Костянтин ЗІНКЕВИЧ, волонтер:
— Нещодавно відбулася зустріч посла України в Німеччині Андрія Мельника з українською громадою в Гамбурзі. Так трапилось, що і я на ній побував. Зустріч була корисною, але відчуття двоякі. Посла тутешні українці поважають, кажуть, що цілком нормальний та людяний. Але існує велика проблема з інформуванням пересічних німців про події в Україні. У наших медіа бракує справжньої інформації, а в німецьких — і поготів. Скориставшись нагодою, висловився з цього приводу і навіть запропонував послу конкретну акцію. Хоча, так би мовити, у нього теж є своє керівництво... А ще було цікаво дізнатися деякі речі. Наприклад, у фашистських концтаборах серед замордованих людей українці становили 42,5 відсотка (!), проте й нині на багатьох кладовищах Німеччини на пам’ятниках радянським солдатам написано: «російським воїнам». Також цікаво, що до місцевих органів самоврядування можуть бути обраними не тільки громадяни Німеччини. Отож, українці в Німеччині: бігом у Гамбургради, Берлінради, отож.
Також хочеться висловити подяку пану Мельнику, що 17 поранених бійців із України таки потрапили на лікування у німецькі клініки. Щоби це відбулося, посол провів орієнтовно 40 зустрічей на різних рівнях із представниками німецької влади. Та й волонтери цілу зиму теж владу (українську) «зачіпали». У бундесверівському госпіталі в Гамбурзі таких бійців — п’ятеро. Настрій нормальний. А Володя із Рожищ взагалі жартівник! 19 років дитині...
Віра СЕРГЄЄВА, методист психологічної служби районного методкабінету відділу освіти Володимир-Волинської райдержадміністрації:
— Безліч листів іде зверху про організацію підтримки військовослужбовців та членів їхніх родин. Рік прошу у влади дати хоч яке-небудь приміщення. Адже маю лише робоче місце в кабінеті для чотирьох працівників... Проте нікого, крім мене, це не турбує, керівництво цікавлять лише звіти в табличках: скільки дзвінків на телефон довіри, скільки людей звернулося тощо. А тепер ще й повідомили про звільнення у зв’язку з ліквідацією районного методкабінету, незважаючи на листи «зверху» психологів не чіпати і забезпечити відповідно до потреб. Не хвалюся, але сьогодні я єдиний фахівець із належною підготовкою та кваліфікацією в районі. Продовжую навчатися в Києві, беру участь у навчальному проекті Спілки психологів та психотерапевтів України з підтримки психологів і волонтерів. Тільки місцевій владі до цього байдуже. А жінкам, які замолоду стали вдовами, бабусям, котрим довелось поховати сина чи онука, — потрібен психолог, вони приводять і дітей. Дівчатам і жінкам, які чекають своїх коханих, — теж потрібен психолог, солдатам, які бува телефонують і вночі, теж, мабуть, ми потрібні... Багато різних планів і проектів! Що ж, будемо їх реалізовувати з волонтерами: їх це цікавить значно більше, аніж владу.
Йосип СТРУЦЮК, письменник, громадський і культурний діяч:
— До мене звернулися із «Золотих сторінок української естради» й попросили написати історію пісні «Нас весна не там зустріла», маю ще декілька листів із цього ж приводу. Запитують: що лягло в основу написання пісні? Дехто дуже обережно дорікнув мені: «А чим ти доведеш, що це не народна повстанська пісня?» Я маю відповідь на це запитання.
У 1940-х і 1950-х роках Волинь, як відомо, була ареною запеклих та кровопролитних боїв. У цих боях брали участь зазвичай не лише сільські хлопці, а й дівчата. Кажу «сільські», бо в лавах УПА були здебільшого мешканці села, яке було, на відміну від міста, наскрізь українським. Я мав нагоду переглядати десятки світлин, на яких поряд із вояками були вродливі та привітні дівочі обличчя. Якось незвично було бачити в їхніх руках зброю, але так і було. Тоді можна було почути, як у тому чи іншому селі енкаведисти вистежували криївку, жорстоко розправлялися з повстанцями. І ще, не пам’ятаю таких випадків, щоб кого-небудь брали в полон. Передбачаючи безперспективність боротьби, вояки УПА самі себе вбивали. У сусідньому з моїм селі брат буцімто убив брата, щоби той не потрапив у руки ворога, і, випустивши останню чергу з автомата по ворогах, останню кулю послав собі в скроню. Це було в селі Кроватка Рожищенського району. Казали, що він кохав дівчину, котра мала позивний «Стріла» і завжди була поруч зі Степаном у скрутних бойових ситуаціях. Цю дівчину звали Надійка. І мешкала вона, як і Степан, у Рудці-Козинській. В останньому бою, як свідчили очевидці, вона з якихось причин не була поруч зі своїм нареченим. Про їхнє кохання ходили перекази. Я їх не раз сам чув.
Такі випадки бойового побратимства тоді були не поодинокі. Отже, до певної міри персонажі пісні є збірними, хоч перед моїми очима стояли передусім Степан та його наречена... І 1985 року я написав вірша. Мій вірш, певне, припав до вподоби чудовому співакові Олександру Гаркавому, котрий нині мешкає в Канаді, і він поклав текст на музику. Мабуть, непогано вийшло, бо й нині «Нас весна не там зустріла» є улюбленою піснею не лише діаспорних патріотів-українців, а й у збірниках вона дуже часто подається як народна. Текст пісні надруковано у збірці «Сторожові вежі» (1993 р.), ще до того, як пісня поширилася світом. Останнім часом вона навіть прозвучала в декількох фільмах. До речі, її можна було почути і на помаранчевому Майдані, і на Майдані Гідності.
Наталя ВЕНГРИН, учитель Нововолинської школи № 7:
— Останнім часом складно виокремити свої відчуття. Радість — поруч зі смутком, безпорадність — із відчуттям, що ти можеш гори звернути, жаль та розпач — із надією на світле майбутнє. Всі ці відчуття супроводили мене упродовж останнього року. Тому спробую якось навести лад у своїх думках. Квітень 2014 року. Саме в день народження нашої донечки чоловіка забрали до війська. От і все: зламані плани на найближчі дні — засмучували, впевненість у необхідності того, що сталося, — додавала гідності. Проте відтоді абсолютно змінилося моє ставлення до навколишнього світу.
Відчуття безсилля мене дуже пригнічувало, я розуміла, що є загроза, і що найперший мій захисник — мій чоловік, і що він дуже потрібен там зараз, бо багато вміє, може навчити... Але такого страху і жаху я не відчувала раніше ніколи. Коли сталася трагедія під Волновахою — у мене підкосилися ноги, тремтіли руки, я фізично відчувала біль душі. Від того, що я не можу втрутитись і виправити ситуацію, мені просто бракувало повітря... Дуже приємною та важливою стала підтримка друзів. Переосмислювала часто цінність дружби, кохання, щирості, патріотизму. Протягом довгих місяців чекання чоловіка з війни відчувала жаль та розпач, а разом і тим — відповідальність за наших дітей, за батьків, яким ще важче переживати таке випробування. Зате з армії, з місць бойових дій чоловік повернувся рівно через рік. І ми дякуємо Богу за це випробування, яке випало на нашу долю. Воно зробить нас ще сильнішими. Неймовірно радісним і щасливим виявився вересневий ранок, коли ешелон 51-ї бригади повернувся до Володимира-Волинського! У ті хвилини очікування зустрічі зупинялося серце, плуталися думки, губилися слова... Знову поруч були найближчі друзі, куми, і це напрочуд підтримувало. Я впевнена, що найщасливіша від того, що живу, що живі мої рідні та близькі, що маю друзів, які поруч зі мною та готові подати руку допомоги, що маю багато однодумців, які дбають не лише про себе, а й уболівають за майбутнє нашої країни, і роблять це абсолютно щиро, а не задля передвиборчої кампанії.
Я ще раз переконалася, що маю чудову професію та щастя працювати в школі, де найбільший відсоток щирих і справжніх патріотів (на жаль, із віком така риса у людей слабшає). Готовність дітей допомагати воїнам, які захищають наш спокій, вселяла впевненість, що наша Україна має світле майбутнє. Пишаюся своїми колегами-вчителями, які не стоять осторонь і також власним прикладом дають дітям уроки чесності, патріотизму, любові до Батьківщини.
