Ну, це в минулому, а сьогодні? Що буде, наприклад, якщо повернути 20 млн. тільки легальних «гастарбайтерів» (Гаджієв К., «Введення в геополітику», М, 1998., с. 95) з Європи назад у Туреччину, Грецію, на Балкани і т.д.? Що станеться з цими країнами від такої «надбавки» до місцевого рівня безробіття і втрати валютних переказів?
Країни-учасниці ОПЕК на своїх конференціях самі встановлюють монопольні ринкові ціни на сиру нафту. Крім ОПЕК, у світі нараховується ще близько 30 товарних асоціацій, що контролюють, крім нафти, ціни на цукор, каву, какао, каучук, олово, мідь і т.ін. (Сб: «Всесвітнє господарство — сфера боротьби і співпраці», М., 1984, с. 268) У зв’язку з цим, хто і де довів, що бідні Схід і Південь страждають більше від експансії Заходу, ніж від нафтової та інших «петель» своїх же сусідів?
Здавалося б, цьому можна протиставити численні приклади монополізації Заходом своїх досягнень. Але це тільки зовнішня схожість. Істотна різниця в тому, що природна монополія, як, наприклад, нафта чи какао, вічна, а інтелектуальна — скороминуча. Телефон і магнітну стрічку, якими б патентами в США і Німеччині вони не були свого часу захищені, зараз в усьому світі не виробляє тільки лінивий. Понад 80% генетично поліпшеного посівного фонду зерна зараз зосереджено в руках Заходу. Так що ж, за ірраціональною антиглобалістською логікою краще б він (Захід) взагалі їх не виводив?
Куди ж насправді спрямовано фінансово-економічну складову глобалізації? Якщо не туди, куди нам вказують, то кому вигідний цей міф? Безсумнівно, регіональним господарям-бюрократам, інстинкт самозбереження яких примушує списувати власну дикість і неповороткість на лихого іноземного «дядька».
Більш заплутане питання про традиційну культурну спадщину, хоча можна показати, що і вона зводиться до того ж. Так, західні музеї заповнені безцінними скарбами стародавніх культур Месопотамії, Єгипту, малоазіатської частини давньої Греції. Але їх же відкопали і розшифрували західні археологи. Невже було б краще, щоб вони там і згнили, оскільки у місцевих народів до них руки так і не дійшли навіть за 1000 років проживання над їхніми залишками. Тобто, з вимерлими культурами здається все ясно: власне, ми про них і дізналися (і ще дізнаємося) насамперед завдяки глобалізації. А як бути з нині живими національними особливостями культур? Поставимо питання по-іншому: чи дає право на безумовне збереження тієї чи іншої культурної особливості тільки сам факт її приналежності до національної (регіональної)? Очевидно — ні, оскільки, наприклад, навряд чи народи басейну Карибського моря жалкують за канібалізмом, а китаянки — за звичаєм стискувати ніжку спеціальним (національним!) дерев’яним взуттям, щоб вона так і залишилася дитячого розміру. Отже, одного факту приналежності явища до національної культури не досить для його безумовного збереження, якщо й самі носії його відкидають. І взагалі, у світлі геополітики здається тривіальним, що регіональність у будь-якому випадку несе відтінок дефектності, оскільки неможливо довести, що люди наполегливо робили щось так, як робили, знаючи, що десь може бути краще. Говорити про неповторність — це проста тавтологія, оскільки регіональність за визначенням неповторна.
На жаль, це тільки півсправи, оскільки тоді спливає не менш складне модальне запитання: «А хто повинен чи може бути арбітром у цій справі — що залишати, а що — ні?» За ідеєю, для цього і потрібна декларована всюди, передусім Заходом, свобода особистості, щоб кожен міг вирішити це сам для себе. Яка може бути свобода особистості, — лякають світ антиглобалісти, — коли в обмін на вищезазначені цінності майже весь ефірний час настільки забитий космополітичними «мильними операми» та голлівудськими бойовиками, що національним творам і мигнути ніде? Адже це сильне спрощення. По- перше, хто її дивиться, оту відеопродукцію? Певний контингент, від якого все одно не залежать долі суспільства, культури, цивілізації. Тому — на здоров’я, нехай собі дивляться. По-друге, нам це видовище не нав’язують, а, навпаки — нам показують те, що ми хочемо побачити. Чим більше будемо хотіти, тим більше будуть показувати. Або (від зворотного) — більшість людства і поняття не має про теорію відносності. То невже на підставі цього хтось сумнівається в тому, що фізика існуватиме стільки, скільки існуватиме людство? У різні часи в Англії та Росії верхівка суспільства настільки ігнорувала рідну мову, що розмовляла суто французькою. Ну, і що з цього? Поговорили і... перестали. Чому б це?
У чому ж небезпека наведених вище спрощень антиглобалізму? На мій погляд, вона полягає в тому, що волею-неволею він штовхає нас у бік від істинних причин проблем, які дійсно стоять зараз перед людством. У рамках однієї статті неможливо, звичайно, розглянути, наскільки обгрунтовані всі побоювання, що висловлюються з приводу глобалізації. Тому, прагнучи уникнути обвинувачень у тенденційності, перейдемо від критики (негатива) до альтернативного викладу позитива — геополітичного бачення тих же проблем.
Геополітично експансія як найбільш болючий компонент глобалізацій є неминучим виявом сили і жодного обгрунтування не потребує. Завдання геополітики полягає не в обгрунтуванні експансії чи глобалізації, а в правильному виборі мети для неї, тоді цей метод чудово «працює». Проілюструємо дану тезу прикладом із не такої віддаленої історії: висунення президентом США Вудро Вільсоном 8.01.1918 р. знаменитих «14 пунктів» — умов миру для країн, що тоді воювали. Зокрема, п. 2 свідчив: «Абсолютна свобода торгівельного мореплавства в мирний і воєнний час». З першою половиною пункту («в мирний час») начебто все ясно: маючи найбільший флот, США хотіли нав’язати світу свою гегемонію, прибравши архаїчні перешкоди для нього. Такою була думка сучасних Вільсону антиглобалістів, хоча тоді вони називалися iнакше. А ось як бути з його другою частиною: «у воєнний»? На це не було звернено уваги або, принаймні, вважалося месіанською химерою президента, а даремно. Пункт 2 — це природне продовження конвенцій про цивілізовані правила ведення війни. За будь-яких обставин вона не повинна вестися проти мирного населення. Уявимо ж собі, що необмежена підводна війна Німеччини проти Англії в 1916—1917 рр. чи 1939— 1941 рр. продовжилася б «успішно». Хто почав би вимирати від голоду на Британських островах насамперед? Старі та діти. Армія — в останню чергу, в чому ми гірко пересвідчилися на прикладі історії блокадного Ленінграда.
Виходить, що мирне населення таких острівних держав як, наприклад, Японія, Куба, Англія при ігноруванні «воєнної» частини п. 2 de facto зазнає дискримінації, хоч і в прихованій формі.
З iншого боку, зняття морської блокади з Куби, досягнуте в апогеї Карибської кризи, утримало світ на грані атомної війни, тобто саме повернення до істинного духу п. 2 В. Вільсона дозволило світу зупинитися на краю безодні. У цьому історичному контексті В. Вільсон подібний до старозавітного пророка, тепер вже у своїй вітчизні, вірніше, в усьому світі. Це дозволить нам розкрити істинний зміст п. 2: не можна заганяти будь-яку державу в кут, навіть якщо їй протистоїть весь інший світ. Доведена до відчаю нація здатна на витончену винахідливість у нанесенні непоправної шкоди іншому світу!
Висунуті В. Вільсоном «14 пунктів» миру і його безкомпромісна боротьба за їхнє втілення — зразок рідкісної в історії морально-етичної ангажованості, висловленої ним самим: «Яка причина того, що Ісусу Христу досі не вдалося переконати світ дотримуватися його вчення у своїх справах? Причина цього лежить у тому, що він проповідував ідеал, не створивши жодних практичних засобів для його досягнення. Тому я і пропоную практичний план перетворення його цілей». Аналогія не здаватиметься надто месіанською в містичному відбитті того, що світ довів його до паралічу. Швидше це і є ті «Blut und Boden», на яких тільки й може зійти така необхідна зростаючим державам у боротьбі за життєвий простір загальнонаціональна ідея.
На закінчення хотілося б навести світлий приклад цивілізованої глобалізації, який розсіює похмуру атмосферу світових розбіжностей. Це міжнародна угода щодо Антарктиди від 1959 р., згідно з якою вона не належить нікому, але будь-яка держава має право утвердити там свою присутність.
Чим не модель для майбутнього?
