Минулий тиждень — а особливо останні вихідні — на Волині минули під знаком як книжкового форуму у Львові (тривало, здається, справжнє паломництво на цю подію), так і під знаком історії не писаної, а «живої». Дорогами краю пройшов автопробіг у рамках проекту «Маршрути поколінь», місцями слави УПА, бо, як співається в одній із пісень, «десь там, далеко на Волині, родилась армія УПА...» Невелике село Новий Загорів стало місцем однієї з найяскравіших сторінок боротьби українських націоналістів із фашистами. Чота під командуванням Берези у складі 43 осіб кілька днів утримувала старий монастир, проти неї кинули кількасот вояків, міномети, танки й навіть літаки.
Ліна ОСТАПЧУК, голова станичної Пластової ради Луцька:
— В основу цієї подорожі ліг меморіально-туристичний путівник «Маршрути поколінь: героїчними шляхами УПА на Волині», презентований у Луцьку в травні цього року. Наші пластуни, як кажуть, власними ногами пройшли ці маршрути. Путівник описує шість визначних місць на Волині, пов’язаних з історією Української повстанської армії. Тож для місця огляду вибрали селище Колки Маневицького району і село Новий Загорів Локачинського району. У першому в роки Другої світової війни діяла так звана Колківська республіка, територію повністю контролювала УПА. А в Новому Загорові саме в ці дні й відбувся героїчний бій повстанців з німцями. Після хвилюючих розповідей та спогадів свідка Колківської республіки, політв’язня Петра Трифоновича Мосійчука та голови братства ОУН-УПА Волинського краю Василя Григоровича Кушніра дехто з учасників пробігу зізнався, що для них ці розповіді дуже знайомі, бо і їхніх предків спіткала доля вигнанців у рідній країні. Цікаво, що багато киян були щиро захоплені таким поверненням у минуле, вони зізналися, що у вирі повсякденності не часто задумуються про своє коріння. Шкода, що надто мало лучан та волинян зголосилося взяти участь у такій акції. Як це часто буває: нема часу для дослідження власних сторінок історії, адже метою пробігу було не лише ознайомитися з історичними місцями Волині, а й привернути увагу місцевих мешканців до тих історичних місць, які є в регіоні. Тому неприємною несподіванкою стала й відмова місцевих телеканалів висвітлити цю подію. Адже такі ж автопробіги вже відбулися і до Холодного Яру, і до Хортиці, і на Крути. Такі події були добре висвітлені у засобах масової інформації і, звичайно, це ще раз привернуло увагу громадськості до історичної події, місць та людей, які за життя стали героями.
Юрій КОНКЕВИЧ, редактор газети «Сім’я і дім»:
— Засмутило, що цього разу не вдалося побувати на Форумі видавців у Львові. Здавалося б, що цікавого в кількагодинному «петлянні» між книжковими прилавками, стоянні у черзі за автографом, зазиранні у список «рекомендованої» літератури, який склав удома? Книжки в Луцьку придбати можна (часом і дешевше, ніж на форумі). Автограф — цінність вельми особистісна, ми ж не автографи читаємо, а тексти. Всього ж домашнього списку не осягнути — грошей забракне. Але ми щороку їдемо до вересневого Львова, заощаджуємо кошти для інтелектуальної поживи. Позаяк на найбільшій книжковій виставці країни мені доводилося бувати чи то вісім, чи то десять разів, уже з ліку збився, тому маю сміливість стверджувати, що люди їдуть на форум видавців за духовним заслоном, щитом, якщо хочете — зброєю. Кілька днів у середині вересня — це, мабуть, найзворушливіше явище в сучасній українській культурній буденності. Вчителі й інженери, журналісти і професійні літератори, студенти і викладачі йдуть до книжки, щоб зустрітися і почуватися... несамотніми. У країні, де «наливайок» стало у кілька десятків разів більше, ніж книгарень і бібліотек, ми втікаємо до читаючого Львова від нечитаючої катастрофи людства. Форум якось підказав мені, що саме книжники можуть стати найкращими психотерапевтами для країни. Бо люди із книжкою в руках завжди домовляться, а не розтягуватимуть нас по здебілізованих каналах та гламурних журналах. Замовлення ж цього року зробив скромненьке: «Історія з грифом «Секретно» В’ятровича й антологію під упорядництвом Жадана «Письменники про футбол». Почав із другої. Андрухович — суцільне розчарування, а от Винничук і Жадан — на звичному рівні.
Тетяна ЄЛИСЄЄВА, завідувач Музею волинської ікони:
— Порадувала участь у музейному фестивалі в Дніпропетровську. Наш обласний краєзнавчий музей, підрозділом якого є наш Музей волинської ікони, має давні дружні зв’язки з Дніпропетровським історичним музеєм. Тому приємною була ця музейна тусовка, адже часто доводиться варитися у власному соку. Потішили чудесні експозиції і презентації дніпропетровського музею. Були моменти, коли на очах своїх молодших колег я бачила навіть сльози розчулення. Але, порівняно з колегами з інших регіонів, дніпропетровські колеги мають зовсім інше фінансування. Хоча і нам нині на увагу влади не доводиться скаржитися. Вразило, скільки і яких спонсорів та меценатів мають колеги з цього музею. Все-таки велике місто є велике місто. І головне, як ці кошти використовуються. Є випадок, коли у нас, на Волині, було виділено значні кошти на реставрацію древнього храму, а вони пішли на... мармурову підлогу з підігрівом. Натомість древні фрески ще потребують реставрації. Хтось же мусив контролювати, куди ідуть державні гроші?..
Сам Дніпропетровськ дуже сподобався. Принаймні центр. Дуже чисто, історичні будинки відреставровані, просто вилизані. Але вразило, що немає, як у Луцьку чи взагалі на Західній Україні, таких звичних нам кав’ярень. Місто, звичайно, російськомовне. Але як вразив вечір «Їх поєднала любов до України» у будинку Яворницького! Мова йшла про цього відомого історика та нашу Лесю Українку. Які талановиті артисти взяли участь, як дітки гарно грали на бандурах і сопілках, співали українських пісень!.. Зізнаюся, в якийсь момент від емоцій і в мене з’явилися сльози на очах.
Віктор ПОЛІЩУК, устилузький міський голова (Володимиро-Волинський район):
— Життя на перехресті історії і держав ніколи не дає можливості розслабитися. Ось нині щодня чухаю потилицю, де у куцому міському бюджеті взяти кошти на прибирання сміття після того, як через місто пройде добра тисяча машин з України у Польщу, з Польщі в Україну. Сервісна прикордонна зона давно не відповідає транспортному потоку, і навіть об’їзна дорога, яку запланували, не врятує. Вона — насипна, тобто навіть смітника обабіч не поставиш. Сміття ж летітиме просто у навколишні яри... Потрібен новий генеральний план міста, бо той, що є, вже застарів. Усе це — у підвішеному стані. А наш Устилуг має туристичну родзинку, котра приваблює людей з усього світу. Тут є Музей-садиба Ігоря Стравінського. Нам вдалося після візиту голови ОДА вирішити проблемні питання з двома вулицями, одна з яких — до музею. Ми їх заасфальтували. За власні кошти облагородили ще одну вулицю. Принаймні туристи, які в’їжджатимуть в Україну через Устилуг, їхатимуть хорошою дорогою. Але реставрація і реконструкція музею-садиби ще чекає на державну підтримку.
