До високої дніпрової кручі пристав човен. Із нього зійшов на берег апостол Андрій Первозванний. І тут йому відкрилось видіння, що на цій землі постане великий град з багатьма храмами, і зійде на неї благодать божа. В знак вшанування цієї землі над Дніпром він поставив дерев’яний хрест.
Через декілька віків тут зародився Київ. Із Києва на Русь згодом поширилось християнство. Але чи стала наша земля в уяві народу такою, як бачив її апостол Андрій? Тим більше, що життя держави пов’язане з вшануванням народом землі, на якій він живе.
Парадоксальна політична ситуація в Україні. Ні для кого не секрет, що Регіони — партія самих багатих підприємців України. А підприємці, за Марксом, заради надприбутків підуть на будь-який злочин. Проте саме з ними ліві створюють коаліцію, пояснюючи, що роблять це на благо трудящих. Колись заради трудящих був здійснений жовтневий переворот, майже вщент знищено селянство та інтелігенцію — внаслідок колективізації, голодоморів, репресій. Це відомо всім. Невідомо лише, чому українці дозволяють так знущатися над собою. Ми що, боягузи? Ні. Дурні? Теж ні. Роз’єднані? Так. Хоча маємо свою мову, свою національну культуру, свою постійну територію проживання, яку називаємо Україною і вважаємо її своєю Батьківщиною. Але чи маємо ми Батьківщину?
Запитайте себе, своїх знайомих, що таке Україна, нація, Батьківщина? Ці слова часто повторюються, але не пояснюються. Під час виборів до Верховної Ради читав агітку українських націоналістів. Там було пояснення щодо нації, обмежене мовою, культурою, менталітетом. Але хіба народи Канади, США — не окремі нації? Адже за мовною приналежністю янкі повинні належати до англійців, а в Канаді, взагалі, проживають ніби дві нації — французька та англійська. Це, звичайно, не так. Крім мови та менталітету існують інші критерії об’єднання нації, зокрема, політична, релігійна, ідейна. Радянський Союз був політично-ідеологічною державою, де державні структури трималися на ідейному грунті комуністичної ідеології. Відмова Брежнєва та його політбюро від розбудови комунізму зруйнувала духовні підвалини держави і це стало головною причиною її розпаду. В сучасному світі не існує чисто політичної, ідейної чи релігійної країни. В стабільних демократичних країнах ці чинники присутні одночасно і в більшій чи меншій мірі доповнюють один одного, створюючи ідейний кістяк держави. Але основа цього каркасу, його хребет — це патріотизм, всенародна любов до своєї землі. Землі з чітко визначеними кордонами, єдиною однозначно сформульованою історією, єдиним форумом національних героїв. Ці разом узяті чинники і створюють в свідомості населення єдиний образ Батьківщини. Але такий образ ще не перетворює суспільство в націю, а лише зумовлює її появу. Для того, щоб затвердитись в суспільній свідомості, образ Батьківщини повинен бути прекрасним та привабливим із самого дитинства — з того часу, коли формується світогляд молодого громадянина. Тільки в такому суспільстві можлива справжня духовна єдність, що створює те своєрідне біополе, яке забезпечує впровадження передових ідей в усі сфери суспільної діяльності.
Образ Батьківщини стає прекрасним завдяки національній культурі. Лише народ, який протягом багатьох поколінь прожив на своїй землі, був свідком дива божої наснаги, відтвореної в красі рідної природи, зможе накопичити достатній спадок талановитих творів, здатних виховати в молоді всеосяжну любов до Батьківщини, не обмежену рідним селом або містом. Хіба, для прикладу, багато з нас не полюбили Дніпро ще до того як вперше його побачили? Полюбили з казок, книжок, пісень, живопису. Тому мовне питання в США, Канаді не є таким важливим. Адже образи цих країн увійшли в національні культури їх народів тими мовами, якими розмовляли їхні предки, коли заселяли ці землі. Повчальний приклад — мовна політика Ізраїлю. Там державною мовою став не сучасний ідиш, створений в Європі, а древній іврит, який зберіг первісну красу Палестини.
Проте і національної культури не досить для формування повноцінної нації. Образ Батьківщини повинен увібрати в себе морально-етичні та духовні риси народу. Класичний образ Батьківщини описаний в Біблії. Коли Мойсей виводив свій народ з Єгипту, він описав їм прадідівську землю в чаруючих барвах, — як землю, що протікає молоком і медом. Подібною описувалась і Україна в XVI—XVII столітті, як земля казково багата та родюча. Але на відміну від Палестини — землі Божої обітниці, Україна не отримала духовного статусу, не стала для народу священною землею. За Біблією, зародження нації йде в певній послідовності. Звільнення народу відбувається завдяки ствердженню в суспільстві образу Батьківщини як священної землі. А впорядкування суспільних взаємовідносин — завдяки створенню єдиної системи моральних цінностей, за Біблією божих заповідей. Тоді кожен представник народу відчує відповідальність за рідну землю та за справедливий лад на цій землі, виховає в собі почуття громадянського обов’язку. А морально-етичні норми співжиття — багатократно збільшать свій авторитет.
Для більшості громадян Україна ще не стала священною. Звідти роздріб у суспільстві, безпорадність у створенні якісної суспільної ієрархії, відхилення від моральних норм. Це недоробок не тільки нашої національної еліти, а й наслідок пасивності духовних проповідників у справі громадянського виховання. Більшість з них, проповідуючи слово Боже, навіть тепер не пояснюють парафіянам цінності Батьківщини, як найбільшого скарбу, що Бог дарував коли-небудь народам. Існує лише стара легенда, відлуння давнього релігійного культу, за якою наш предок отримав частину раю. Тому і давня назва нашої землі — Вкраїна, земля, що належала «до краю» і була «вкраєна». Адже в нашій мові одне слово «край» має два значення — землі та зовнішньої частини дієслова «вкраяти» — врізати, виділити. Важливо навіть не те, що наші предки асоціювали образ Бога з Сонцем. Важливо те, що назва Батьківщини, як найвищого божого дару, відродилась в середовищі нашого народу. Це треба цінувати.
Патріотизму не можна навчити, тим більше не можна спустити його директивою зверху. Патріотизм можна лише виховати національною культурою. Російською — російський, українською — український. Звичайно, в російській культурі часом згадується Україна. Але там вона змальовується як екзотична провінція, не більше. Сьогодні лише українська національна культура при детальному вивченні здатна зародити в душах зерна українського патріотизму. А без знання української мови це неможливо. Тому тим громадянам України, які виборюють собі право не знати українську мову, треба спитати в себе, чи достатньо вони люблять Україну, щоб вважати її Батьківщиною?
