Хочу знов звернутися до шокуючих результатів опитування громадської думки «Центром соціального прогнозування», викладених у матеріалі Анатолія Тихолаза «Україна, яку ми не знайшли» («День», №168), а саме — майже 75% опитаних вороже або байдуже ставляться до незалежності України. Втім, власний досвід давно примусив автора цих рядків дійти таких самих висновків. Але конфлікт навколо Тузли дещо ламає ці висновки. Конфлікт активував не тільки політикум, активізувалася масова свідомість, не надто залежачи від національності, регіону та мовно-культурних уподобань. У нас мало є охочих, аби російські бульдозери під орудою якогось «начальника Тамані» з Азова через терикони Донбасу потрапили на пагорби Києва та Замкову гору у Львові. Не хочуть у нас перетворитися на малоросійську губернію та воювати в Чечні.
Таку активізацію патріотичних настроїв згадуване соціологічне опитування пояснити навряд чи зможе. До речі, незалежність України почалася з двох референдумів. У березні 1991 р. союзний референдум показав, що українці прагнуть жити в «оновленому СРСР», а в грудні того ж року — що пристрасно жадають незалежності. Між цими подіями була одна «дрібниця»: путч у серпні 1991 р., з танками на вулицях, облогою Білого дому, революційним ходінням під прапорами вулицями. Автор бачив це на власні очі, перебуваючи в той час у Москві.
Ці «вихиляси» громадської думки навряд чи здатна адекватно пояснити соціологія. Вона виходить з поширеної уяви про те, що соціум керується свідомістю людей та якимись об'єктивними законами, що людям непідвладні. Проте очевидно, що лише раціональне та об'єктивістське тлумачення суспільства неспроможне пояснити таку поведінку соціуму. Запозичивши на Заході позитивістські та поведінкові (біхевіоризм) погляди, частина наших соціологів часто намагається побудувати лінійно-причинну модель суспільства шляхом обробки даних опитувань методами математичної статистики, прийнятність яких сумнівна, бо ще А. Ейнштейн казав, що «Бог у кості не грає». Вже й самі соціологи згодні, що вербальні (опитувальні) методи часто нездатні пояснити глибинні рушійні сили суспільства.
Проте існують інші погляди, що вважають рушійною силою соціуму психічну енергію, яка має діалектично-суперечливу, біо-психо-соціальну, ірраціонально-свідомо-несвідому природу та є схильною до маніпульованості. Думка людини не надто важлива, часто є справою випадку та залежить від того, з якими лозунгами та ідеологіями людина знайома і до яких схильна за певних умов та традицій. Часто людина думає те, що й більшість — це є ознакою конформізму та втрати самостійності. Думку легко змінити, вона незмінна, поки незмінними є обставини. До речі, в цьому полягає величезний недолік усіх виборів шляхом голосування, що враховують лише думки. Вибори ігнорують важливіше питання: якими будуть вчинки, якщо обставини зміняться? Думкам часто протистоять переконання, вкорінені в характері, що є значно глибшою, переважно емоційно- несвідомою формою психічної енергії. Більше того, набагато потужніші емоції та пристрасті (або, по-науковому, соціальний характер суспільства) часто керують думками.
На диво, згадуване на початку соцопитування дозволяє збагнути глибинні чинники української зневіри й пошукати вихід із «соціального ступору».
По-перше, незалежність було значною мірою дискредитовано різким падінням рівня життя й соціального захисту та вибухом корупції на всіх щаблях суспільства, проти чого навіть часи «застою» видаються зразком заможності, порядку, справедливості й моральності. Можна досхочу викривати колишніх радянських керівників, але вони жили скромно, не надто вирізняючись серед широкого загалу. Зараз же районний клерк, у якого офіційна зарплата менша щоденної виручки дрібного гендляра, гасає на «мерседесі» розбитими дорогами ввіреного йому району. Національне багатство України було створено за часів терору, голодомору, війни й розрухи потом і кров'ю наших дідів і батьків, тобто є загальним надбанням. Але шляхом різних маніпуляцій та махінацій потрапило до рук купки спритників під балачки про «ефективного власника» та «ринок», і працює, до речі, набагато гірше, ніж за часів СРСР. Свідомі робітники, колгоспники, інтелігенти за СРСР мали хоча б позірний соціальний статус. Сучасний олігархо- бюрократичний лад призвів до маргіналізації та люмпенізації обивателя, який відчуває безвихідь та нікчемність, або, в інших термінах, невротичну тривожність. На цьому тлі годі шукати патріотизм. Але це тривіальні чинники, бо є більш глибокі та складні речі.
Рекламоване (пост)індустріально-інформаційне суспільство створює людину, підкорену соціально-бюрократичній ієрархії, яка часто цього не розуміє, але відчуває глибоку апатію. За сталої демократії й добробуту цьому можна протидіяти, за адміністративно-командної системи часів СРСР це хоч якось компенсувалось гарантованим соціальним захистом. Нині відчуття безвиході значно загострилося. Додає безнадії історія: падіння Київської Русі, Гетьманщини, УНР спровокували не так «воріженькі», як власна недолугість. Варто згадати: «Раби, підніжки, грязь Москви,/ Варшавське сміття — ваші пани/ Ясновельможнії гетьмани/ Чого ви чванитеся, ви!» Наприкінці ХХ ст. нарешті спромоглися на незалежність — і знову ті ж проблеми...
Таку апатію адекватно моделює так звана перінатальна (навколородова) психологія, яка експериментально доводить, що поведінка людини відтворює етапи її народження, або «базові перінатальні матриці». Друга матриця (БПМ-2) — початок родів, коли немає виходу, а спазми формують такі змісти психіки, як тривога і безвихідь. Перехід у третю матрицю (БПМ 3) відкриває родовий канал, безвихідь закінчується, спазми значно зростають, відчайдушна боротьба за нове життя формує потужну психічну енергію.
Попри нав'язливу, формальну та не надто щиру пропаганду, масова психіка сформувала начебто негативне ставлення до незалежності. Але з початком подій на Тузлі суспільство не так збагнуло, як відчуло, що хоч як погано зараз, без незалежності буде значно гірше. Але це не означає, що переведення соціальним катаклізмом масової психіки у стан БПМ-3 додасть обивателю шляхетності. Знову звернемось до даних соцопитування. Попри позірний демократизм маси, 10—15% опитаних симпатизують тоталітарним лідерам. Це ознака авторитарного характеру, якому властиве прагнення підкорюватись лідеру, державі, партії, корпорації. Різновидом є угодовство, притаманне, наприклад, майже 62% нашої «волелюбної» молоді, якій аби пристосуватися. Є інший бік авторитарності — прагнення підкорювати й гнобити інших, тому багато хто так і марить бути хоч яким, але «начальником». Дійсно демократичний характер — це відмова від підкорення як інших, так і себе. Вибух же ментальної енергії при переході до третьої перінатальної матриці здебільшого надзвичайно небезпечний через переважно авторитарно-руйнівний соціальний характер, однак та ж сама енергія може бути творчою.
Саме тут виникає питання про національну ідею, оскільки нація — це значною мірою система суспільних відносин, тобто психологія. СРСР тримався не тільки на партократії та репресивному апараті. В основі була геть перекручена, але ідея комунізму, вкорінена в масовій психіці. Зневіра в ідеї була одною з наріжних причин обвалу.
Яку ідею наразі має Україна? Дещо про славне минуле, багато етнографізму, та ще більше — бажання солодко їсти й пити... Влада, опозиція, політикум, еліта, церква недалеко пішли від широкого загалу. Втім, це — окрема тема. А якщо за національну мету взяти відповідь на все більш загрозливий виклик Всесвіту? Це є також архетиповою метою усього людства, яку воно досі не може усвідомити, а героїчно воює із «соціальними іграшками», створеними самою ж людиною. Еліти тут замало, треба, аби взявся за розум широкий загал, поки Україна остаточно не розтринькала свій потенціал.
