Як добре, що «День» знову повернувся до наболілої проблеми про те, як живеться в Україні нашій інтелігенції. Це одна із рушійних сил суспільства, її «мізкова» складова, і від того, як вона почувається у нинішніх непростих соціальних умовах, багато в чому залежить повноцінний розвиток держави і накопичення нею інтелектуальної, якщо хочете, сили.
Приємно, що мої роздуми про долю національної інтелігенції викликали певний резонанс серед читачів «Дня», і тим самим вони у своїх відгуках розширили коло проблеми, висловлюючи цінні думки і пропозиції, як же держава повинна ставитися до своєї інтелектуальної еліти, серед якої немало таких, котрі почувають себе беззахисними, а іноді й безпорадними під натиском ринкової стихії. А вона, як відомо, не завжди має в Україні цивілізовані форми, а тому талановиті фахівці у пошуках кращої долі змушені залишати Батьківщину, їхати на заробітки в інші країни Європи, Американського континенту або йти на базар і торгувати там, щоб якось звести кінці з кінцями. Таких прикладів у нас, на жаль, безліч, коли без надійного соціального захисту вчителі, медики, працівники культури змушені перекваліфіковуватися. Від цього дуже страждають цілі гуманітарні галузі: наука, культура, мистецтво.
По-своєму розкрив причини ставлення до інтелігенції тих, хто при владі, у своєму відгуку до моєї статті «Національна інтелігенція в сучасному вимірі» («День» за 25 липня цього року) активний читач газети і постійний коментатор її актуальних публікацій Сергій Зінченко. Він висловив думку про те, що наше суспільство ще не подолало у собі тоталітарне минуле, а, відтак, і ставлення до інтелектуалів, до людей, незалежних за духом, в Україні не дуже приязне. Більшість можновладців не дуже люблять тих, хто має чітку громадянську позицію, почуття власної гідності. Серед цих можновладців дійсно ще немало таких, котрі мислять і діють тоталітарними категоріями, бо вони або виховані у дусі комунальної психології, або успадкували її від когось іншого. Коли у владному кріслі з’являються люди обмежені, малоосвічені, але з досить розвинутим «хапальним» рефлексом, то так вони і ставляться до розумніших від себе. Вони їх можуть принизити, а то й залишити без роботи, коли підлеглі, скажімо, насміляться заперечувати самодурству якогось бюрократа, проявити невдоволення від його розгнузданості, чи навіть хамства. Нерідко саме через таку гнітючу атмосферу талановиті фахівці змушені залишати роботу і вирушати на пошуки іншої.
Дуже слушні думки висловив у своїй публікації «Чи дочекаємося совісті й сорому від можновладців» («День» за 9 серпня 2008 року) Михайло Фалагашвілі з Ірпіня, цікаві статті якого періодично з’являються у газеті. Автор має рацію. Люди інтелектуальної праці повинні мати свою незалежну профспілку, котра б захищала їхні інтереси, вимагала від влади забезпечення достойного життя вченим, інженерам, вчителям, лікарям, журналістам, літераторам, працівникам культури, митцям.
Погоджуюся цілком і з тим, що оплата праці повинна бути диференційованою, але така, щоб інтелектуальна оцінювалася у декілька разів вище, ніж фізична, особливо некваліфікована. Так, принаймні, робиться у більшості високорозвинених країн. У тій же Канаді, де мені довелося побувати у березні-квітні 1998 року, місячна заробітна плата викладача коледжу була понад 4 тисячі канадських доларів, що у перерахунку по тодішньому курсу становило понад 5 300 гривень. Для порівняння. Наразі вчитель загальноосвітньої школи з багаторічним педагогічним стажем з усіма нарахуваннями в Україні отримує десь у межах 1 500—1 700 гривень на місяць. Дуже низькою залишається зарплата у працівників культури, особливо на периферії. Як можна їм прожити в умовах інфляції, котра у нас стала постійним явищем?
Тоді, як пише автор, коли буде забезпечена достойна оплата праці інтелігенції, вона почуватиметься захищеною, а вимушені емігранти «потягнуться» додому. Але на це доводиться поки що лише сподіватися. Потрібно й діяти. Голосу наших профспілок, чомусь, майже не чути, а тому захистити національну інтелігенцію від примх дикого ринку і соціальної невлаштованості, на жаль, нікому.
