Усі революції (якщо це справді революції) мають певну логіку розвитку. А надто ті, які відповідають на типологічно споріднені історичні виклики. Відтак нічого дивного немає в тому, що кримськотатарська революція 1917 року багато в чому нагадувала революцію українську, паралельно з якою вона розгорталася. Був, звісно, і певний вплив, оскільки українці назагал дещо випереджали кримців, була і певна взаємодія — на жаль, її виявилося не досить для беззастережної перемоги обох революцій.
Сказане стосується й періоду липня — вересня 1917-го у Криму. Нагадаємо, перед цим у квітні в Сімферополі відбувся перший Всекримський мусульманський з’їзд, на який зібралися близько двох тисяч делегатів. Обраний на з’їзді Мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) очолив 32-річний богослов, юрист і публіцист, автор кримськотатарського національного гімну під назвою «Я присягнувся» Нуман Челебіджихан, котрий виступав також як Челебі Челебієв. Розпочалася спочатку повільна, а потім — коли Челебіджихан повернувся до Криму (він перебував на фронті) — більш швидка розбудова кримськотатарських управлінських структур.
Так само, як Центральна Рада домагалася українізації військ, де переважали українці, Мусвиконком став підпорядкувати собі частини, в яких служили головним чином кримські татари. Він сформував у Сімферополі кримськотатарський батальйон і домігся повернення з фронту до Криму кількох татарських військових частин. За ці дії Нумана Челебіджихана влітку 1917 року було заарештовано Тимчасовим урядом, проте на його підтримку виступили не лише татари, а й українці та інші національні групи півострова, тож за кілька днів голову Мусвиконкому звільнили, тільки підвищивши його популярність.
Далі в Сімферополі 6—7 серпня відбувся І Кримськотатарський делегатський з’їзд, присвячений узгодженню співпраці міських та волосних відділень Мусвиконкому з демократичними та соціалістичними партіями. Учасники з’їзду вели мову про бажання налагодити тісну взаємодію з Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Одразу після з’їзду Мусвиконком надіслав до Києва представницьку делегацію; до її складу входили двоє діячів із числа керівників Мусвиконкому: Джаффер Сейдамет та Амет Озенбашли. Сейдамет у спогадах зазначав, що «анархія, яка оточувала нас з усіх боків, промовисто доводила нам безпідставність наших намірів зберегти країну на договірній основі з росіянами, з російською владою. Це поставило нас перед необхідністю більш поглибленого вивчення національного руху українців».
Делегація мала зустріч із головою Центральної Ради Михайлом Грушевським, секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгиним, головою уряду (Генерального секретаріату) Володимиром Винниченком і членом уряду Симоном Петлюрою і взяла участь у засіданнях Центральної Ради.
Делегація подала Центральній Раді декілька офіційних записок. У них, зокрема, містилося прохання підтримати прагнення кримців до створення автономії та побажання щодо приєднання Криму до України; йшлося також про створення у Криму мусульманського війська. Але в Українській Центральній Раді тоді домінували настрої на користь «демократичної федерації» з Росією; обговоривши пропозиції кримців щодо автономії, Генеральний секретаріат визнав небажаним порушувати це питання перед Тимчасовим урядом до розв’язання проблеми української національно-територіальної автономії. Разом із тим Центральна Рада визнала головним суб’єктом самовизначення в Криму саме кримськотатарський народ.
Події восени 1917 року, які знаменували собою кризу центральної влади в Петрограді, призвели до того, що ідея розбудови демократичної федерації почала втрачати свою привабливість для більшості національних рухів на теренах колишньої Російської імперії. Не став винятком і рух кримських татар. Хоча ще у вересні певні ілюзії існували: їх засвідчив З’їзд народів Росії, проведений 21 — 28 вересня 1917 року в Києві з ініціативи Української Центральної Ради. У його роботі взяли участь 92 делегати від українців, грузинів, латишів, литовців, естонців, євреїв, білорусів, молдован, козаків Дону та Кубані, бурятів, татар, кримців, поляків, мусульманських і тюркських організацій Росії. Більшість делегацій висловилася за перебудову Росії на засадах федерації національно-територіальних автономій. Почесний голова з’їзду Михайло Грушевський уточнив це бачення так: «Українські соціалісти розглядають федерацію не як перехідну стадію до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства як шлях до федерації Європи і в майбутньому до федерації всього світу». Але подальші події крок за кроком руйнували цей утопізм. Відтак закономірним наслідком стало прагнення лідерів кримськотатарського народу скликати курултай, тобто кримськотатарський парламент, який мав стати найвищим національним органом влади, і явочним шляхом — надія на всеросійський «центр» уже згасала — вирішити питання автономії Криму. Михайло Грушевський від імені Центральної Ради висловив повну підтримку прагненню кримців до державної автономії (до неї тоді ж прямувала й Україна) та обіцяв сприяння з боку українських сил.
У політико-правовому плані рішення про скликання курултаю і засади обрання його делегатів були затверджені дещо пізніше; у той період, про який тут ідеться, головними подіями були розбудова кримськотатарських структур виконавчої влади, формування перших національних частин та перші спроби створити дієвий союз із Україною.
