Пані Ларисо!
Працюю в Манітобському архіві та вишукую статті покійного батька для майбутнього видання томика його журналістської спадщини. Інколи натрапляю на статтю, яку, на мою думку, можна сміливо передрукувати в Україні за нинішніх умов незалежності в газеті «День». Ось надсилаю вам чергову. До речі, ця стаття вже була надрукована років із п’ятдесят тому. Проте за радянських часів про висловлення подібної позиції в Україні не могло бути й мови... А зараз читачам може бути цікаво, як ставилася до «Великої Вітчизняної» націоналістична діаспора в минулому.
У п’ятницю, 22 червня цього року, минає рівно 20 років від одного дня в новій історії, що міг стати початком зовсім іншого переділу сучасного світу: в неділю, 22 червня 1941 року, дві світові змови — гітлерівська і комуністична, які потиском рук Ріббентропа — Молотова 17 серпня 1939 року розв’язали Другу світову війну, — несподівано скочили одна одній до горлянки, змінюючи з місця всю тодішню політично-стратегічну ситуацію і стаючи зав’язкою всього того, що пізніше сталося і що своїми наслідками тягнеться до сьогодні.
До істориків належить з’ясування причин 22 червня 1941 року та літопис подій, які прокотилися слідом за цією датою всім світом. Вони теж підіб’ють підсумки тих гетакомб людських і матеріальних жертв, яких зазнав світ, починаючи з цього дня. У малій редакційній статті шкода часу і місця бодай на спробу такого з’ясування. Але до українських істориків, публіцистів і редакторів належить обов’язок розглянути і дату 22 червня 1941 року, і її наслідки до сьогодні з погляду найвищих інтересів української нації, бо те, що відбулося після цієї дати, пройшло ще раз та всією вагою головно по українській землі й утягнуло в себе, волею чи неволею, український народ. Вашингтон, Лондон і Париж можуть мати свої погляди та свої рації щодо 22 червня 1941 року, але Київ, Львів, Чернівці та Ужгород мають свої, які є питомо нашими. І тут приходить нам під перо лише один момент: тодішня ситуація, в якій опинився український народ, і його реакція на неї.
Безперечно, ситуація була трагічною, якщо не фатальною. Ліквідація Карпатської України мадярськими багнетами та Віденським рішенням із березня 1939 року виявилася для всього українського народу одним із найтяжчих історичних ударів. Румунсько-мадярсько-польсько-московське кільце окупантів України затиснулося міцніше довкола останнього бастіону, в якому палало ще полум’я боротьби українського народу за своє самовизначення, — довкола Західних Земель. Півроку пізніше, у вересні 1939 року, під ударами гітлерівських армій тріснув і розлетівся, як протрухлий обруч, ще один окупант — Польща. Кількаденна втіха із цього приводу була швидко затьмарена: московсько-большевицький окупант «доблесно» маршував, за згодою Гітлера, на ці ж Західні Землі, об’єднуючи «єдинокровних братів» так «щиро», що потекли ріки крові та сліз, затріщали тюрми від мас заарештованих, стали виростати масові могили і посунули поїзди в «неаб’ятую». «Визвольник» став визволяти «братів» від усього, що було здобуто тяжкою працею та безліччю жертв, тисячі-тисячі чоловіків, жінок і дітей, рятуючи своє життя, опинилися на останніх окрайнях українських земель, що були під охороною німецької зброї та на звалищах західних територій колишньої Польщі. Під чоботом найстрашнішого і найбільш безоглядного окупанта, Москви, опинилися майже дослівно всі українські землі, весь український народ. А Гітлер і його компаньйон Сталін «святочно» проголошували, що кордон, який вони провели по Сяну, закріплений ними щонайменше на тисячу років.
Та ось не минуло 22 місяці, як найвірніші приятелі — Гітлер і Сталін — скочили собаками до себе. Совєти говорять про німецьку «зраду», німецькі історики запевняють, що гітлерівська армія тільки випередила московську. Але з українського погляду це не важливо. Важливо, що «непереможна», але п’яна і розхристана у своїй самовпевненості Москва затріщала нагло по всіх швах і показалася насправді гнилою будівлею, яка від одного удару почала валитися. І важливо, що однаково з цього і того боку фронту український народ раптом побачив: валиться тюрма, є якісь перспективи, може, тільки зміна, але закінчиться страшне і неймовірне пекло в Україні, а він, український народ, має нагоду спробувати знову організувати своє життя так, як він хоче.
Ця чергова спроба українського народу — за страшних умов тотальної війни та її знищення, за всієї скаженої люті відступаючих і такої ж скаженої пихи переможців, які маршували вперед, — належить до найпромовистіших доказів життєздатності й невмирущості української нації. Байдуже, як вона проявилася та яких набувала форм ? самоврядування, відбудови, організації шкіл та видавництв, власних військових загонів і з’єднань. І байдуже, як до цього поставився новий визвольник — окупант, що виявив себе гідним свого попередника та, у свою чергу, залив Україну кров’ю і сльозами, руїною та жахом.
У перспективі 20-річчя дата 22 червня 1941 року і все, що прийшло в Україну за нею, маємо, спокійно кажучи, ще одне підтвердження того, що український народ за кожної чергової нагоди діятиме так само — він буде невпинний у боротьбі за свої права і невтомний в організації свого державного життя за всяких умов.
