Дев’ятнадцять років тому на зустрічі керівників Росії, України та Білорусі прозвучала фраза Єльцина: «Без України Радянський Союз неможливий». І оскільки Леонід Кравчук промовчав, Чубайс констатував, що як геополітичне утворення Радянський Союз себе вичерпав.
Згадані події відбулися внаслідок перемоги російського уряду під час перевороту в серпні того ж року. Перемоги на хвилі підтримки більшості росіян. І це дивує. Адже до того часу міцність Радянського Союзу забезпечувалася волею російського народу.
Серпень, традиційно, місяць канікул, відпусток і збирання врожаю. Цього місяця 19 років тому відбулися події, які зумовили створення Української держави. А оскільки в цей час розпочався розвал державної системи СРСР, то потім точилося багато розмов на тему «хто винен?». Звинувачували здебільшого Україну та українців. І тому, що подібні розмови точаться й нині, не гріх подумати, чи мають вони реальну підставу.
Причини, які привели до розпаду СРСР, нагромаджувалися задовго до цих подій. Зокрема, 1990 р. росіяни обрали свій парламент та уряд. Доти в СРСР російського парламенту не було. Мабуть, урядовці вирішили, що коли в союзному парламенті й так більшість російських депутатів, то навіщо створювати ще один аналогічний орган. Колись росіян це влаштовувало, потім ні. Чому так змінилася їхня громадська думка? Реально розпізнаються дві причини — економічна та ідейна. До сімдесятих років заховані вічною мерзлотою великі поклади корисних копалин Росії не розроблялися. Значно дешевше було добувати їх у союзних республіках. Зокрема, вугілля, газ, залізо постачала Україна, нафту — Азербайджан, бавовну — Узбекистан. Та поклади вичерпувалися. Ситуація змінилася, коли в Західному Сибіру відкрили великі поклади нафти і природного газу. Настільки великі, що їх вистачило для продажу за кордон у великих обсягах. Тоді ж розробляються поклади алмазів в Якутії. Це теж «круті» гроші.
У цей же період провалився широко розрекламований план побудови комунізму. Комуністична ідеологія явно занепадала. Тоді в кабінетах політбюро як альтернатива комунізму зародився план створення в СРСР єдиної нації на базі російської мови, культури, російського патріотизму. Адміністративними методами в республіках насаджувалася російська мова, а державою пропагувався один патріотизм — російський.
Ідея російського патріотизму масово пропагувалася й у літературі, кінематографі, на телебаченні. Але сподіваного злиття народів ця політика не дала. Навпаки, серед народів СРСР поширювалося її неприйняття й відчуження, а російський патріотизм зростав лише серед росіян доти, доки не вдарив бумерангом по самій радянській ідеології. Пересічний росіянин раптом усвідомив себе громадянином Росії більше, ніж Радянського Союзу. І, як наслідок, виникли гасла, що пропагували припинення постачання дешевих газу і нафти в союзні республіки. Використавши політику демократизації, росіяни реалізували свої бажання, результатом чого і стало проголошення незалежності.
Наслідуючи «великого брата», парламенти інших республік також проголошують декларації про суверенітет. Та коли в Україні й у більшості республік ці декларації так і залишаються деклараціями, в Росії протистояння між російським і союзним урядами наростало. Надто великими були ставки в цій політичній грі й надто великий капітал на кону. У бажанні зберегти контроль над владою союзні керівники вирішили перейти до силової ліквідації ще не зміцнілого республіканського суверенітету. Розпочати вирішили з Прибалтики.
Парламенти Литви, Латвії, Естонії напередодні визнали незаконною ліквідацію їхньої незалежності 1939 р. і заявили про повернення свого суверенітету. Тож і повернення впертих народів у союзну родину вирішили провести за тим самим сценарієм 1939-го. У столиці були введені війська, взяті штурмом центри телебачення. Проте народ виявив волю до боротьби, пролилася кров. Керівники західних країн висловили протест проти силових дій радянської адміністрації, а уряд Росії в пошуках союзників підтримав прибалтів в їхній боротьбі. Боячись втратити міжнародний авторитет, М. Горбачов відкликав війська. Загиблих литовських міліціонерів хоронили як національних героїв, а загиблого російського омонівця поховали скромно і непомітно. Це викликало незадоволення серед службовців елітного підрозділу «Альфа».
Згодом верхівка союзного керівництва вирішила провести операцію без відома М. Горбачова і почати її з Москви. Керувати акцією мав новостворений комітет — ГКЧП у серпні під час відпустки М. Горбачова. Цей варіант став програшним від самого початку, тому що діяв проти суверенітету росіян та російського вибору. Виховані патріотами, росіяни стали на захист свого, а не союзного уряду. Президента Росії Єльцина попередили про операцію ще до її початку, тому уряд і парламент Росії провели позачергове засідання до того, як їх збирались ізолювати. Генерал Грачов, котрий згідно з планом мав блокувати Білий дім, став зі своєю дивізією на його захист. На вулиці Москви, інших міст вийшли тисячі демонстрантів. Задіяні в операції військові розгубилися, зрозумівши, що, можливо, доведеться стріляти в своїх, росіян. А більш рішучі групами й підрозділами переходили на бік захисників парламенту Росії. Керівники путчу щогодини втрачали позиції та ініціативу. Запланований штурм парламенту провалився, бо загін «Альфа» відмовився брати в ньому участь. У спробі врятувати ситуацію комітет подався в Крим до Горбачова з проханням прибути до Москви і «розрядити» ситуацію. Та посланий російським урядом загін офіцерів заарештував їх прямо на президентській дачі.
А що ж Україна? Здебільшого вона жила звичайним життям. Із 450 депутатів Верховної Ради 80 зібралися на нараду й оголосили протест проти ГКЧП. Їх підтримали близько тисячі демонстрантів у Києві та Львові. Голова Верховної Ради Л. Кравчук закликав до спокою. Але народ України й без того був і спокійний, і аполітичний. Проте крах ГКЧП вплинув на події в Україні. Високі посадовці, які були задіяні в перевороті, розуміли, що в Москві реальна влада зосереджена в руках Єльцина. Крім того, під тиском обставин М. Горбачов призупинив діяльність КПРС. Щоб зберегти владу, потрібно було відокремитися. Відкрито сказати Союзу «ні» вони ще не наважувалися, та на засіданні Верховної Ради проголосували за незалежність України. Потім разом з виборами президента відбувся всеукраїнський референдум щодо незалежності, на якому більшість громадян підтримала її. Черговий раз спрацювала лояльність до рішень влади типового радянського українця. Обраний президентом Л. Кравчук планував використати рішення референдуму як козир у політичній грі під час переговорів з М. Горбачовим, виторгувавши більше повноважень для себе і свого кабінету. Та Єльцин сплутав його плани.
На відміну від Горбачова, союзна держава Єльцину тільки заважала. Залишивши їй частину повноважень, він змушений був би ділитися владою з Горбачовим. Та відкрито заперечити Радянському Союзу він теж не міг. Надто великою була політична відповідальність. Треба було це рішення покласти на когось. Тому в Біловезькій Пущі Єльцин прямо заявив, що в міжреспубліканських відносинах запровадить ринковий механізм та енергоносії продаватиме за міжнародними цінами і за валюту.
Нагадаю, що в СРСР ціна на енергоносії була в десять разів нижча, ніж у світі. Різке підняття ціни привело б до краху економіки. Це розумів і Л. Кравчук, тому й виклав свою, як йому здавалося, козирну карту, заявивши, що не може підписати такий союзний договір. Адже народ на референдумі висловився за незалежність...
Російська делегація відчула полегкість. Цап Відбувайло знайшовся. Тепер Єльцин і Чубайс зможуть проголосити свої історичні фрази без ризику політичної відповідальності за наслідки. Її мимоволі взяв на себе безідейний, аполітичний і лояльний до влади український народ. Імовірно, Єльцин мимоволі відчував провину за те, що стосовно України він грав нечесно. Тому трохи комічна з подачі журналістів його фраза: «Просыпаясь, думаю, что я сделал для Украины» сприймається глибше. Але що зроблено, те зроблено. І, як наслідок, як сказав інший учасник цієї політичної гри, «маємо, те що маємо».
Ця стаття була б геть сумною, якби не несла такого висновку: лише патріотична й ідейно-об’єднана нація може стати учасником у світовому політичному процесі та послідовно відстоювати інтереси своєї країни. А як такою стати — тема вже інших роздумів.
