З Тарасом ми розмовляємо раннього ранку того дня, коли ворог завдав ракетних ударів по Луцьку. Це був не перший напад на місто. Луцьк уже прокидався від вибухів 24 лютого, о 6 ранку, коли Росія напала на Україну. Луцьк все ж вважався відносно спокійною територією. Сюди їхали біженці з місць, де активні бойові дії.
«В УКРАЇНІ З’ЯВИЛАСЬ СПРАВЖНЯ АРМІЯ!»
– На вашу думку, Тарасе, чому ворог знову підступно бомбив ракетами Луцьк? Адже військовий аеродром, який зазнав нападу в першу годину війни, вже було знищено. Щоправда, літаки, які на ньому дислокувалися, були звідси виведені буквально за кілька годин перед нападом. Зараз же водночас з Луцьком вдарили і по мирному Івано-Франківську, Дніпру…
– До вчорашнього дня ворог майже не чіпав Правобережну Україну західніше умовної лінії розмежування Київ – Одеса. А сьогодні вже обстрілювались не лише Івано-Франківськ, а й уперше Дніпро. Крім цього, Генштаб ЗСУ повідомив про підготовку ударів російською авіацією по території Білорусі з території України з метою провокації та втягування Білорусі в російсько-українську війну. Ворог планомірно, крок за кроком продовжує окупацію. В перші чотири дні Росія не досягла оперативного успіху й «застрягла» практично на початкових окупованих позиціях і почала вносити значні корективи в план бойової операції, змінюючи її на стандартну загальновійськову. Найбільшою швидкість просування окупантів була на півдні.
Російська армія завжди діє дуже стандартизовано та рідко відступає від власних статутних рекомендацій. Тому росіяни завжди використовують артилерійські вогневі потужності, коли воюють у містах. І це додаткова загроза для цивільного населення. Хоча російські збройні сили зазнали помітних втрат, темп наступу значно сповільнений і їхній бойовий потенціал виснажений, проте це не означає швидке закінчення війни. ЗС РФ необхідна оперативна павза для поповнення запасів і реорганізації, тому вони прогнозовано погодяться на чергові перемовини.
Наступного тижня закінчується лише початкова фаза війни, яка обіцяє бути ще кривавішою, беручи до уваги майбутні вуличні бої та ракетно-бомбові удари по мирному населенню. У перші кілька днів Москва вважала, що досягне успіху без великих повітряних боїв і за це дуже поплатилась, зазнавши великих втрат від української ППО. Росія не використовувала повністю свою бойову міць, бо тоді б було важко зберегти в таємниці повномасштабну війну, оскільки для свого населення та Заходу Кремль подавав вторгнення як «спецоперацію» і місію миру.
– Ви маєте воєнний досвід, ви політолог. Чи було відчуття, що Росія піде далі, що буде справжня війна?
– Коли ви в мене брали інтерв’ю для газети «День» 2015 року як у начальника штабу - першого заступника командира 17-ї окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади, то на питання, яке майбутнє Донбасу, я відповів, що буде тривале позиційне протистояння й українське Придністров’я, яке відволікало б увагу позиційними бойовими діями та прикривало б людськими втратами анексію Криму.
Проте повномасштабної справжньої війни я не сподівався. Не очікував я реального вторгнення й до ранку 24 лютого, вважаючи концентрацію російських військ на нашому кордоні шантажем і методом тиску на Україну та Західний світ. Третій тиждень наша армія протистоїть могутністю армії світу. Цього не очікував ніхто. Цьому дивуються не лише нерішучі західні партнери та союзники, а й, здається, й сам український обиватель. Більшість країн Європи у 1939 - 1941 роках були завойовані Вермахтом за коротший період, ніж три тижні.
Наша ганьба за беззбройну здачу Криму 2014-го остаточно змита кров’ю російських окупантів. Колективний Захід дивився на Україну перших кілька днів після нападу на нас Росії, як на приречених, замінивши свою традиційну «дуже велику стурбованість» готовністю засвідчити акт знищення найбільшої держави в центрі Європи. Проте після Революції Гідності в українців прокинулась та сама гідність і «друга за потугою армія світу» посоромлено бомбардує мирні спальні райони Києва та Харкова. Впродовж останніх кількох днів супротивник явно знизив інтенсивність темпів наступу.
В Україні з’явилась справжня армія, яка демонструє ефективний опір чисельно та якісно переважаючому супротивнику, зрадників стало менше, професіоналів більше, союзники нарешті побачили неприкритий звірячий оскал Росії. Наразі ми залежимо від надання сучасної зброї Заходом і насамперед від постачань літаків та засобів ППО.
«З РОСІЙСЬКОМОВНИХ УКРАЇНЦІВ КРЕМЛЬ ЗРОБИВ ПОЛІТИЧНУ НАЦІЮ»
– Як би ви пояснили той високий сплеск патріотизму, який з перших хвилин війни охопив всю Україну? Такого єднання людей не було і під час Майдану, були його прихильники, учасники, але були й противники. Тут же Схід, Південь, російськомовні міста та села показують високі приклади українства, всіма способами борються з ворогом, не бояться його.
– Кремль не уявляв кардинальність суспільних змін, що відбулися в Україні впродовж останніх 8 років і розробив розширену версію нападу зразка анексії Криму та вторгнення на Донбас. Московське керівництво очікувало повтору 2014 року з квітами та російськими прапорами й транспарантами «Путін прийди!», як це було тоді в Харкові, або хоча б нейтрально-пасивного сприйняття окупації.
Тепер російськомовний Харків став колективною «антиросією» завдяки бомбардуванням та нелюдським нічним обстрілам по мирних об’єктах. Туди дійсно «прийшов Путін» у всій смертельній красі. Маленькі харків’яни все життя пам’ятатимуть ночі жахів, проведені в метро, бомбосховищах і здригатимуться від спогадів бомбардувань «русским миром», який таки увірвався на російських танках на нашу землю. Надія на відновлення дружби з російським народом похована під розвалинами знищених будинків, лікарень та розвіяна звуком сирен протиповітряної тривоги. Після бомбардувань цивільних районів жертви та скалічені вже обраховуються тисячами, як і знищені помешкання та цивільна інфраструктура.
З російськомовних українців Кремль за кілька тижнів зробив те, що не могла зробити вітчизняна політична еліта впродовж 30 років – справжню політичну націю. Дивує, з якою стійкістю цивільне населення терпить усі обстріли та тяготи війни. Абсолютна більшість у всіх регіонах держави каже: «Свобода або смерть!». Знову історичні аналогії напрошуються самі по собі – згадаймо гасло УПА «Здобудеш українську державу або загинеш в боротьбі за неї!». Саме такі гасла під диким формулюванням «денацифікації» хотів з нас витравити Кремль. Москву завжди дратували дійсно вільні внутрішньо нації.
«КОЖЕН ДЕНЬ ОБОРОНИ ПРАЦЮЄ НА НАС»
– Чи бачите ви закінчення цієї війни? Коли це буде та яким воно буде? Що є вирішальним чинником для закінчення війни?
– Усі попередні війни РФ вела на невеликій території, впродовж короткого часового проміжку й при слабоозброєному русі опору. Росія після закінчення Другої світової війни не має досвіду ведення тривалих воєнних операцій з задіянням десятків тисяч військовослужбовців усіх видів і родів військ. Збройні сили РФ до такого не звикли після «миротворчих операцій» у Грузії, Сирії, Молдові, Чечні, Афганістані, Чехословаччині, Угорщині, де вони воювали з явно слабшим супротивником та недосвідченими партизанськими рухами. Тому Кремль планував саме військово-поліційну операцію малою кров’ю та короткою в часі. Саме тому значна частина окупантів складається з підрозділів національної гвардії Росії, які привезли з собою для «примушування до миру українських фашистів» інструмент для розгону масових протестних акцій цивільного населення у вигляді поліцейських щитів, палиць, сльозогінного газу, кайданків і т. д.
Отже, рішучий російський наступ провалився, бліцкриг не вдався і вже маємо затяжну війну без фронту та флангів. Ворог блокує міста, на окупованих територіях пробує створити окупаційну адміністрацію. Харків та Київ залишаються цілями, які так і не вдалося взяти й у жодному зі стратегічних напрямків супротивнику не вдалось досягнути рішучого результату. Військові операції такого масштабу тривають 2 - 5 днів, після чого потрібна кількаденна передишка для ротації, перегрупування сил, підвозу паливно-мастильних матеріалів, боєприпасів, продуктів харчування, медикаментів та транспортування поранених (нагадаю, що саме на п’ятий день і почався перший раунд російсько-українських переговорів). Після цього починається другий етап, більш тривалий у часі й активніший у діях, проте не довше ніж 12 – 15 днів. Тому понад третій тиждень рішучого спротиву України без конкретних і значимих здобутків у окупантів – це стратегічний провал генерального штабу ЗС РФ. Саме тому днями верховним головнокомандувачем ЗС РФ Путіним було знято з посад вісім російських генералів. Ці кадрові зняття у ворожому таборі означають оцінку «відмінно» ЗСУ й усьому українському народові.
РФ потребує поповнення живої сили, тому їй потрібна хоча б часткова мобілізація. Нинішній розвиток подій в Україні обіцяє тривалий вітчизняний спротив, де ключовий удар буде спрямований на місцевих колаборантів, а Росія до цього не готова. В цій війні не може бути двох переможців – тільки чиясь повна перемога й тільки чиясь повна поразка. Тому вже бачимо, що війна йде на повне знищення й окупанти не гребують жодними засобами. Але повна капітуляція України вже неможлива.
Масштабні військові операції вимагають багатопланової підготовки та величезних ресурсів. Якщо їх немає, то війну не можна починати, бо десятки тисяч загарбників видихнуться впродовж кількох тижнів. Саме військова логістика, тилове забезпечення, організація та взаємодія є традиційно слабкими місцями російської армії ще з минулих століть. Зараз російська окупаційна армія вже кілька днів пробуксовує на всіх стратегічних напрямках військового вторгнення. Тому є чергові раунди переговорів, а Кремль уже визнає владу України й уже не закликає «знищити цю купку наркоманів та злочинців» і прессекретар Путіна неочікувано заявив, що Путін готовий зустрітись особисто з Президентом Зеленським. Переговори Москві потрібні для перегрупування сил, адже наступ заглух, чітких результатів нема, зате є дефіцит паливно-мастильних матеріалів, продовольства (тому й грабують саме продовольчі магазини в першу чергу), психологічне виснаження та повна відсутність кінцевого бачення вторгнення. Адже без повного розгрому ЗСУ перемога Кремля неможлива.
Війна переходить у затяжну фазу й ворог намагається втримати зайняті позиції, блокувати великі міста, залякуючи ракетно-бомбовими ударами мирне населення. Традиційно російська армія засилає спочатку не найкращу та не найновішу техніку, щоб потріпати армію супротивника, виснажити її, а потім ввести модерніші та свіжіші сили та техніку.
Додамо, що все це на тлі дипломатичної ізоляції від усього цивілізованого світу й щодня більших тотальних економічних санкцій. Майбутнє Росії сумне, але нам необхідно вижити самим і пам’ятати, що кожен день оборони працює на нас.
Напевне, ніхто у світі зараз не скаже, коли буде кінець війні. Це не станеться в якийсь конкретний день і буде певний період з невизначеністю настання миру. Ймовірно Москва спробує заморозити війну за кілька тижнів і перетворити Україну на «тліючий» Донбас зразка останніх 8 років. Військова кампанія, яку Москва планувала як швидку й легку (недарма перші ешелони окупантів мали з собою парадні військові форми з ненависними нам георгіївськими стрічками для параду на Хрещатику), виявилась затяжною та непосильно тяжкою. Поновлювати військову техніку та зброю під такими санкціями дуже тяжко й довго, в той час як нам допомагає весь світ. Позиції Росії щодня на очах слабнуть, усі цивілізовані держави проти неї й тому Москві буде вигідніше не називати війну закінченою, бо в цьому випадку російський генералітет визнає свою поразку, але спробує зупинити її на якомусь замороженому етапі.
Приємно, що вимоги Росії до України кількісно та якісно зменшуються. Проте неприйнятними залишаються ультимативні вимоги Кремля щодо відмови України від Криму, Донецької та Луганської областей. Без’ядерний та позаблоковий статус України може бути предметом обговорення, проте всі без винятку домовленості з Росією з часів Переяславської ради до Будапештського меморандуму і Мінських домовленостей завжди закінчувались цинічною зрадою Росії. Українці! Будьмо пильними й не дамо себе вчергове обдурити російському фашизму.
Путін через власну тривалу ізоляцію в бункері (історичні аналогії напрошуються самі собою) вже не сприймає реального стану справ. 22 роки одержимий божевільними ідеями «відродити міжнародну велич Росії» він сильно прорахувався у своїх планах щодо окупації України, виходячи з власних уявлень про українців, маревних особистих трактувань історії України, суміші хворобливих амбіцій, бажання відродити СРСР зразка 1945 - 1985 років та реваншизму, та навряд чи комусь вдасться змінити криваві наміри російського Гітлера ХХІ століття – він живе у своєму міфічному світі «Великої Росії», постійно скорочуючи коло осіб, що мають до нього персональний доступ, до кількох силових міністрів.
Звичайно, максимальні плани Путіна не обмежуються Україною та наступні в цій чорній черзі Молдова та Грузія. Тому для вільного світу дуже важливо, щоб Росія на цьому українському етапі програла. Але при цьому сумно, що саме наша земля стала територією боротьби світла з середньовічним мороком ординської Московії.
Звичайно, РФ може зрівняти Україну з землею, як це вона зробила з Алеппо в Сирії (Сталінград у 1944 р. виглядав краще), проте Кремлю потрібна «жива» Україна як історичне підґрунтя «скрепоносного русского мира». Інакше історія Росії до ХІV століття стає не православним улусом Золотої Орди, а куцою територією на задвірках Європи та не зовсім слов’янською…
Завойовницьку війну вести важче, ніж оборонну та справедливу. Хоча у нас в рази менша армія, ніж у РФ, проте мобілізовані ЗСУ численніші, ніж російські окупанти. Ми можемо воювати всіма ЗСУ разом з населенням з окупантами, а вони ні. У РФ військово-стратегічна криза: програш пророкує крах РФ як цільної держави, а перемога пророкує величезну багатогранну проблему з кривавим кінцем.
Френсіс Фукуяма написав свого часу монографію «Кінець історії та остання людина», а тут логічно напрошується кінець російського імперіалізму. Тому все більше кремлівське керівництво хотітиме переговорів, перемир’я, а ультимативний тон вимог зникатиме. Військова катастрофа Росії лише зароджується і про бунт генералітету та російського полковника Штауффенберга (організатор замаху на Гітлера у липні 1944 р.) поки зарано мріяти.
Якщо РФ не проведе мобілізацію, то за кілька місяців усе може скінчитись на нашу користь. У разі оголошення загальної мобілізації війна затягнеться на багато-багато місяців.
«ЗАТЯЖНА ВІЙНА Є НАЙГІРШИМ ДЛЯ НАС ВАРІАНТОМ РОЗВИТКУ ПОДІЙ»
– Головна сьогодні стратегічна загроза для України – це всілякі офіційні та підкилимні домовленості, тривалі припинення вогню, які ворог використає проти нас для зачистки території, переформатування військ, створення окупаційної адміністрації, покращення логістики, встановлення КПП та блокпостів. Після цього буде черговий, кривавіший за попередній російський наступ. Єдине, що росіяни сьогодні можуть наростити – це ракетні війська та артилерію. Україна готова йти на якісь компроміси, обговорювати питання гуманітарних коридорів для мирного населення, але в жодному разі не можна навіть обговорювати можливість зберегти нинішній статус Криму та Донбасу, позаблоковість України та відмову від євроінтеграції. В такому випадку це буде чергова кремлівська пастка на кшталт Мінських домовленостей. Затяжна війна є найгіршим для нас варіантом розвитку подій. Окупаційна армія вже втратила усвідомлення логічності правильності ведення війни. В перший день російські війська їхали на територію України по дорогах і шосе, ніби вони продовжували рух по своїй території. Проте з досвіду ведення Росією попередніх воєн можемо стверджувати, що РФ упродовж найближчих «мирних перерв» перегрупується, адаптується до наших умов і почне діяти з наростаючою активністю. Саме так було в Чечні та Сирії. Адже як кремлівському керівництву пояснити в Росії, що третій тиждень війни з меншим та слабшим супротивником не приніс жодного стратегічного результату.
Санкції наразі є недостатніми, бо не зупинили агресора та почнуть помітно діяти лише за кілька місяців, а нам прожити кожен день нелегко.
Згідно з соціологічними законами лише третина біженців від війни за рік проживання в нових мирних умовах повертається на попереднє місце проживання в свою країну після війни. Тому наші втрати будуть не лише загиблими на полі бою та у своїх домівках, а й тими, хто не повернеться вже ніколи назад в Україну. Втрати біженцями будуть для нас відчутними. А перемога Росії над Україною стане планетарною катастрофою.
Якою буде післяпутінська Росія? Чи збережеться вона в нинішньому вигляді? Наскільки оновиться? Які відносини після тисяч жертв муситиме мати Україна з учорашнім окупантом та вбивцею українських дітей? Коли ми побачимо Путіна з кремлівським керівництвом разом у Гаазі на лаві підсудних? Коли почнемо отримувати від Росії репарації? Україна як мінімум пам’ятатиме російських загарбників та жертви, які приніс «русский мир». Історія востаннє дала нам шанс повернути всі окуповані території, «проштовхнути» себе в реальну євроінтеграцію, назавжди відірватись від кривавих обіймів «старшого брата». І якщо ми втратимо цей шанс, то вже ніколи не «згинуть наші воріженьки як роса на сонці» самі по собі…
