Було й таке, що перед Другою світовою війною війська Червоної армії спільно з німецькими марширували брущаткою Бреста. Відзначали розгром Польщі. І Молотов після цього сказав, що це «Дружба, скріплена кров’ю».
А як щодо нинішніх комуністів та регіоналів? Що їх об’єднує всі ці роки у Верховній Раді?
У п’ятничному номері «Дня» від 7 листопада 2008 року є стаття Леоніда Кравчука під назвою «Вішати всіх собак на Стельмаха неправильно». Коли читаєш цю статтю, то виходить, що «собак» вішати на Стельмаха не можна, а на Президента можна. І далі на запитання, поставлене йому про ПДЧ, він дає відповідь: «Ось Луценко вже півроку не може додзвонитися до Президента (немов Луценко кульгавий на ноги. — Ком. авт.). Те, як чинить Президент — це вже не влада, це — комунальна кухня». І далі Л. Кравчук пише про Президента, що він уже нічого не чує, крім биття серця в ритмі Гімну України, й нічого не бачить, крім президентського штандарта, з яким не розлучається ніде. Навіть на шоу з прапорами приходить. Говорять, від великого до смішного один крок. Атрибути та символи влади, самозвеличення — це вже перейшло в манію. Не можна піднестися за рахунок крісла. Можна піднестися лише завдяки розуму. І це так пише колишній президент про нинішнього? Жах.
А ось ще в номері «Дня» від п’ятниці, 7 березня 2008 року, є стаття, в якій Сергій Головатий говорить: «Розумієте, одягати зрідка вишиванку, саджати калину, молитися напоказ у церквах — це не означає бути справжнім державним зодчим». Це ж як потрібно ненавидіти Президента України та її символи!
У зв’язку з цими статтями згадується стаття Ігоря Лосєва про мазохістів під назвою «Нащадки Захер-Мазоха на малоросійському ТБ України» (п’ятничний «День» 25 квітня 2008 р.). Він пише: «Не можу забути, як на ICTV запросили до студії В. Жириновського та почули буквально таке: «Украина — говно!». Дуже приємно! Тільки виникає запитання, а на що, власне, розраховував канал ICTV, надаючи слово цьому персонажу?
Вразила мене також реакція аудиторії в студії. Жоден із наших «патріотичних» депутатів не зважився залишити студію на знак протесту. Після цього говорити про якусь національну гідність не доводиться.
