На жаль, Західна Україна (ні Галичина, ні Закарпаття) не породили ще свого Шолохова або Бальзака, щоб написав роман-епопею і освітив у всіх аспектах перипетії життя, злети і розчарування, трагедію українців, а особливо інтелігенції, протягом 40 років після Першої світової війни. О! То було б велике полотно.
Як зобразити зіткнення інтересів великих країн-айсбергів, секрет їхнього протистояння, холодний розрахунок режисерів цієї драми і пересічних громадян, які фактично не розуміють задуму режисерів, але дійство підхоплює їх, одних підносить, інших топить, а хтось, рятуючи себе і своїх близьких, хапається за крижинки, які розлітаються.
Останнім часом у газеті «День» надруковано ряд цікавих статей про визвольні змагання ОУН-УПА. Нам дуже не вистачає лояльної, спокійної книги на цю тему, де на фоні інших світових національно-визвольних рухів були би проаналізовані досягнення і помилки ОУН УПА.
Після визвольних змагань 1918—1920 років український національний рух було розгромлено. Багато емігрантів осіло у Празі. Ясно, що всі вони були розчаровані як беззубістю, фактично зрадництвом українських соціал-демократів, так і неефективністю інших українських урядів. Точилися нескінченні дискусії. Молоді національно свідомі українці шукали виходу. А приклади поставали перед очима. Диктаторські режими Італії, Радянської Росії, а потім Німеччини демонстрували впевненість і видимий успіх. Спокуса була великою. Багато хто схилявся до того, що якщо український рух хоче досягнути успіху, то має створити партію (організацію) із залізною дисципліною і армією. А далі постало питання про методи і союзників. А враховуючи те, що в українському русі не було кадрів, які закінчували політехнічні академії, академії генеральних штабів, стратегічної розвідки і т.ін., обійти пастки, підводні рифи, та і просто помилки їм часто- густо не вдавалося. Але їм боліла Україна.
Майже всі національно- визвольні рухи шукали союзників. Їм не вистачало державних управлінців, військових кадрів, фінансів і т.ін. У свою чергу, великі держави намагалися їх використати у своїх інтересах.
У тридцяті роки, на погляд доброзичливої, демократичної Праги, Україна була жахливим видовищем. Після поразки ЗУНР Польща влаштувала там пацифікацію («умиротворіння»). Було репресовано і загинуло багато людей, і на деякий час ніби все завмерло. На Східній Україні після відносного затишку кінця двадцятих ні з чого раптом піднімається шум, знову репресії, винищується практично вся творча інтелігенція, штучний голод косить мільйони людей. За що? Чому? З катами українського народу багато гарячих молодих голів готові були боротися будь-якими шляхами, і здавалося, нема невиправданих засобів для боротьби з такими нелюдами. Але сили були надто нерівні: СРСР стояв як скеля, тому постало питання про союзників.
На Закарпатті українці- русичі не були схильні до радикальних настроїв такою мірою, як вихідці з Галичини. Чехословаччина була надзвичайно демократичною країною, і ніяких утисків за національною ознакою українці-русини не зазнавали. У кожному селі була школа з рідною мовою навчання. Восьмирічна освіта була обов’язковою. Але в кінці 1936 року — на початку 1937 політичне життя почало дестабілізуватися. З’явилися якісь рухи, одні стали кричати, що хочуть до Угорщини, інші — подавай свободу словакам, комуністи — хай живе Радянський Союз і т.ін. І ніхто не розумів, що відбувається. Лише з плином часу для пересічного громадянина стало зрозуміло, що то була увертюра до великої війни. А коли пани б’ються, у мужиків чуби трясуться.
Фашистська Німеччина розчищала собі шлях до загарбань, а її сателіти готувалися і собі урвати шматок. А потім все завертілося. Німці забрали Судети, а потім усю Чехію. Угорщина забрала пів-Закарпаття, Словаччина оголосила про незалежність, Волошин проголосив Закарпатську Україну, Угорщина захопила все Закарпаття, Радянський Союз захотів Галичину і т.ін. І всюди гинули люди, молоді люди, які йшли (або мусили йти) за своїми проводирями. Зберегти голову на плечах, особливо інтелігенції, було дуже важко.
Галичани зустріли Червону Армію як визволительку, а отримали репресії та такі жертви, які не могли привидітися у страшному сні. І на захист свого народу стала ОУН-УПА. Складний шлях пройшла ця організація та її армія. Це історія, багатотомна історія. Але коли УПА лишилася сам на сам з радянською військовою машиною КДБ, шансів у неї не було ніяких. Хіба могли прості селянські хлопці протистояти «спеціалістам» із КДБ — шпигунам, провокаторам, диверсантам, психологам і т.п. Проте УПА воювала. І жоден московський ставленик не міг почувати себе спокійно. І якщо серед бійців УПА лише половина воювала за вільну Україну свідомо — вони герої і в нашій державі мають бути вшановані.
Друга світова війна, боротьба з фашистською Німеччиною віддалили на другий план, завуалювали злочини московських керівників та їхніх поплічників. Тотальна пропаганда зробила свою справу.
Не треба ідеалізувати й ОУН-УПА. Її керівництво було далеко не бездоганним. Німці хотіли використати УПА для своїх цілей, а керівництву УПА потрібні були союзники. Хто кого? Була війна. Були герої, а були і зрадники, і садисти. Все було. Особливо, коли загони УПА втратили зв’язок і управління.
Добре було б, якби помирилися ветерани Радянської Армії і Української повстанської армії. Так, як ми шануємо просто радянського солдата — борця з фашизмом, так ми маємо шанувати простих, але справжніх героїв УПА. Бо вони в безнадійній ситуації залишалися вірними присязі, боролися за незалежну Україну і не щадили ні своєї крові, ні свого життя.
Пройшов час. І скоро всі учасники великої трагедії постануть перед Богом. І хай би вони вибачили, поки ще є час, гріхи один одному, якщо такі були. Бо робилися вони часто не із власної волі, а за наказом. А солдати накази не обговорюють. А для наукової точності, для усвідомлення діянь керівників усіх сторін і високих рангів, можна було б порахувати і зіставити, скільки людей понищили КПРС-НКВД, а скільки ОУН-УПА.
Незалежна Україна відбулася. Радянський Союз розвалився під вагою внутрішніх протиріч. І хоч Україна успадкувала кордон УРСР, мусимо визнати, що дух, ідею української державності, незалежності нам як естафету зберегла і передала і ОУН-УПА, як наступник ідей УНР. Організація більшовиками формальних національних республік була для них тільки тактичним ходом у боротьбі з національними рухами.
Говорячи про суспільний прогрес, соціал-демократи вважали, що в основі його лежить боротьба протилежностей між суспільними класами. Є інша думка — що в основі розвитку знаходиться боротьба між державами (націями). Можливо, є ще інші гіпотези? (Якби щось на цю тему сказав Мирослав Попович!)
І насамкінець хочеться сказати: «Яке щастя, що у нас є своя держава!». Ніхто з наших дітей не воює в Чечні. Ніхто на нас не дивиться, як на людей другого сорту. Все в наших руках. Шануймося. Бережімо свою державу. Вона наша.
