Я завжди любив слухати діда. Він сидів і розповідав, на мій погляд, неймовірні історії свого життя. І пливли перед очима цілинні поля Казахстану, сонцесяйні грузинські виноградники та довгі й затяжні зими тайги. Але інколи, оповідаючи, дід плакав... І у самого на очі наверталися сльози. Сльози пам’яті про вбитих, закатованих, зарізаних, замучених холмщаків у час кривавих перипетій ХХ століття.
ОСТАННІЙ ДЕНЬ СТАРОЇ ЦЕРКВИ
Мій прадід Костянтин був третьою дитиною у великій сім’ї Дмитра Коса. Крім нього, було ще троє братів і дві сестри. Всі жили у селі Малків (тепер Люблінського воєводства). Мали велике обійстя, олійню. Не бідували. І хоча жили разом із поляками, жодних конфліктів із ними не виникало. Разом працювали, разом святкували. Не шкодували шматка хліба одне одному...
Настав 1938 рік. Костянтин якраз звільнився із військової служби. У червні в село приїхали польські націоналісти, щоби завалити місцеву православну церкву. Місцеві жителі, зокрема молоді хлопці, почали чинити спротив. Ніхто не міг повірити, що їхньої опори і надії більше не буде. З’явилися барикади, у хід пішло каміння. Перший «наступ» оборона витримала.
Націоналісти викликали підкріплення. Хлопців нещадно били киями. Багатьом поперебивали ноги. Майдан біля храму вмився кров’ю. І завалили. Впала стара дерев’яна церквиця. Люди на колінах просили про пощаду. А її не було. Не прийшла вона і наступного дня, коли десятьох найактивніших оборонців (у тому числі й Костянтина та його братів) викликали у поліцію. Довго довелося старому батьку Дмитру працювати, щоби викупити синів із катівні.
«ЗАПАЛИЛИ НАШ ТИХИЙ РАЙ...»
Знову неспокій прийшов у село 1944-го. Тоді поляки почали діяти ще більш агресивно. У березні у Костянтина народився син Володимир. А влітку холмські села почали горіти...
«Наше село оточили з усіх боків. Людей по-звірячому вбивали, палили, різали, — згадує свідок цих подій Микола Антонюк. — Я не знав, де мої батьки чи сестра. Я просто тікав. Куди очі бачать. Самотужки переплив через Буг. Нам із Волині хлопці пересилали човни, всіляко допомагали. Бо ми ніколи не чинили людям зла. Ми не любили і не зможемо полюбити війну. Це нам чуже».
Костянтин із дружиною Вірою і сином теж переправилися на Волинь. Тимчасово мешкали у Іваничівському районі. Володимир (мій дід) тоді захворів так, що вже не було надії на одужання. Та раптом до хати прийшов сусід і сказав, що йому приснилося, що хлопчик стане здоровим, коли вип’є кобилячого молока. Це було останньою надією. І дід видужав. Незабаром усі повернулися до своїх сіл.
А 1946-го їх усіх знову переселили на Волинь у ході операції «Вісла». Потрапили на Горохівщину, всі — у невелике село Ощів. Поселилися у старих польських хатах. Там обжилися, облаштували господарство. Але у шістдесятих роках прийшли уповноважені з району і виселили їх з обійсть. Мовляв: «У нас план забудови села!» Поселилися на нових місцях. Було важко, не вистачало грошей та робочої сили. Але час лікує все. І зараз стоять усі нові будинки на вулиці Ощева, по-сільськи названій Переселенською.
І досі озиваються важким болем Пам’яті криваві сторінки історії українсько-польських відносин. Озиваються муками закатованих, замучених, усіх, хто невинно поліг на своїй батьківській землі. А наш обов’язок — не забути про невинно вбитих людей. Бо досі немає на світі цінності, дорожчої й важливішої за людське життя.
