Вітаю вас, шановні друзі!
Пройшло понад місяць, як я відвідала виставку за назвою «Присутність. Докази агресії російських військ на території України», що відбулася на Михайлівській площі Києва і повернула мою пам’ять у далекі післявоєнні роки.
23 лютого 1945 року на території Парку ім. Пушкіна м. Києва, звільненого від фашистів у листопаді 1943 року, було відкрито виставку трофеїв німецької техніки, яка викликала великий інтерес у місцевих жителів, і діяла до середини 60-х років. Потім цю техніку відправили на переплавку до мартенів.
Одного літнього вихідного дня 1953 року батьки вирішили показати мені та сестричці цю виставку.
Пильно розглядаючи кожний експонат трофея, ми з дитячою цікавістю ставили свої запитання таткові, а він давав нам вичерпну відповідь.
Були там автомати, кулемети, знешкоджені міни, бомби, були там танки й залишки літаків, чого там тільки не було!
Виставка нас дуже вразила й міцно закарбувалися в пам’яті.
Повертаючись додому, татко тримав мене за руку, і я була страшенно горда, що він воював на фронті, захищав рідну землю, свій народ, свою родину, і повернувся живим і здоровим. А на його грудях яскраво виблискували на сонці нагороди за перемогу над ворогом, що завдавало мені ще більших гордощів.
1 ось через 65 років я, жінка похилого віку, на подібній виставці трофейної техніки, тільки вже не фашистської, а російської.
Вона демонструвала великокаліберні кулемети, БТРи, реактивні піхотні вогнемети «Джміль», безпілотні апарати, залишки снарядів від установок «Град» та «Тайфун», паспорти, посвідчення, нагороди бійців російської армії, відеодокументи.
Обидві виставки по своїй суті абсолютно однакові, й тому я ставлю їх на один рівень.
Адже цю зброю однаково злочинно було використано і німцями, й росіянами, вбиваючи мій український народ, руйнуючи його домівки, його мирне життя.
Різниця в назві: назва сучасної — «Присутність. Докази агресії російських військ на території України», тому що війна, за витвором Путіна, «гібридна». І ми змушені доводити всьому світові у відповідь брехливій інформації російських ЗШ, що це зброя саме Росії. І хоч як би вона зачищала її технічні ознаки, докази доведено: техніка російська.
Дуже важко й боляче це усвідомлювати, але це жахлива дійсність підлої, вбивчої війни Росії під керівництвом Путіна на українській землі...
Наближається 9 травня — День Перемоги Радянської армії над фашистами.
Знову повертаюся до історії.
8 травня 1945 року — день підписання в Карлгорсті акта про капітуляцію Німеччини.
Цей день Указом Президії ВР СРСР визначено як день «всенародного торжества». Але, враховуючи жахливі наслідки війни, 1948 року свято було скасовано.
Лише 1965 року до 20-ї річниці День Перемоги в СРСР офіційно почали святкувати як державне свято (неробочий день) з урочистими військовими парадами.
В Україні, після розпаду СРСР, лише з 2000 року законодавством визначається 9 травня як день «торжества безсмертного подвигу народу-переможця над фашизмом, всенародної пам’яті про його боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини».
Готуючись до 70-річчя свята цього року, Путін ставить в заслугу перемогу над фашизмом тільки Росії й поширює цю брехливу інформацію на весь світ, акцентуючи увагу на тому, що Росія перемогла б Німеччину й без участі України.
У лавах Радянської Армії воювали сини та дочки різних народів СРСР, а безпосередньо українців воювало майже сім мільйонів, із яких віддали своє життя за перемогу чотири мільйони ( О. Лисенко, І. Патриляк, див. «День» № 19-20 від 6 лютого 2015 року)...
Серед нагороджених за бойові заслуги орденами та медалями — 2,5 млн українських бійців, Героїв Радянського Союзу — дві тисячі (див. документальний фільм «Історія гідності. Друга світова війна»).
Чи це не гідний внесок України в перемогу?!
У моєму великому роду майже всі чоловіки, ровесники мого татка, були учасниками бойових дій і мали різні нагороди.
Мої батьки обоє воювали під час війни: татко Цапко Іван Федорович (1911 р. н.) — в лавах Радянської армії, матуся Цапко Олександра Леонтіївна (1919 р.н.) — у партизанському загоні свого рідного села. Вона працювала в самому лігвищі ворога й мала своїх зв’язкових, через яких отримувала завдання командування загону.
Обоє орденоносці. Вони вже давно померли. Їм зараз було б, відповідно, 104 і 96 років...
Для мене День Перемоги був і залишається святим, то був найсвітліший день татка і неньки. Цей день збирав нашу родину в їхній затишній квартирі за святковим столом і дарував нам всім тепло, затишок і любов рідних сердець.
Зараз, коли їх уже немає, у цей день ми з сестричкою обов’язково провідуємо їхні могили, а вдома я витягую з альбому цю світлину й довго з ними розмовляю, як з живими, згадуючи наше життя, коли всі були живі, здорові та щасливі...
Пам’ятаймо наших батьків, дідів і прадідів, що воювали з фашистами, перемогли і звільнили рідну землю від цієї нечисті. Розповідаймо своїм дітям, онукам про них, передаючи із покоління в покоління, щоб вони знали історію свого народу і пишалися своїм родом, який творив цю історію.
У ці непрості часи тяжких випробувань на стійкість українського народу, на його витримку, мужність, мудрість щиро бажаю нашим синам на фронті й усім нам важливої, вельми бажаної та неодмінної перемоги в боротьбі з Росією!!!
Із повагою Валентина ЛИТВИНОВА, Київ
