Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному на початку 2018 року представив виставку творів майстра художньої кераміки Михайла Івановича Денисенка. Упродовж 30 років видатний мистець самовіддано працював у царині художньої кераміки, прагнучи прислужитися справі примноження національних мистецьких цінностей, розвиткові художньої культури, відродженню духовності рідного народу.
Подвижницьку працю художника-кераміста відзначено званнями «Заслужений діяч мистецтв України», Премією імені Катерини Білокур. Серед почесних нагород майстра — золота медаль за успіхи, досягнуті в розвитку української майоліки (1961), дві срібні медалі за майолікові вироби, що експонувалися на Виставці досягнень народного господарства СРСР (1962, 1968), бронзова медаль Виставки досягнень народного господарства CРСР (1965), значна кількість почесних грамот і дипломів. Михайло Іванович був членом Національної спілки художників України.
Багатий творчий доробок Михайла Денисенка: посуд, декоративні тарелі, композиції з пластів і мисок, присвячені як історичним подіям, так і персоналіям — світочам української культури, стали окрасою музеїв країни та світу, й це — найкраща запорука збереження пам’яті про мистецтво славетного художника-кераміста України.
У Меморіальному музеї-садибі гончарки Олександри Селюченко також експонується декоративний таріль, подарований майстрині автором — Михайлом Денисенком на знак їхніх дружніх відносин. Мистець є автором пам’ятної дошки на будинку Меморіального музею-садиби всесвітньо відомої гончарки Олександри Селюченко, з якою він багато літ товаришував.
Михайло Денисенко радів кожній нагоді відвідати гончарне Опішне. Багатий талантами й майстрами народного мистецтва Полтавський край уже давно став для нього рідним.
У Національному архіві українського гончарства в Опішному зберігаються унікальні листи від Михайла Денисенка до відомої гончарки Олександри Селюченко, де кожне слово звучить, як заповіт Великого Митця всім теперішнім і прийдешнім поколінням. Михайло Денисенко зазначав, що «його дружба з гончарями Опішного, зокрема з Олександрою Селюченко, — це не якась випадковість, а усвідомлена стежка в житті художника-кераміка, вічного поклонника людей щирої, добродіяльної праці, людей з благородним ставленням до самої праці як творчого процесу...» Митець завжди хвилювався за долю Олександри Селюченко, уважно слідкував за її діяльністю, радо відгукувався на всі листи. У них випромінювалася неповторна духовна аура єднання, палке невимушене спілкування, насичене життєвими мудростями.
