Для нового президента України головною буде, я впевнений, не проблема «Схід — Захід», не проблема «Росія — США» і не проблема «українська мова — російська мова». Набагато серйозніша проблема масової бідності населення України (а для європейської країни це взагалі убогість!) на фоні розкоші вузького кола представників кількох фінансово-промислових груп (ФПГ, або, як їх ще називають, кланів) — неважливо, якого «кольору» ці групи: біло- голубого чи помаранчевого! При цьому бідність — це не просто «мало грошей», це — погана структура харчування (мало фруктів, мало риби, багато хліба, картоплі, тваринних жирів тощо), це — неможливість отримати нормальне медичне обслуговування (ну хоча б раз на рік зробити всім членам сім’ї повний біохімічний аналіз крові за 1000—1500 гривень), це — неможливість відпочити влітку всією сім’єю хоча б у Криму або Трускавці, це — неможливість (та й відсутність потреби!) піти на концерт відомого піаніста або скрипаля тощо. А пов’язано це якраз із багаторічною руйнівною діяльністю цих самих ФПГ. Ось три прості приклади.
Різниця в мінімальній оплаті праці в США ($6/година) і в Україні ($0.20/година) становить 30 разів — адже продуктивність праці українського робочого, інженера, лікаря, вченого зовсім не в 30 раз нижча, ніж у його американського колеги. Крім того, в собівартості американської продукції зарплата становить 40— 60%, а в Україні — у кращому випадку 10—15%. Але за таких цифр (у 30 разів менша зарплата і в 4—5 разів менша її частка в собівартості) — прибуток у нашого бізнесу має бути ГІГАНТСЬКИМ. І де ж він? Відповідь — у наступному прикладі.
У 2003 році я заробив на основній роботі 5300 грн., заплативши до бюджету 885 грн. податків: крім того, я «підробляв», консультуючи різні екологічні проекти, і заробив ще 5255 грн., які чесно задекларував. Таким чином, мої податкові виплати до бюджету за 2003 р. склали трохи більше 2000 грн. Водночас, як мені стало відомо зі ЗМІ, один із найбільших нафтотрейдерів України, маючи у 2003 р. обіг у кілька мільярдів гривень і доход у 650 мільйонів гривень, заплатив до бюджету податків... ті самі 2000 гривень! (Мабуть, у зв’язку зі своєю «страшною збитковістю» і з виклянченими або купленими у чиновників (?) величезними пільгами, за якими, до речі, жодної окремої звітності в Україні не передбачено). І такими «страшно збитковими» і «страшно пільговими» є десятки гігантських, сотні великих і тисячі середніх українських компаній.
Особливо аморально виглядають «нові українці» від вугільної промисловості. Ось страшна статистика останніх років: у 1998 році на шахті ім. Скочинського загинуло 63 людини; у 1999 році на шахті ім. Засядька загинуло 50 чоловік; у 2000 році на шахті ім. Баракова — загинуло 80 чоловік; у 2001 році на шахті ім. Засядька загинуло 55 чоловік; у 2004 році на шахті «Україна» загинуло 35 чоловік, а на шахті «Краснолиманська» — 34 людини. На один мільйон тонн видобутого українського вугілля (а його добувають 80 млн. тонн/рік) припадає 4-5 шахтарських життів, а скільки покалічених? Нещодавно я випадково проходив повз офіс, де проходили похорони якогось великого вугільного начальника. Такої кількості «Мерседесів», «Лексусів», «Лендкрузерів» я не бачив ані в Нью-Йорку, ні в Лос-Анджелесі, ні навіть у Беверлі- Хіллз! Звідки вони у вас, добродії, якщо майже всі донбаські шахти глибоко збиткові й вимагають щорічних багатомільярдних дотацій із держбюджету? Чи не на цих шахтарських життях заробляєте ви свої мільйони доларів, продаючи шахтам утридорога обладнання та купуючи у них утридешево вугілля? (При розслідуванні прокуратурою фінансових махінацій на одній із шахт зафіксовано «світовий рекорд» — одна комерційна структура передала шахті в оплату отриманого вугілля насос, завищивши його вартість у... 109 разів!). Зрозуміло, що при такому «бізнесі» шахтарі залишалися без зарплати, бюджет — без податків, а шахти — без засобів на модернізацію, в т.ч. і на підвищення безпеки праці.
У ФПГ є ще один «популярний» аргумент: наша промисловість поки ще дуже енергоємна, тому: а) без пільг її продукція буде неконкурентною; б) в собівартості продукції енергоносії «тягнуть» на себе 50—60%, а на зарплату, на жаль, залишається лише 10—15%. Розглянемо ці «аргументи» в третьому прикладі.
Україна при 48 мільйонах населення щорічно споживає 78 мільярдів кубічних метрів природного газу (із них 14 млрд. — споживає наше «славне» ЖКГ при «середньозимовій» температурі —7° С). А Польща з 40 млн. населення споживає всього 13 мільярдів кубометрів газу і польське ЖКГ (при «середньозимовій» температурі —6° С) має з них — лише 4 млрд. При цьому питомий річний ВВП України $900/ чол., а у Польщі — $5500/ чол., тобто на один долар ВВП в Україні витрачається в 35 (!) разів більше газу, ніж у Польщі. Ну гаразд, нехай енергоємність української «важкої» продукції в п’ять разів більша від польської — але ж не у 35 разів! І вслід за чеховським «сусідом» я вигукую: «Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи!». Але ці величезні витрати газу, які списуються на собівартість продукції (у т.ч. і на зростаючі комунальні тарифи!) — оплачує фактично населення України. А куди насправді йде така ЖАХЛИВА кількість природного газу (в т.ч. і в нашому ЖКГ) — не знає в Україні ніхто! (А після підвищення Туркменією ціни газу з $44 до $58 за тисячу «кубів» — відповідь на це запитання ну ду-у-же цікава).
Гігантське приховування доходів (і податків) від бюджету, наявність у обмеженого кола осіб якихось абсолютно шалених грошових коштів — має ще безліч інших «погано пахнучих» аспектів. Ось один із них. Серед українських мультимільйонерів з’явилася мода: за допомогою цих самих «мультимільйонів» робити естрадних псевдозірок зі своїх цілком пересічних малих діток, залучаючи до цього «виробництва» наймодніших і найдорожчих композиторів, кліпмейкерів, стилістів тощо; а вже ввести в кліпі в дію пару-трійку відомих акторів, телеведучих або олімпійських чемпіонів... І нехай би собі тішилися «супер-татусі» зі своїми пересічними дітлахами, так от біда: для по- справжньому талановитих дітей України — талановитих від Бога, а не від «батькових бабок» — ні в бюджеті, ні у бізнесу грошей немає. Ось приклад: школярка з Закарпаття Іра Яріна завоювала у 2001 р. першу премію на престижному конкурсі «Пісенна магія» (Італія), а 2004 — виграла в США кубок знаменитого конкурсу «Найкраща співачка світу» (при цьому: в журі конкурсу були Лайза Мінеллі та Стівен Спілберг —піди їх купи на батькові мільйони; а частину українських пісень треба було заспівати «а капела», так що на «підспівку» за татові грошенята Уїтні Хьюстон не наймеш). Після завоювання кубка відома звукозаписна студія «GSМ Words & Music» запропонувала Ірі зробити три кліпи з її українськими піснями, для чого треба було внести невелику частину вартості кліпів, усього лише $20.000 — але навіть такої нікчемної суми для реальної популяризації в світі української пісні в Україні не знайшлося — ні в бюджеті, ні у бізнесу.
Ще приклад: у Макіївці Донецької області живе геніальна 16-річна дівчинка-скульптор Настя Гайдарь. Близько тисячі таких самих блискучих її скульптур запилені в макіївській квартирі Гайдарів — а могли б у металі давно вже прикрашати міста України. (Гроші на бронзового Кобзона в Донецьку знайшлися — на макіївську дівчинку- генія грошей немає). І правда, кому в Україні потрібні якась «Найкраща співачка світу» або якась геніальна дівчинка-скульптор? Хто вони, власне, такі?
Тому, хоч український бюджет-2005 розміром майже у 100 мільярдів гривень (це, до речі, бюджет усього лише середньої західної компанії) — найбільший в історії України — оголошено «видатним досягненням влади», адже ще залишилися «неохопленими» 70 млрд. грн./рік пільг юридичним особам і 80 млрд. грн./рік «тіні», тобто в правовій і демократичній державі Україна бюджет-2005 повинен би бути 250 мільярдів гривень, а мінімальна зарплата-2005 в Україні має становити ніяк не менше $150. І це означає, що український народ має вагомі підстави вважати, що вся ця розкіш ФПГ, як і їхні промислові підприємства та банки, куплена на величезні кошти, приховані (і що приховуються понині) від податків, в т.ч. на величезні суми зловмисно занижених нам зарплат і пенсій, в т.ч. на ті гроші, які не надійшли до бюджету, на які можна було поселити бездомних і вилікувати хворих дітей України.
Але винні у всьому обидві сторони: фінансово-промислові групи запропонували Україні «рабський» сценарій, а ми, її громадяни, багато років погоджувалися на роль рабів (недаремно хтось із «древніх великих» сказав: «Раб мріє не стільки про свободу, скільки про те, щоб мати своїх рабів»).
І на закінчення дозвольте нагадати всім нам рядки блискучого поета Ю. Левитанського:
«Что со счета не сбросится
ни потом, ни сейчас
и что с нас еще спросится,
еще спросится с нас...»
