Багато років на наших землях точаться всякі безперервні «бої». То битва за високі надої, то — за високі намолоти, за мільйони тонн зерна, за приріст бичків, свиней... А у проміжку між ними — битви за голоси. Хоча за своєю формою останні процедури зовсім не голосні, а точніше — безголосі. Прийшов мовчки, як велить закон, отримав папірець чи два-три, у кращому разі прочитав їх, зробив помітку, кинув у маленький проріз в урні. От і все голосування. Тихе й мирне. І ніякої вам битви, за винятком хіба що деяких особливо гарячих голів, у яких постійно сверблять руки.
Це з нашого боку. А ось із боку тих, чиї прізвища в тих папірцях, ситуація не зовсім спокійна та мирна. І триває вона місяців три-чотири, якщо не більше. Слава Богу, що хоч не три-чотири роки. Поки є порох у порохівницях, чи то пак гроші у касах штабів. А вони там зазвичай ніколи не закінчуються.
Словом, тили не бідують. І нічого дивного в цьому немає. На фронті як на фронті. Якщо не ти, то тебе. Тому в такій ситуації найголовніше — скоріше за інших зайняти вигідну і зручну позицію. Спочатку для артпідготовки, яку теж бажано розпочати раніше від противника. Щоб, так би мовити, ошелешити його, збити з пантелику. Тож бажано вибирати таку позицію у найбільш людному місці. Аби до того, поки противник підтягує сили й розслабляється на закордонних пляжах, захопити плацдарм. Захопити першим і, наголошую, — якнайраніше. Якщо можливо, то звечора або до сходу сонця. І це зовсім не складно. У багатьох є практичні навички, отримані під час сесійних засідань у Верховній Раді.
Бо не секрет, що наш парламент за останні роки перетворився не просто у школу бойового вишколу, а в місце, слава Богу, поки що лише, кулачних боїв. Усі прийоми, стратегічні та тактичні маневри тут відшліфовуються до дрібниць. Мабуть, саме для цього депутатський корпус дедалі більше поповнюється спеціалістами відповідного профілю: боксерами, дзюдоїстами, борцями, тренерами з різних силових видів спорту, колишніми міністрами оборони, полковниками й генералами силових органів.
Тож не відходячи далеко від свого місця сидіння, відразу біля трибуни охочі можуть взяти участь у «майстер-класах». Де, як не у Верховній Раді, будучи народними депутатами, вдосконалювали свою майстерність десятки переможців рукопашних схваток? Там із них кожний і заразився недоторканністю та вседозволеністю. А «недоторканні» не бувають колишніми. Це вже довічно. Як, наприклад, в Індії священні корови. До речі, депутати там доторканні, а тварини — ні. Мабуть, тому, що безсловесні й, окрім «ме» й «му», нічого більше не говорять.
І, напевно, це краще, ніж постійне словоблуддя. Ось саме воно й поллється скоро рікою. І не в одному місті чи селі вийде з берегів. Не одну словесну повінь переживемо до жовтня. Воно вже видно по тому, як починається. Хоч, як кажуть, ще не вечір. Як і не світанок виборчої парламентській кампанії. Лише надвечір’я.
Ще лінія фронтів не наблизилася впритул до електорату. Уявляєте, яка битва буде за кожен вільний квадратний сантиметр, сиріч за голоси виборців? Ніхто не поступатиметься жодним клаптиком вулиці, тротуару, майдану, стадіону, парку, шосе. Та чи розбагатіють від їхньої оренди діряві бюджети наших місцевих рад? Хоча в окупацію з перших днів наступу потрапляють усі без винятку житлові будинки, виробничі об’єкти, будинки культури і клуби, палаци, офіси, школи й лікарні. Хворі й здорові, чужі й свої. Живі й мертві. І т. ін.
Це на землі. А що творитиметься в так званому інформаційному просторі?! Тут воюватимуть за кожну чверть секунди, за кожен міліметр газетної й журнальної площі. Вищий командний склад фронтів намагатиметься за будь-яку ціну й без торгів узяти нас у полон. Кого тимчасово, а кого — назавжди.
Уявіть на хвилину: один фронт чи блок фронтів наступає зліва, другий — справа, третій — по центру. Решта — з флангів.
А ось чи будуть після такого масованого наступу фронтів зміни — «вилами по воді писано». Єдине, чого дуже хочеться, це щоб усі ці фронти були українськими. А ще більше хвилюють полководці. З ними трохи гірше. І справа не в тому, що не всі вони генерали-маршали. Не в усіх тільки український вишкіл. Тож одна надія — на електорат. Сподіваюся, що, як говорять поляки, він упізнає «пана по халяві». І не дасть себе в черговий раз «узяти в полон»...
