татар «поплічниками Адольфа Гітлера». Що ж, нічого дивного: на всіх виборчих ділянках Криму в місцях компактного проживання киримли партія Януковича зазнала катастрофічної поразки. Взагалі, кримці на всіх українських виборах голосували десь так під 100% за демократичну європейську Україну. Ясна річ, для Могильова це була ознака «нацизму».
Вторгнення росіян до Криму розпочалося 20 лютого 2014 року. З перших днів цього вторгнення сотні кримців приходили до військових частин (військкомати Янукович, як відомо, фактично ліквідував) і вимагали призвати їх до війська і видати зброю. Їм повсюдно відмовляли. А якби не було відмов, за кілька днів 2-3 тисячі озброєних киримли з армійським досвідом змогли би гідно протистояти «ввічливим зеленим чоловічкам» полковника ҐРУ Стрєлкова-Ґіркіна і не дозволити їм захопити Верховну Раду АРК. А за місяць можна було би сформувати кримськотатарський корпус із 10-12 тисяч багнетів. Але сталося, як відомо, інакше. Нова влада у Києві без бою здала Крим, обравши найгірший із можливих варіантів – не обороняти його і водночас не виводити війська, не вивозити банківські цінності, рухомий склад залізниць тощо на «материк». 27 лютого спецназівці Ґіркіна забезпечили «правильне» голосування депутатів, які відправили у відставку Могильова та поставили на його місце Аксьонова. Якийсь час обложені українські гарнізони виконували наказ Києва: «Тримайтеся!» - але: «Щоб жоден танк не виїхав із казарм!». Не було їжі, часто не було питної води, не кажучи вже про цигарки, – всім цим забезпечували, поки могли, кримськотатарські волонтери. Ну, а потім, коли все було втрачено, на основі залаштункових «договірняків» між Києвом і Москвою з кінця березня та до літа відбувався відхід українських силовиків із півострова. В АРК залишилися вірними присязі 29,6% солдатів й офіцерів ЗСУ та 29,7% прикордонників, 10,8% особового складу СБУ, і тільки 0,8% міліціонерів. Кримські «Альфа» та «Беркут» у повному складі перейшли на бік російських агресорів. А керівник Севастопольського управління СБУ Петро Зима разом із генералами ФСБ вже 20 лютого наказав своїм підлеглим перейти на службу Росії. Майже всі так і зробили. То хто ж продемонстрував масову зраду та нехтування інтересами України як у Києві, так і в Криму?
Слід сказати, що Кремль уміло скористався деморалізацією серед киримли. Його емісари, використовуючи своїх прихильників у середовищі кримських татар (їх налічувалося небагато, проте вони були, серед них – Герой України ректор Кримського державного інженерно-педагогічного університету Февзі Якубов, якого у 2016 році на посаді замінив син) та вдавшись до жорстких репресій проти противників аншлюсу (аж до вбивств активістів), натомість пропонуючи щедрі подачки та пільги (мовляв, Україна цього вам не давала, а ми даємо!) змогли нейтралізувати потенційний опір. А скільки кримських українців продовжили боротися? Незрівнянно менше, ніж тих, що записалися після 2014 року «росіянами»…
І нарешті. В ніч на 13 лютого 2017 року на Чонгарі трапився конфлікт між військовиками ЗСУ членами громадської організації «Аскер», на базі якої формується кримськотатарський батальйон ім. Номана Челебіджіхана. Про це повідомив голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. За словами Чубарова, початком інциденту стало «немотивоване і силове зайняття військовослужбовцями облаштованої громадською організацією «Аскер» території, на якій базуються бійці формованого кримськотатарського батальйону». Чубаров звинуватив солдатів у нищенні споруд добровольців і спробах застосування фізичної сили. Натомість прес-служба Оперативного командування «Південь» заявила, що інцидент розпочався в момент, коли представники ЗСУ розгортали бойові позиції, а до них на позиції прибули «максимально озброєнні представники незаконного збройного формування» (так був охарактеризований кримськотатарський добровольчий батальйон). Відтак «враховуючи специфіку підрозділу та умови ситуації, формування було затримано, роззброєно і виконані всі вимоги статутів і інших законодавчих актів стосовно дій у подібних ситуаціях». Схоже, вже у 2017 році дуже було потрібно, щоб на Чонгарі не стояв кримськотатарський батальйон…
А тепер запитання: до чого це все мало мотивувати кримських татар?
І коротко по інших пунктах «звинувачення».
Воюють у складі ЗСУ одиниці кримців? Не одиниці. Але зі зрозумілих причин воїни-киримли не хочуть «світитися», щоб не дати привід росіянам для репресій проти своїх родичів у Криму чи Херсонській області.
Лише кілька десятків кримських татар у в’язницях? Станом на жовтень 2021 року окупанти засудили 40 осіб, ще 48 перебували в СІЗО, 11 – під домашнім арештом. 57 киримли загинули внаслідок політичних репресій. А наприкінці червня цього року тільки в Генічеському районі Херсонщини рашистами були затримані 50 кримських татар.
На півострові кримці взяли російські паспорти? А що зробили місцеві українці? Без відповідного аусвайса в фашистській державі, якою є нинішня РФ (що переконливо довів Тімоті Снайдер) жити неможливо.
Статус корінного народу дає змогу і без автономії «бути в шоколаді»? Є такий документ – Декларація Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів (2007 рік). Процитую дві його статті: «Стаття 4. Корінні народи при здійсненні своїх прав на самовизначення мають право на автономію або самоуправління у питаннях, які належать до їхніх внутрішніх та місцевих справ, а також і шляхів фінансування їхніх автономних функцій. Стаття 5. Корінні народи мають право зберігати та укріплювати свої особливі політичні, правові, економічні, соціальні та культурні інститути, зберігаючи при цьому своє право, якщо вони цього бажають, на повну участь у політичному, економічному, соціальному та культурному житті держави». Чи потрібні детальні роз’яснення?
Особливий статус Криму в минулому провокував сепаратизм? Жодного сепаратизму у Криму не було і бути не могло. Існували проросійські рухи, щедро фінансовані та вміло організовувані з Москви за мовчанки Києва.
І нарешті – про Туреччину та кримців. Так, у цій чорноморській державі живе, за різними оцінками, від 4 до 7 мільйонів осіб із кримськотатарським корінням, але абсолютна більшість їх вважає себе не кримцями, а турками кримського походження. Тільки від 150 до 300 тисяч наполягає, що вони – киримли. Кримськотатарська діаспора в Туреччині допомагає кримським татарам в окупованому Криму і на решті території України. Вона збирає гроші для сімей політв’язнів і гуманітарну допомогу, мітингує під посольством Росії, поширює інформацію про репресії в Криму.
Цю категорію населення об’єднує близько півсотні дернеків – товариств культури і взаємодопомоги кримців. Чи добре все це? Так. Чи може влада Туреччини використати своїх киримли для інкорпорації Криму? Навряд чи. Адже переселити їх у Крим вона неспроможна (на щастя, Туреччина – не тоталітарна, а авторитарна держава), хіба що кілька тисяч добровольців після визволення півострова поїдуть відбудовувати Крим. Чи захочують кримські татари півострова приєднатися до Туреччини? Хто знає історію відносин Криму з Оттоманською Портою, той скаже, що це дуже і дуже малоймовірно. А от якщо не нададуть киримли національно-територіальну автономію (адже йдеться не просто про корінний народ, а про націю, яка у модерні часи здійснила, паралельно з Україною, спробу вибудувати свою державу), то орієнтація на Туреччину буде зростати. Іншими словами, не наявність кримськотатарської автономії, а її відсутність створить серйозні проблеми для України. А тому, як на мене, певній категорії Інтернет-публіки годі лякати себе й інших байками, слід працювати над вибудовою засад автономії.
