Україна є країною із інтелектуальною традицією. Відомо, що цю традицію періодично або ховали в коморі, або примушували творити іншою мовою. Проте вона існує, на відміну від більшості суспільств третього світу. Існує в Україні також і певна освітня традиція, загалом запозичена з Німеччини XIX століття. Це є жорстко планована система, хоча й досить фундаментальна. Суспільну науку в нашій традиції декадами творили партійні піар-менеджери та відверті фальсифікатори, проте принаймні вона в нас теж-таки є.
Вивільнене з державних кайданів та фактично відпущене державою на «вільні хліби», наше суспільствознавство наразі поводиться як той свіжий мігрант iз Азії на вулицях Нью-Йорка. Його п’янять різнобарвні назви, фіміами нелегальних притонів, воно загіпнотизоване неоновими рекламами та кількістю людей на вулицях. Коротше кажучи, наше суспільствознавство очманіло від свободи, якої воно ще не усвідомлює. Не знає воно і як скористатися з цієї свободи та божеволіє від браку розуміння навколишніх течій.
Західний інтелектуал-спеціаліст, який потрапляє в українське середовище, здригається від змісту, форми, якості та підтексту досліджень наших суспільствознавців. Наприклад, ключовими в нас вважаються геополітика та боротьба політичних еліт. Проте перша вже давно скомпрометована аналізом глобалізації, а друга належить, швидше, до досліджень у галузі зоопсихології. Майже всім тим, чим цікавиться й займається наше наукове співтовариство, у решті країн переймаються політичні журналісти, експерти партій та дипломатичних агенцій, публічні політики, поодинокі екстремісти від філософії. В жодному разі — науковці.
Сучасна політична наука розвинутого (і не тільки) світу цікавиться моральними аспектами політики, протиріччями глобалізації та модернізації, політичною філософією, теорією справедливості, інтеграційними студіями. Наукова мова окремих аспектів пізньої просвітницької (західної) традиції своїми складними моделями вже нагадує математику. Для «світил» закордонної політології (а серед них уже є навіть московські вчені) наші елітні баталії, геополітичні символи та історизми — просто дитячі забавки.
Тут можна було б обмежитись нудною меншовартісною балаканиною про «брак професіоналізму», «багаторічну ізоляцію», «недофінансованість» і подібним сіроманським окозамилюванням. Але ж ні — проблема значно серйозніша, тим більше у контексті молодої держави та молодої демократії. Не забуваймо, що урядові експерти виходять саме з цієї «тусовки». Наївно вірити в те, що державні справи вирішуються «без краваток» — навіть сам формат таких зустрічей задано експертним аналізом. А що як експерти несуть за собою в уряд інфантильний цинізм, приховане невігластво, сіреньку меркантильність та середньовічні забобони? Шкода для держави вже у короткотерміновій перспективі — невиправна.
Політики не мають бути професіоналами — це культові постаті, символи певних поглядів, піарні образи тощо. Але їхнє непомітне оточення мусить бути професіональним.
Як на Заході формується професійний політичний аналітик? Одразу обмовимось про політиків-пенсіонерів, на кшталт Бжезинського чи Кісінджера. Справді, ці люди впливають на науку. Проте вони вже давно і визнано заангажовані — своїми колишніми функціями, публічністю, належністю до партій. Вони висловлюють свою думку — але радше як постаті історичні, а не наукові. Про наукові постаті широкий загал знає мало або взагалі нічого. Так і має бути. Але в Україні плутають політику з політичною наукою, господарство — з економікою, піар — із дослідженням. Цій плутанині немає кінця, і відомі політологи цьому свідомо чи підсвідомо сприяють, адже вони поступово перетворюються на політиків. Можливо, це риса молодої держави, молодого суспільства, молодої наукової традиції. Але виходів із такої ситуації поки що ніхто не запропонував. Вони не сприймають нас серйозно, тим більше, що мало хто в нашій державі сприяє поширенню української політичної науки, її формалізації у межах англомовних іноземних видань.
Виходи, втiм, є. Наприклад, росіяни випередили нас хоча б у тому, що ця проблема — несамостійність, вузькоаспектність, кон’юнктурність та маргіналізація вітчизняної традиції — вже обговорюється на шпальтах престижних видань. Москва за часів імперської величі акумулювала непересічний інтелектуальний потенціал, який активізується посередництвом «салонів» — постійних, персоналізованих або друкованих «тусовок» суспільствознавців. Інша форма генерації нових професіоналів — це так звані ВНЗ «нового типу». Їхні приклади поки що поодинокі — це «Європейські Університети» в Петербурзі та країнах Балтії, Центрально- Європейський університет у Будапешті та Варшаві, Вища школа суспільних наук у Москві, подорожуючий теренами російських провінцій інститут конвертованої освіти. Формат семінарів-дискусій, відчайдушна боротьба з плагіатом, самостійні фундаментальні дослідження студентів, взаємоповага та відчуття належності до транснаціонального наукового співтовариства — ось що дозволяє назвати ці заклади «новими». Саме там, а не деінде загартовуються у дебатах «нові» професіонали. Старі російські «вузы» також долучаються до цього руху. В Україні на статус «нового» ВНЗ претендує хіба що лише «Могилянка» — поки що з мінливим успіхом.
На жаль, усі ті ВНЗ, що претендують у нас на виховання «нової еліти», — поки що по суті «старі». Із тими рутинними п’ятьма роками, списуванням, свояцтвом, уявним держрозподілом та іншим. Тим більше, що виховують вони не дослідників, не експертів, а за радянською конвеєрною моделлю — передусім педагогів.
Отже, доля вітчизняної суспільствознавчої традиції наразі перебуває не в тих руках. А відтак, вона генерує чи то архівістів, чи то розклеювачів листівок, чи то викладачів історії, чи то плагіаторів. І не слід дивуватися, що «національний інтерес» у свідомості громадян асоціюється не з національною ідеєю, а з націоналізмом, політика асоціюється із брудом, вибори — із змаганням «кланів», міжнародні відносини — із кримськими дачами, четверта влада — із меркантильністю.
Такий стан вітчизняної політичної науки та її базисів — післядипломної освіти та дослідницьких інститутів — вигідний тим, хто не вбачає різниці між демократією та колгоспом, між науковим марксизмом та правами людини, між прогресом та регресом.
Перспектива такої ситуації якнайкраще озвучена героєм чеського міжвоєнного письменника Гавлічека — цинічним фабрикантом Петром Швайцаром: «Мені завжди було однаково — націоналізм, соціалізм. Я завжди розумів єдине — власний добробут». Люди на кшталт Швайцара спричинили те, що невдовзі Чехословакія припинила своє існування під німецькою п’ятою. Наше суспільствознавство ще далеке від такої ганьби, але отой його вимушений самоізоляціонізм, поверховість, нерозбірливість та апатія створюють поживний грунт для кон’юнктури та урядування.
Насамкінець додам лише єдине: для того, аби Європа знову повернулася до надбань античності, знадобилась майже тисяча років. А університети виникли на багато століть раніше за сучасні держави. В українців такого часового резерву немає. І китайської самодостатності також. Отже, мусимо вже зараз вирішувати, чи є в нас політична наука, чи потрібна вона нам? Може, ні?
