Зі стін моєї рідної Доросинівської середньої школи у широкий світ літератури пішло аж чотири письменники. Три з них стали членами НСП України. Це добре відомі шанувальникам поетичного слова Володимир Лучук та Ігор Павлюк. Про мого вчителя Степана Курила-Шванса, який майже 40 років працював у цій школі й став автором п’яти повістей і романів, газета «День» також ґрунтовно писала.
Чималий внесок у скарбницю перекладеної українською мовою зарубіжної прози зробив лауреат літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки Володимир Василюк. Мені випала нагода з ним ґрунтовно поспілкуватися. Того тижня він відвідав сестру в Голобах і односельчан, які мешкають у Рожищенському районі. Отож, я хочу ширше оповісти про талановитого земляка-однокласника.
— Вже 50 років як я став киянином, — починає розповідь про себе Володимир Тихонович. — Але в мені живе любов до рідного краю. І щоразу тягне мене на землю батьків. Скажу, що з моїх розповідей і мої друзі полюбили Волинь.
...Я родом із села Щурина. У нас багатодітна сім’я. В батьків було семеро дітей. Я найменший. Там закінчив семирічку. І ще три роки ходив у Доросині, де була вже середня школа...
Батько мав три класи церковно-приходської школи. Він — взірець трудолюба. Батько — учасник війни, і брати обидва воювали. Їм пощастило — повернулися з фронту. Ми двічі горіли — у 1947 і 1957 роках. Лише корова залишилася, яка була на пасовищі тоді. Ми дуже бідували.
Жили по сусідах. Я допомагав у домашніх роботах. А в старших класах під час канікул працював у колгоспі. Брат Олександр — у відділенні зв’язку, а Василь — будівельником. Він із бригадою побудував сотні осель у селах Квітневе, Тристень та Щурині. Спорудили і нову простору середню школу в рідному селі. Я часто її відвідую. Мені приємно, що колишнє місцеве СГК «Світанок» усі роки було економічно міцним. Прокладено дороги в названих селах, побудовано багато соціально-культурних об’єктів. У нас є пам’ятка минувшини — Михайлівська церква, якій виповнилося 373 роки.
— Знаю, що ти зробив гарний подарунок Щуринській і Доросинівській школам.
— Колишній директор видавництва «Веселка» Ярема Гоян допоміг мені зібрати бібліотечки художньої, наукової, історичної та дитячої літератури, які я і вручив цим школам. Десь по сто книжок...
— Розкажи про свій шлях у вищу школу.
— Я мав мрію стати журналістом. Але у Львівському університеті в ті роки на цей факультет був досить великий конкурс — 8—10 людей на місце. Отож, мене спіткала невдача. Після набуття трудового стажу вступив на факультет іноземних мов. Його закінчив у 1964 році й отримав направлення на Волинь. Учителював в Устилузькій середній школі, згодом мене запросили у відділ туризму обкому комсомолу. Формував молодіжні туристичні групи за кордон. Згодом два роки працював у Комітеті молодіжних організацій при ЦК ЛКСМУ. Одночасно почав співпрацювати із провідними київськими журналами. Пропонував для друку переклади ряду творів німецьких і англійських письменників. Мене помітили і порадили зайнятися суто перекладацькою роботою.
— Згодом ти очолив редакцію іноземної літератури у видавництві «Дніпро». Майже 10 років працював на такій же посаді у видавництві «Молодь». Був головним редактором української редакції часопису «Кур’єр ЮНЕСКО».
— Саме в «Дніпрі» побачив світ перший мій переклад — книжка «Сальві-5» Віллі Майнка. Чималим накладом вийшли наступні: Анни Зегерс «Довір’я», Гербера Отто «Пора лелек», Отфріда Пройслера «Чарівний напій» (дві його книжки), Віларда Шульца «Погоня за бізонами» та інші. Остання книга — це розповідь про індіанців. Вони живуть біля Скелястих гір, на кордоні США і Канади. У книжці йдеться про те, як старше покоління вміло формує з хлопчика чоловіка, з дівчинки — жінку, про їхній побут, загартування характеру. Видання було надруковано великим тиражем — 265 тисяч примірників. Інші теж мали пристойні наклади — 100—150 тисяч.
Загалом у різних видавництвах вийшло 27 книжок. Це разом із тими, що вийшли другим виданням. Декілька років тому побачила світ і книга спогадів Герхарда Фітткау «Мій 33-й рік». Тоді автор дав дозвіл на переклад її російською. Тираж уже розійшовся, і я вирішив зробити переклад її українською.
Герхард Фітткау — католицький священик. І він написав спогади про гірку долю жителів свого містечка, яких у березні 1945 року, після вступу радянських військ на територію Пруссії, переселили у Воркуту. Їх везли в товарняках, конвоїри жорстоко поводилися з ними. Виснажливою була праця і на місці заслання. Герхард вижив і згодом виїхав у Берлін, а потім у Західну Німеччину. Далі продовжив кар’єру священика в Америці, Канаді, деякий час працював у Римі. На жаль, Герхард Фітткау не дожив до виходу його спогадів «Мій 33-й рік» українською мовою. Це досить правдива сповідь. Автор індивідуалізував своїх героїв, виявив художній хист...
Він із приязню і співчуттям відгукується про представників інших народів, у тому числі й українського, про тих, з ким йому судилося зустрітися на перехрестях невільницьких шляхів.
— Українське видання є дванадцятим іншомовним перекладом цієї книжки. Його видавці, перекладач (до них приєднуюсь і я) переконані, що примирення між людьми не втрачає своєї актуальності і в наш бурхливий час. На завершення хочу запитати: що зараз на робочому столі у Володимира Василюка?
— Це передусім стосик номерів газети «День». Це моє улюблене періодичне видання. У ньому завжди широка палітра тем — від історичних до сторінки про мистецтво та «Українці — читайте!». Стежу за творчістю сучасних письменників. Є багато цікавих імен.
Про свої нові переклади поки що помовчу. За свої пенсійні кошти чи за спонсорські, які треба просити, я не маю бажання видаватися. Хоча час може внести корективи в мої творчі плани.
