Коментар до статті Євгена ГРИЦЯКА «А какая разница?» («День», №102—103, 15—16 червня 2012 року)
Я знаю Євгена Грицяка як мужнього, незламного патріота й інтелектуала. Але не можу погодитись із його думками, викладеними у згаданій статті, щодо мовного закону Ківалова — Колесніченка. «Мовний проект, — пише є Грицяк, — має для нас не тільки негативне, а й позитивне значення. Позитив полягає в тому, що він зачіпає за живе кожного українця і спонукає всіх до об’єднання та спільної боротьби за наше виживання як нації». На жаль, шановний Євгене Степановичу, цей антиукраїнський закон не об’єднає нас, бо буття українського народу в ХХ столітті визначали колоніалізм, тоталітаризм і геноцид. Визволившись з-під панування комуністичної імперії, Україна успадкувала неповну структуру суспільства: відсутність певних верств, здебільшого пов’язаних зі стратегічним і політичним менеджментом, недовершену й нецілісну національну культуру, притлумлену національну самосвідомість та історичну пам’ять значної частини загалу, яка дивилася на себе очима колонізатора, зневажаючи свою мову, історію, зрештою своє незалежне майбутнє.
Колоніальний режим викликав рабську, залежну від себе квазіеліту, нездатну на захист українських інтересів, яка, на жаль, перейшла у спадок незалежній Українській державі. Вона лобіює чужі інтереси, як свідчить цей горезвісний мовний закон. Тому сподіватися, що він «зачепить кожного українця», не випадає.
Не можу погодитися і з другою думкою пана Євгена, що «боротися за свої права, за свою національну гідність треба і можна власне ненасильницьким способом». Його посилання на спосіб боротьби Ганді не корелюється із нашою нинішньою ситуацією. В Індії була жменька заморської колоніальної адміністрації супроти сотень мільйонів індійців. А в нас колонізатори при владі. Вони заволоділи національними багатствами, окупували чужою мовою інформаційний і культурний простір, вони ведуть шалену кампанію дезукраїнізації народу.
Україна переживає економічну й культурну катастрофу. Українці ще не сформувалися як нація, тож держава й дістала нищівний удар у серце народу — мову. Тому пасивний спротив — це поразка й капітуляція. Другого шансу на відновлення незалежності історія нам не дасть.
