Прочитавши статтю А. Музичука від 20.08.08 про стан української молочної справи, я ледь не заплакав. Від тої дурної «аграрної політики», куди завела наше село нинішня влада. Завдяки таким «великим реформаторам села» як пани Гладій, Саблук та інші ми у Львівській області втратили тваринні ферми. Якщо у 80—90-ті роки львівські молокозаводи повністю забезпечувалися сировиною (молоком) із приміських овочево-молочних радгоспів і колгоспів області, то зараз їх просто немає. І щоб забезпечити роботу львівських молокозаводів молоком хоча б на 30%, його завозять із Волинської й Тернопільської областей, тобто за 150—200 кілометрів від Львова.
Мені дуже прикро було читати цей матеріал, бо добре знаю рівень господарювання щодо виробництва молока у колишньому радгоспі «Винниківський» Пустомитівського району, що був майже на околиці Львова. Понад 20 років ним керував мій покійний дядько, Герой Соціалістичної праці Гупало Василь Павлович. У радгоспі було п’ять молочно-товарних ферм, де утримувалося приблизно 4,5 тисячі корів, в тому числі один повністю механізований молочно-товарний комплекс на більше ніж тисячу корів. У цьому комплексі працювали дві доярки — Герої Соцпраці, які обслуговували до 70 корів і надоювали від них до семи тисяч літрів молока на рік. Радгосп виробляв по 1530 центнерів молока на 10 га сільгоспугідь, збудував свій молокозавод, плодоовочевий переробний і великий тепличний комбінат на 5 га.
У радгоспі працювало майже півтори тисячі людей і понад сто одиниць тракторів і автомобілів. Щороку господарство мало мільйонні прибутки і будувало житло для своїх працівників. Квартиру в радгоспі можна було заробити у два-три рази швидше, ніж на кращому львівському підприємстві. Тут не існувало проблеми з робочою силою.
А що зараз зроблено на виконання кучмівської реформаторної програми аграрного комплексу? Всі молочно-товарні ферми зруйновано, і на них лише бігають щурі. Приміщення молокозаводу, плодопереробного комбінату продано приватникам, а металічні секції тепличного комбінату ще й досі розбирає хто хоче і здає на металобрухт.
Для порівняння наведу деякі дані. Зараз у цілому Золочівському районі утримують усього 700 корів. У моєму рідному селі Печенія Золочівського району ще на початку 90-х було 220 корів, а на сьогодні залишилося 27. Абсолютна більшість чорноземної ріллі області пустує і роками заростає непрохідними бур’янами. Ні сільським, ні районним, ні обласним чиновникам, які мали б відповідати за ефективне використання земель, до цього немає ніякого діла. Вся надія, що скоро й молоко возитимемо з Польщі, як зараз завозимо м’ясопродукти, овочі і фрукти.
На моє переконання, сьогоднішня трагедія села криється в бюрократично-злодійській безвідповідальній владі, яку треба міняти.
