Дві безглузді смерті цієї зими. У січні був смертельно поранений випадковою (?) кулею на полюванні Євген Кушнарьов, про що вдень і вночі повідомляли усі ЗМІ. А 22 грудня у Кіровограді автомобіль збив на смерть при переході вулиці Леоніда Куценка. Ці смерті між собою дуже подібні своєю безглуздістю, але є між ними і суттєва різниця. Хоча б тому, що ніде, крім «Літературної України», повідомлення у центральних мас-медіа про загибель Л.Куценка більше не зустрічав (можливо, щось пройшло повз мою увагу).
Вітчизняний інформпростір у черговий раз спрацював за принципом шоу, коли велика увага приділяється суєтній важливості поточного моменту, щоб зразу ж через кілька годин (днів, тижнів) назавжди забути про колишню топ-подію. Євген Кушнарьов став мимовільною жертвою власної вседозволеності та владної нібито всесильності. Бо полювання для обраних — це часто ще й показна ілюстрація того, що «ми» і пересічні «ви» живемо у різних паралельних світах. Це паралельне існування підтверджувалося сюжетами про «хатинку» вбивці Є.Кушнарьова та «их нравы» до, підчас і після полювання, а також про те, як живуть селяни біля цього господарства. Ні дати ні взяти — бояри приїхали позабавлятися, добре, що не витоптали посіви селян, а цілком могли б, і ніхто б із селян навіть не домагався дотримання своїх прав.
А далі незрозуміле явище, при всій повазі до загиблого: від дня поранення до дня поховання ці події були основними новинами, з них розпочинали свої випуски усі інформаційні програми. Глядачів настійливо намагалися переконати у тому, як багато значив і багато дав для України померлий. Намагаючись заробити популістські бали на цій смерті, політики і медівники змагалися у тому, хто виявить більше шани до покійного. Відсутність хоча б одного критичного чи об’єктивного слова призвела до появи проекту назвати іменем Кушнарьова станцію метро у Харкові, а далі взагалі абсурдні наміри у дусі чи то більшовицькому, чи то «нью-васюківському» перейменувати на честь покійника вулицю Сумську (чому не Хрещатик?).
Зрозуміло: про покійника або тільки хороше, або нічого. Ставши публічною людиною, політик, однак, не убезпечує себе від прискіпливої уваги. Очевидно для кожного українця, з заходу і сходу, що діяльність Євгена Петровича не була аж ніяк однозначно позитивною для України, що Кушнарьов перелому 80-90-х років і Кушнарьов 2004—2006 років — це різні люди. Зрештою, мабуть, варто було журналістам підбити, так би мовити, дебет із кредитом — з’ясувати не тільки те, скільки дав цей політик і бізнесмен для нашої держави, але й скільки він, його родичі й партнери за бізнесом і політикою від неї взяли.
На цьому тлі до болю образливо те, що смерть Леоніда Куценка не зайняла хоча б половини, четвертинки ефірного часу, відведеного на висвітлення загибелі Є.Кушнарьова. А зробив Л.Куценко для України не менше. І справа не в тому, що він був доктором філологічних наук, професором, бо часто для справжньої науки більше можуть дати кандидати наук, чи люди без звань, ніж академіки. Леонід Куценко був справжнім науковцем і був Педагогом і Людиною з великої букви. А ще й прекрасним організатором. Здавалося, ця людина постійно перебувала у пошуку й праці. У нас мало було і ще менше після його смерті залишилося науковців, які з такою скрупульозністю і наполегливістю добували факти, повертали з напівзабуття в широкий обіг документи з вітчизняних і закордонних архівів, шукали тих, хто міг би подати хоча б найменшу крихту інформації. І все це мало виключно позитивний державотворчий характер, було спрямоване на відродження й утвердження української культури. І все це залишиться в українській науці і культурі навіки.
У нас із Леонідом Куценком була домовленість, що колись він приїде у Кам’янець-Подільський до студентів разом зі своїми книгами, а їх у нього чимало. Сам Леонід бідкався: як же так, у мене є правило обов’язково побувати у тому місті, про яке пишу. А тут написав про Миколу Чирського, про його дитинство і змужніння у Кам’янці, а в місті ще не був. Поїздка ця все пересувалася у часі через невідкладні справи, а тепер…
Помер Леонід Куценко від безглуздої аварії, але помер так, як і жив. Він поспішав на зустріч, щоб передати людині потрібну книгу, тільки-тільки відірвавшись від власної наукової праці. Було це 22 грудня, в його улюблений, за словами Леоніда, день у році — в день зимового сонцестояння. Чим не сюжет для наших напівпопсових інформаційних випусків новин?
