Він гадає, що коням, як і людям, сняться сни. Кольорові й чорно-білі, як у старих фільмах. Отож іноді уявляє, як десь у стайні стоїть зажурений Наказ, до якого долинають незабутні картини квітучого літа. Звідти, з Гути-Блищанівської. А там гірською стежкою кінь несе у долину молодого вершника. Довкіл – поля, широкі левади, прадавній ліс, тиха річечка Тернавка, що тече до Дністра. Поміж старими вербами – скирта, де вершника виглядають Азині очі, в яких «... і сонечко ясне, і темрява ночі».
Колись кіношники завзято шукали й таки знайшли у Дунаєвецькому районі село Гута-Блищанівська. Одначе час рікою пливе, несе у вічність людей і тварин, залишає на своїх берегах непересічні події, що стають світлими споминами. Наразі Олександр Міщук – у далекому від отих мальовничих місць селі Квітневе Білогірського району.
«Мабуть, пригадуєте, що Азу згубило кохання до Василя, якого у фільмі грав Ігор Крикунов. Ну, а який же то циган без доброго коня?.. А Наказ, – то, знаєте, штучка. Нікого, крім мене, й близько до себе не підпускав. Норовистий. Якщо комусь і вдасться сісти у сідло, то стає «у свічку «козлить»... не б’є», – говорить про характер коня Олександр Міщук.
Отож Ігор Крикунов не став спокушати лиху долю. Разом iз конем запросили на зйомки й Міщука. Як це сталося? Олександр пригадує: «Я тоді вчився у Кам’янець- Подільському інституті, на ветфакультеті. Приїхали кіношники у пошуках коня. Якраз напередодні з іподрому у Києві привезли у дослідне господарство вузу Наказа – він там у перегонах брав участь. Я до цього коня зразу душею прикипів, та й він – до мене. Аякже, це — розумна істота, відчуває, хто до неї ставиться з ласкою і вмінням. Ну, ось: запросили нас із Наказом на зйомки. Я — чи то за дублера Ігоря Крикунова, чи то за каскадера, не знаю, як ота роль у них називається. Кінець червня, іспити позаду – перейшов на третій курс. Звісно, що пристав на пропозицію. То у фільмі — якісь секунди нашої участі, а на зйомках були два тижні. Віддалік знімали на камеру, щоб обличчя вершника не було видно. Наказ— іноходець: праве переднє і праве заднє копито одночасно переставляє. Глянеш, як іде, то замилуєшся, тут-таки про амазонку згадаєш...».
Олександр захоплено розповідає про Наказа-іноходця, пояснює, звідки в нього повага до коня, який, за східним календарем символізує новий 2002-й рік. «Оголосив Будда, що буде обдаровувати тварин. Кінь прибув по подарунок сьомим. Не випередив ні бика, ні півня, ні змію, які за визначенням пересуватися повільніше. Шляхетна, розумна, роботяща істота!». Міщук виріс біля коней: «Батько мій був конюхом. Ще від отих далеких часів, коли на фермі вирощували коней для кавалерії. Дід був ковалем – ніхто в селі не міг так підкувати коня, як мій дід».
Він так приріс до сідла, що його навіть образа не мучить: «Йду у галоп... Біля скирти на околиці села віддаю коня, а Крикунов – до Лялі Жемчужної, вона Азу грала...».
На той час гнідий, з білою проточиною на лобі рисак на кличку Наказ був вартий своєї золотої копії. Ця тварина начебто знала собі ціну, бо не зважала на галасливу компанію, на звичайний у таких ситуаціях гармидер — лише Міщука зустрічала радісним іржанням. Отож Олександр і після зйомок днював і ночував біля коня, аж поки не пролетіли, наче табун лугом, студентські літа. Одержав направлення у далеке від Кам’янця-Подільського і Гути-Блищанівської село Квітневе Білогірського району: «Призначили мене головним ветлікарем у тодішньому місцевому колгоспі. Тут був i тепер є конезавод. I кобили тут — так само,як і жеребці — такі, що й далеко довкіл подiбних до наших немає. Я ж наче душу там, у Кам’янці-Подільському залишив. За дівчатами, з якими у місті вечорничав, нудьги немає, за Наказом — серце в’яне. Розповів про свою журбу голові колгоспу Іващукові Петрові Володимировичу. А він? «Їдь, — відповів, — в інститут і купи для господарства цього коня».
Гм, не поїхав, а полетів, як на крилах, у передчутті вистражданої зустрічі: «Господи, що ж то від Наказа залишилося! Ребра випирають, як у нікчемної клячі. Чи то й тварину журба поїдом їла у період розлуки, чи то його погано годували і каміння на ньому возили? Повертаюсь до Квітневого з Наказом, Петро Володимирович глянув... «Що ж ти привіз?» – запитує суворо. Відповідаю, мовляв, поверне свою форму.
Так воно й сталось, як Міщукові гадалося: «Вже через два чи три місяці я впізнав у ньому коня, який на кінозйомках ніс мене до циганки Ази. До якої тільки представниці чарівної половини табуна його не водили, то кожна відповідала йому прихильністю. Та й він не перебирав. Завзятим був у роботі, яку зоотехніки селекцією у конярстві називають. І має він тут, у Квітневому, вісьмох дочок і дев’ятьох синів. Восени була виставка у Хмельницькому. То возили їх і показували людям. Усі дивилися, милувалися та заздрили нам. Виявилося багато бажаючих купити бодай одного, та мало в кого були великі гроші. Бо менше, ніж за «бідних» сто тисяч гривень, коня не віддаємо. Тільки в Академію прикордонних військ подарували одного».
Отож раніше — голова колгоспу, а тепер — генеральний директор ТОВ «Племзавод Квітневе» Петро Іващук їздить на «Вольво» останньої моделі. У цьому товаристві — 160 коней. Якби продали, то купили б стільки ж, або й більше таких самих «Вольво». Заможне воно, підприємство. Образно кажучи, кінь-трудяга тягне підприємство до фінансового процвітання.
Одначе разом з Петром Іващуком і Олександром Іщуком їдемо у «Вольво» вздовж укритих білим снігом полів, що обіцяють рясні врожаї. Послужлива уява малює картини давно минулих днів, коли селянські наділи порали кіньми. Орали, сіяли, збирали й звозили до молотарки збіжжя. Потім живих, звичайних потроху, та впевнено повідправляли у відставку, поставили натомість у борозну «сталевих коней». Забезпечили науково-технічний прогрес у рільництві. Та й у скотарстві — також. Чи не повсюдно. Мовляв, кінь — то архаїчна пляма на індустріальній картині сучасного села, написаній світлими фарбами.
Аж ось і стайня, де коні майже торкаються гривами високої стелі. Ось вони, сини та дочки Наказові. Застоялися. Той б’є легенько копитом у металеву хвіртку. «Звертає до себе увагу, аби його не обминули», — гладять кінську гриву по черзі Іващук і Міщук. Коли виводять одного із стайні, інший виявляє образу, що не його виводять. Відвертає і опускає голову. І цей — штучка...
«Пощастило» Кобзареві, середньому синові Наказа. «А ви спитайте, чому саме до нього велика увага. Бо він сирота. Мати його, Клеопатра, коли жеребилася, на жаль, померла. Залишилося лошатко... А тут проста робоча кобила на своє лошатко наступила... Ну, усиновила Кобзаря», — розповів Олександр Міщук.
Говорить про недавній період, коли здавалося, що вляглася пилюка за табуном. Проскакали лугом та й зникли за обрієм коні, елітних порід і прості робочі... Минала епоха коня- трудяги. Подекуди пішли у небуття, не передавши нікому свого вміння підкувати коня, й ковалі. Хмельницькі статпрацiвники повідомили: «У 1990 році у господарствах області всіх категорій було 51849 коней, а у 2000-му — 47286». Якщо в ті роки була тенденція до зменшення табуна, то вже на 1.01.20001 року у краї стало 49018 коней».
То на яких же пасовищах шукати табун? Ті ж статслужбовцi розповідають про нові тенденції: «У 1990 році у господарствах населення було лише 1048 коней, та, наприклад, у 1995-му — 7867, а на перше січня 2001 року — 23952».
Повертається кінська ера. Й не лише за східним календарем. У селянське життя-буття повертається. Хоч, може, й не від загального добра. «У Семенові, де я народився і виріс, більше сотні коней на подвір’ях селян. Виживають люди, згадавши про патріархальний спосіб господарювання».
Пригадується, минулої осені довелося мені, авторові цих рядків, побувати у селі Велика Рішнівка Шепетівського району. Розпитував тамтешніх людей, як їм ведеться у цей період від переходу колгоспної до приватної власності на землю. Побував і на подвір’ї подружжя Верхоглядів, Олени Григорівни та Івана Арсентійовича. Пенсіонери, та на долю не ремствували. «В нас кінь є», — пояснила, чому не бідують, Олена Григорівна, колишня майстриня пудових надоїв на колгоспній фермі.
Не знаю, чи тривалою вона буде, та кінська ера. «На наш вік вистачить», — щиро відповіла літня Олена Верхогляд, дружина колишнього колгоспного тракториста. Якщо ж вірити «східним характеристикам», то роботяща й шляхетна тварина повинна витягнути до заможнішого життя бідніші села, серед яких і та ж таки Гута-Блищанівська, що, можливо, сниться Наказові.
Гута-Блищанівська не забула про те літо, коли тут, за селом, були кінозйомки. Баба Юля, якій минуло 92 роки, живе зі своєю молодшою на п’ять літ сестрою Катериною Йосипівною Тарчинською. Сестри говорять, що в їхньому селі вже молодого обличчя не побачиш: «Не стало Василя Ширшньова, який у «Циганці Азі» грав роль мірошника, Юхтина Магдюка, який кіньки їхав, Броніслава Бойчука, який барана різав». Розповіла, що були свідками столипінської реформи: «Там, за отою горою, одержали наділи землі селяни, які жили бідніше. На цих наділах звели свої хазяйства. Виник гарний хутір. Та не стало Столипіна, прийшла нова влада, наказала знести хутір і приєднати до колгоспу...». Нарешті, знову — руїни, на яких у Гуті-Блищанівській опинилися переважно пенсіонери. Як розповіли сестри, «ті, в яких ще є сили, купили коней, тримають багато худоби, порають великі городи і виживають».
Ну, а куди ж проскакав «персонаж» кінофільму «Циганка Аза»? Та не за обрій, як виявилося. «За віком став ледачішим до прекрасної половини свого кінського роду. Та й з точки зору селекції не можна було його тримати далі на племзаводі. Багато тут родичів Наказових. От i продали його одноосібникові у Кунів. Тяжким воно, прощання, було для мене. Й досі сниться, як його ведуть за село. Ви бачили, як кінь плаче? Моторошне видовище.» – говорить головний ветлікар ТОВ «Племзавод Квітневе» Олександр Міщук.
Кунів – крайнє село Ізяславського району. Тут – ТОВ «Кунівське». Директор цього товариства Анатолій Матвійчук розповідає: «Їду якось рідним селом – дивлюсь і бачу, що на подвір’ї Анатолія Греб’юка кінь стоїть. Такий гарний, що аж очі вбирає. Давно в нас такого не було Може, ще від отих довоєнних часів, коли у Куневі була комендатура, і три військові застави стояли. Кунів був прикордонним селом. Ага, про коня. Зразу збагнув, що в жилах цієї тварини тече «блакитна» кров. То й вирішив, що було б некепське, якби влити цю кров у табун нашого підприємства. Віддали Греб’юкові за Наказа робочого коня і ще тисячу гривень. На жаль, Наказ уже не вельми завзятий до справи поліпшення племінних якостей коней, та й тут має двох синів і дочку. Старий кінь, хоча й глибоко не оре, та борозни не зіпсує».
Анатолій Максимович вважає: «Завдяки коням досягли певних успіхів у веденні скотарства. Бо трактора на наших фермах ще не було. У дощ шкода трактор на поле конюшини посилати, а підводою траву не зіпсуєш». Розповідає про школярів, які влітку, не наче ковбої, сідають на коней і пасуть худобу, радіє за підростаюче покоління: «Кінь, щоб ви таки собі знали, вибирає негативну енергію, діти виростають дбайливими і хазяйновитими, вміють запрягати, верхи їздити. Додає, що заможні українці у містах повертаються до коня: «Хай повертаються. А ми будемо вирощувати чистопорідних рисаків і вигідно продавати».
Почувши ж про історію Наказа, Анатолій Максимович аж вигукнув: «То це він «грає» у «Циганці Азі», яку я люблю дивитися?! А я й не знав...». Директор «Кунівського» тут-таки розпорядився: Щоб уже від цього дня Наказ одержував додаткову мірку вівса. Наказую: щодоби йому давати по два відра вівса, а сіна — скільки з’їсть. Конюх Василь Коваль відповів iз великим задоволенням: «Буде зроблено, Анатолію Максимовичу!». З вівсом «на потім» не відкладали. Отож кінь спокійно, навіть не заіржавши, встромив свою голову з білою проточиною на лобі у глибоке відро. Сказано ж: штучка.
Потім Василь Коваль бере його за вуздечку і веде в нову еру — еру Коня...
