Пригадую давній факт із журналістської практики радянських часів. За завданням редактора (головні тоді були тільки у журналах) однієї з республіканських газет написав я гострий критичний матеріал про крадіжки на Білоцерківському м’ясокомбінаті. Приніс і поклав на редакторський стіл.
— Зачекай, я зараз при тобі й прочитаю, — сказав редактор.
Стаття дійсно була гострою, тому я уважно слідкував за кожним виразом очей і рукою редактора, у якій він за звичкою постійно тримав червоний олівець. Через хвилин двадцять, зробивши кілька поправок у статті, редактор відкинувся на спинку стільця і сказав:
— Написано добре. Переконливо. Поставимо у завтрашній номер. Я тут замінив кілька слів. Вони звучать грубо, неетично. Є інші, м’якші слова.
— Які слова? — не втримався я із запитанням.
— Наприклад, «злодій»! Це слово не із словника нашої комуністичної моралі. Для країни, що збудувала соціалізм і будує...
І так далі. Словом, самі знаєте, що ми тоді будували.
— Так злодій, він і є злодій. Як ще можна назвати людину, яка постійно обкрадала державу? — я намагався довести свою правоту.
— Запам’ятай: не «злодій», а «не-сун»!
Для більшого переконання редактор вимовив слово по складах.
На знакові оклику наша розмова закінчилася. Стаття, справді, з’явилася у завтрашньому номері, але слів «злодій», «злодійство», «грабунок» у ній не було. Суцільні «несуни». Як з’ясувалося незабаром, «табу» було накладено не лише на слово «злодій», а й на «брехун», «бандит» і т.п. Я впевнений, що це була не особиста витівка редактора. Це була вказівка ідеологічного відділу ЦК. Київського, московського — немає значення. Це була їхня ідеологія, їхня мораль.
Не знаю, наскільки це було правдою, але розповідали, що на пропозицію одного із членів Політбюро ЦК КПРС про підвищення мінімальної зарплати працівникам однієї із галузей, Л.Брежнєв, тодішній Генеральний секретар компартії, цілком серйозно відповів: «Достатньо і цього. Решту вкрадуть».
Ось такою була неофіційна філософія тієї влади, яка змушувала людей в умовах тотального дефіциту, прихованої корупції виробляти в собі інші цінності, інші поняття, іншу поведінку, які нічого спільного не мають із загальноприйнятими християнськими морально-етичними нормами. Змушувала людей красти із заводів і фабрик, із полів і ферм, підприємств все, що погано чи не там лежало. Тому престижною вважалася робота, де можна було щось «винести» після робочого дня. На цю тему було створено десятки різних анекдотів.
Тому радянська влада в особі компартії й шукала пристойні слова-обгортки, аби загорнути у них аморальні вчинки. Аби чорне зробити білим і навпаки, аби завуалювати, затушувати, приховати від людей справжнє обличчя вкрай прогнилої, морально деградованої системи та її ревнивих служителів. Системи, яка суцільно трималася на брехні, лукавстві та цинізмі.
Тому й створювалися словники зі слів-штампів і з так званих «м’яких», обтічних, не дразливих, а приємних для вуха слів. Ті й ті повинні були засвідчувати лише високоморальні вчинки і трудові подвиги людей та переконувати усіх на планеті, хто насправді є «розумом, честю і совістю епохи».
Для цього використовувалися не лише слова, а й речення-штампи, у яких чомусь переважала військова термінологія на зразок «із фронту жнив», «на передовій», «бійцівський характер», «бійці партії» і т.п. Та й саме СЛОВО прирівнювалося до зброї та багнета.
На сторожі цієї словесної еквілібристики стояли могутні цензурні структури, наділені, по суті, правами силових органів. Тому цілком закономірним у суспільстві вважався принцип, за яким думали одне, говорили інше, а писали ще інше. Тому найкраще і найбезпечніше було взагалі менше думати, а тим більше аналізувати і співставляти. Пам’ятаю, один із викладачів факультету журналістики повчав нас, першокурсників: «Ви повинні виховувати у собі самоцензора. Відчувати, що можна говорити й писати, а що заборонено». Ким і чому заборонено, «боєць партії» не пояснював.
Особливо штампованих перлів і слів-обгорток вистачало в так званих передових статтях, які практично у всіх газетах друкувалися в одному і тому ж місці: з лівої сторони на першій сторінці, без прізвища автора. До їхнього написання були допущенні лише окремі «найвідданіші бійці» партії із редакційних журналістів і працівників ЦК. Свого роду партійна каста. І як тут не згадати слова Василя Симоненка, який, працюючи тривалий час у різних виданнях, мав алергію на заідеологізовані штампи. Він писав: «Не народить думку, хоч погану, муштрований, убогий розум».
І ось, стикаючись із сьогоднішніми реаліями, відчуваємо, що «муштрований, убогий розум» народив не просто погані думки, а й негідні, непристойні та ганебні вчинки. Тому й процвітає розпуста, хоч у Радянському Союзі, за висловом однієї партійної дами, «не було сексу». Тому й розширює свої межі грабіжництво і злодійство, у великих розмірах передане у спадок «несунами». Чи не ті самі «несуни» минулого та їхні вихованці розікрали усе, що можна було винести і вивезти: від цеглини із корівника до ракети із надсекретних підземних складів? Чи не ті самі випускники компартійних і комсомольських шкіл зі штампованою риторикою популізму та демагогії, у найрізноманітніших обгортках, вішають нам локшину на вуха з парламентських та урядових трибун, різних друкованих видань, радіо і телеканалів?
А чого тут дивуватися? — усі вони «зійшли» не на чистому полі моралі й духовності, а на брежнєвській «Цілині». Їхній світогляд формувався не на національно-патріотичній літературі та культурі, а на передових статтях «Правди» та її молодших сестер, на новинах програми «Время». Тому їхня сутність — мімікрія. Слова «сором», «совість» — не з їхнього словника. Вони майстри «білого» й «чорного».
