Олег Свідзинський — мій дядько, якого я так ніколи й не побачив, хіба що на фотокартці, був четвертим у сім’ї отця Євтимія, мого діда, та баби Наталки. Дядько Олег був освіченою людиною, знав чимало європейських мов, а найкраще — свою, українську. Мав гарне обличчя, був високий, стрункий, а разом із тим розлогий, як стиглий ясен, — його мусили знищити. І знищили, зрубали.
Коли дядька Олега заарештували, його дочка Ізяслава вже мала 14 років. Був у неї молодший брат, названий на честь батька — також Олегом. Матір вони втратили ще в ранньому дитинстві, тож залишилися круглими сиротами, та ще й «на правах» дітей засудженого. Виховувала їх тітка по матері, жінка добросердечна. Тож вона порадила Ізяславі писати у всі інстанції, на всі «високі» імена, що її батько ні в чому не був і не міг бути винний, і зрештою справу було переглянуто, а батька виправдали. Однак його, вже хворого, змученого, додому не повернули, а оселили в Куйбишеві без права виїзду. Там, далеко від України і від своїх дітей, він і помер 1942 року внаслідок виснаження.
Путящої освіти Слава та Олег не отримали, якихось надійних заробітків ніколи не мали. 1943 року Олега забрали на фронт, «визволивши» попередньо від німців. На його щастя, в армії він перебував при штабах. Ця обставина зберегла йому життя, але не здоров’я: під час боїв на землях Угорщини, під Ньєретьхазою, він дістав контузію і поранення. Рану підлікували, і нагадувала вона про себе зрідка, а контузія понівечила йому психіку. Помер він, не доживши трохи до сімдесяти чотирьох, так і не знайшовши певного місця в житті.
Саме Олег показав мені кілька листів від свого батька, і це було незабутнє враження. Великі, докладні, написані дивовижною, «запашною» українською мовою, вони залишили у мене спогад на все життя. Творили прекрасний образ людини надто досконалої і тому неможливої в жорстокій реальності. Від акуратних рядків, виведених дбайливою, люблячою рукою, від заокруглених, гарно поєднаних літер, зовсім не таких, як у його сина, — розірваних і нервових — повіяло іншим, давно минулим життям, якому вже не буде вороття. Згинуло щось розкішне, багате цвітом, який так і не дав того щедрого насіння, що його міг дати. Пам’ять про те життя було розтоптано брудними, смердючими чоботами енкаведистів.
Діти дядька Олега успадкували від нього лише пориви, але вже не годні були їх здійснити. Намагалися писати — Слава прозу, Олег — вірші, та все це було немічне, безсиле, як рослина без коріння.
У Слави був, правда, ще вихід — заміжжя. І вона його знайшла. Її чоловіком став молодий офіцер совєтської армії Арсеній, що служив у Литві в окупаційних військах, уродженець далекого Алтаю. Не знаю, де і як вони познайомилися і чим він їй приглянувся, але доходили до мене чутки, що живуть вони у Клайпеді, влітку помандрували аж на Алтай, потім Слава опинилася чомусь без чоловіка у Києві на Куренівці, аж ось знову з ним у Клайпеді.
Мій батько виявився єдиним із братів Свідзинських, який вцілів після репресій та війни. Безквартирна та зубожіла, наша сім’я в кінці 1945 року прибилася до Львова, куди перетягла й блудного Олега. Там він врешті-решт почав учитися в музучилищі, бо, як і всі ми, мав — як уламок розкішного генофонду — успадкований приємний тенор, але ж таки уламок, несильний і неширокий і — це вже набуте — нервовий і надривний.
У той час пошуків себе серед замкнених і полохливих галичан (у Львові полишилися поза лісами здебільшого такі) ми часто зустрічалися з Олегом. Якось він дав мені київську адресу Слави, і я скористався нагодою відвідати Київ, де прожив свої вісім підліткових років і за цей час побачив і пізнав життя більше, ніж будь-де. Не став Київ мені рідним. Але було цікаво, що ж там діється після війни.
І ось я сиджу на стільчику в маленькій найманій квартирці, і Слава, заклопотана та усміхнена, говорить мені:
— А от я тебе почастую чимось таким смачненьким, чого ти ніколи не їв, — пельменями.
— Пельменями? — дивуюся.
І враз у пам’яті постає сильний, неприємний запах каламутної совєтської їдальні, запах м’яса неіснуючих тварин, якихось щуропсів, що їх, крім совєтського люду, ніхто на світі не їсть, і мокра пара з величезних казанів — ємностей, придатних для готування не їжі, а соцхльобова.
Я кручу носом, а Слава сміється:
— Що, не любиш пельмені? Так це ж справжні, алтайські, таких ти ніколи не їв і уві сні не бачив.
— Ну, я не гурман, давай, — кажу я.
Ми беремо мій стільчик і переносимо його в малесеньку кухоньку, від нашої появи вона стає ще меншою, але ж і ходити по ній не доводиться. Слава просто повертається до плитки, відціджує через друшляк воду, насипає гарячі пельмені в тарілку, додає масла й сушених травичок.
— А ну, давай їж, — командує. Сама сідає навпроти, ляскає долонями по ногах — це її улюблений жест: запрошення до їжі, до розповіді — до всього на світі. Те, що пахне чудово, я вже відчув, а коли поклав до рота першого, з краю, найменш гарячого, здивувався без міри. Як це так? Назва одна, а страва інша, зовсім не на смак того звичного виробу, який я їв лише тоді, коли чогось ліпшого не було.
Слава пильно дивилася на мене й мало сама не плигала мені до рота разом зі своїми пельменями. Вона поснідала щойно перед моїм приходом і оце зараз тішилася, що я так вчасно приспів.
— Ще зовсім свіженькі, — повторювала вона.
Була невисока, кругла й жвава, якими несподівано виявляються на перший погляд товстенькі люди. Втім, це тому, що деякі з них зовсім не товстенькі, а кріпкі, добре збиті, і замість жиру у них сильні м’язи. Та й справді, під час війни Слава натягалася клунків із речами та поживою — дай Бог кожному. Я думав про це, поглинаючи дивовижні пельмені, згадував і свої мандри з дровами, мішками, завжди надто тяжкими як на підлітковий вік. А ще нам із мамою доводилося усі меблі перетягати з квартири на квартиру. Але так ми виживали, зростали й міцнішали.
— Ну як, наївся, смачно?
— Наївся, ну а що вже смачно, то я собі такого й не уявляв. Як ти навчилася?
— Як навчилася? Не дай Боже нікому так навчитися, — сказала, і голос її затремтів та сльози виступили на очах. Помовчала, придушила в собі якийсь біль і раптом голосом вже твердим попередила:
— Ти не розповідай Олежкові, вони з Арсенієм дружать.
Ляснула знову по ногах.
— Ну, слухай. Повіз мене із собою Арсеній на Алтай. Взяв відпустку та ще й додав невикористану за кілька років. «Поживемо, — каже, — вдома, серед своїх». Приїхали, весілля зіграли, а розписалися ще до того. Відгуляли, поснули. І от першого ж ранку по весіллі, о четвертій годині, а там, правда, світає раніше, будить, штовхає мене свекруха. «А ну, вставай до печі, годі валятися». І пішла робота. Арсеній спить, а я і дрова несу, і воду, розтоплюю піч, пораюся. «Що на сніданок робити?» — питаю. «Як що — пельмені», — здивувалася свекруха. Не дуже я уявляла, як їх готувати, ну, думаю, це немовби вареники з м’ясом. Несу Арсенію, він вже лице і руки сполоснув, сів за стіл, з похмілля не в дусі.
Поклав пельмень до рота, прожував, щось проковтнув, щось виплюнув, подивився на мене люто. «Иди сюда», — сказав. Підійшла я. Подивився на мене, немов уперше бачив, і раптом, як ударить із усієї сили по голові. Я впала від несподіванки, а він скочив з-за столу і давай бити ногами. По чому попаде. Бив, бив, я вже й встати не можу, а він схопив палку та ще й палкою по спині, по плечах, по голові. Думала, вб’є. Свекруха прийшла. «Что, сынок, жёнку учишь? Учи, учи, спасибо скажет». Втомився Арсеній, сів за стіл, а тарілку з пельменями мені на голову скинув. Насилу піднялася я. Кістки, значить, не поламав, тільки все тіло болить. Стою. А він підняв голову, подивився і каже: «Не научишься пельмени готовить — убью, научишься — жалеть буду». А то значить — любити, у них говорять — жалеть.
Там, на Алтаї, у них закону нема, якщо судять кого — то за політику чи за крадіжку у держави. А так — б’ють одне одного, хто силу має, і ніхто скаржитися не буде. Про діла сімейні й мови нема. Можуть убити з рушниці, а скажуть: пішов у ліс і пропав. А ліс — усюди.
Оце ж я й кинулася по жінках, а вони секрету не видають. «Учись, как знаешь», — кажуть. Все-таки знайшлась одна бабця, навчила, а поки навчила, бив він мене кожен Божий день, вже вагітна я була. От так.
Вона знову стримала сльозу, повеселішала, ляснула по стегнах.
— Ще тарілочку? Доїдай. Їх свіжими їдять.
Я похитав головою, подякував і поїхав до міста у справах.
Небагато років минуло від тих одвідин.
Одного дня прийшов до мене Олег, стривожений, вигляд незвичайний.
— Арсенія вбито, — коротко сказав і багатозначно глянув на мене.
— Хто вбив, як?
— Офіційна версія така: йшов із лазні вулицями Клайпеди, наступив на обірваний електричний дріт під напругою. Вбило на місці: серце не витримало, розумієш, після парної та пива чи горілки. Розрахунок був точний.
— Чий розрахунок?
— Ворогів. Литовської контррозвідки.
Я скривився.
— Говорю тобі як розвідник, — твердо заявив Олег.
Я не хотів сперечатися. Шпигуни, розвідники, контррозвідники, кагебісти та інша нечисть заповнювали контужену голову Олега. Це була манія, і ліквідувати її раціональними аргументами було неможливо. Себе Олег уявляв теж «розвідником» і навіть розробив спосіб ступати тихо, як кіт.
— Литовці радянську владу не люблять, — багатозначно додав він.
— Примхи історії, колись любили аж надто.
— Тепер вони наші вороги, — відповів без тіні сумніву Олег. Сам він совєтської влади не любив, але литовцям чомусь цього не дозволяв. Утім, литовці, на щастя, про це не знали...
Слава із сином, якого усі звали не інакше як Сашка, по смерті чоловіка переїхала з Клайпеди у Львів до Олега, в його єдину кімнатку. Забезпечене життя скінчилося. Сашка вчитися не хотів. Коли Олег, не витримавши тісноти, виїхав до Черкас, Слава за заробітками й зовсім закинула виховання сина. Сашка подорослішав, навчився ремесла, але став повністю сформованим алкоголіком. Слава все ж таки виходила собі квартиру — як удова офіцера — у новозбудованому районі Львова. Там вона й дожила свого віку. Час від часу мати і син билися між собою, довго і затято. Сашка cкаржився: «Мать» все-таки завжди перемагає». Стара довго була кріпенька тілом, а у Сашки «тремор рук і ніг». Який із алкаша боєць?
Олег дітей не мав. Сашка — тим більше. Ця гілка нашого роду обірвалася.
