Добрий день, шановні колеги! Дякую вам за таку газету, яка спонукає до роздумів і примушує визнати той факт, що є видання, котре дозволяє аналізувати у своїх матеріалах дійсність із різних точок зору. І на вихід кожного номера «Дня» я чекаю з нетерпінням. У журналістиці я працюю близько двадцяти років, більше половини термiну — в газетах, меншу частину — на радіо. Був і залишаюся позапартійним, бо до цього професія зобов’язує. З 1988 року я дивлюся на світ іншими очима, адже багато дізнався про те, що насправді відбувалося в Радянському Союзі й усьому світі. Проте дуже гірко мені, що після 1991 року не відбулося суттєвих змін у поліпшенні життя й розкріпаченні думок пересічних громадян. Пропонований вам етюд — це моя позиція й розуміння того (в образній формі), що відбувається нині в Україні.
1. Велика Вітчизна вже померла, а Батьківщина ще дуже маленька, щоб що- небудь вiд неї вимагати. І тому живу я на Матерщині, де все — «на бе»: багаті і бідні, бюрократи і безробітні, бандити і, вибачте, б...і. Пануюча в суспільстві купи-продажна мораль винесла на поверхню бiзнесунів, а всі інші безперспективно борсаються на мілководді, біля західного «берега чудес». Звідти, згори, летять на нас колишні блага цивілізації, що стали відходами.
Та й самі ми — як ті відходи, викинуті на звалище історії після третього падіння Русі. Була ж Київська Русь, була Русь Московська, а тепер пішла у небуття і Русь Радянська (Радянський Союз). І опинилися ми не «серед степу широкого», а серед рідних розвалин і заморського лайна з колись свіжих продуктів і корисних для когось у минулому ідей. Але це не повинно дивувати, оскільки й ми самі — колишні з колишньої країни:
Пыль под копытами силы нечистой,
Сор на бумаге чиновника,
Мелкий горох на постели любовницы —
Вот наше крошево,
Вот наше прошлое,
Вот наша нищая истина.
2. Суєта — головний ворог творчості. Особливо коли душа в оточенні невирішених питань, а тіло — як білка в колесі — в погоні за шматком хліба. І ніколи подумати про високе, про вічне, про сокровенне. Все дрібне і буденне для тих, хто не може піднестися над суєтою.
А ближче до неба на сходах матеріального добробуту — далеко не янголи. Вони — влада. Головне для них — піднестися за рахунок приниження інших. Та й зручно це — поганяти згори. Останнім часом багато таких поганяльників-начальників розплодилося: справи не знають, а вимагати виконання своїх безглуздих наказів дуже люблять. Бо з колишніх вони, коли все тримали під партійним контролем, коли головною була не справа, а нагляд і звіт.
Років з дванадцять тому вони гнівно вказували мені: «Як ти смієш говорити й писати про багатопартійність!» Ще за два роки таврували мене як «рухівця» й «націоналіста». А тепер вони вчать, як облаштовувати незалежну Україну й критикують комуністів. Така влада — гнучка, як пластилін, з якого ліплять чортиків, без надійної духовної основи. Плутанина, каламутна вода інтриг — ось стихія для таких її представників, владолюбних користолюбців. Це широка база для корупції, з якою боротися зараз просто нікому. І падає вся держава в болото, а люди ним бігають, як розтривожені таргани, метушаться, забувши і про душу, і про будь-яку творчість.
3. Тепер у присмерковому танці цього привиде все таке хитке, все таке неміцне... Клекіт грунту, що розповзається, з живими істотами під ногами вириває з горла останній крик: «Аблякадабля!» Кожен чує в ньому своє: одні — безпардонну грубість і безсоромність, інші — благання про допомогу і останнє попередження. Про що? Та про майбутню абракадабру в зоні руйнування, коли процеси, котрі поки що невиразно проходять, раптом стануть безповоротними, а привид перетвориться на добре відчутну реальність.
На що ж спиратися, коли вже грунт їде під ногами? Та на приватну творчу ініціативу. Вона одна врятує. Що захищати? Та приватне життя і приватну власність, щоб чітко визначити межі невтручання в основи.
Але всі ці «приватності» повинні мати один загальний могутній корінь: національну ідею. Тільки вже не у вигляді привиду, а — живого начала нації з твердою (а не пластиліновою!) волею до розвитку. Треба зрозуміти, що без цього ми назавжди залишимося догнивати на звалищі історії і перетворимося на безпритульних жебраків. І тоді вже впаде не Русь, а її основа: Україна.
А поки що все в’ється-тягнеться дорога в нікуди. Поки що — вихід радянський...
